Патріотизм
як феномен та його прояви в українському соціумі
ЗМІСТ:
Вступ.......................................................................................4
Розділ 1. Теоретична інтерпритація феномену
«патріотизм»...................6
Розділ 2. Патріотизм, як фактор консолідації
українського суспільства……………………………………22
Висновок..............................................................................29
Список
використаної літератури……………………………....31
Об’єкт дослідження: патріотизм як соціальний феномен.
Об’єкт дослідження: патріотизм як соціальний феномен.
Предмет дослідження: специфіка прояву патріотизму в українському соціумі.
Мета дослідження: дати загальну характеристику об’єкта дослідження.
Об’єм – 30 сторінок.
Вартість – 240 грн.
Опис:
Патріотизм визначають як одне з найглибших громадянських
почуттів, змістом якого є любов до Батьківщини, до свого народу,
відповідальність за долю Вітчизни, готовність служити її інтересам. Звісно,
патріотизм — це явище соціально-історичне, яке в різні епохи наповнюється
різним змістом. Але воно є поштовхом і для формування соціально-активної
особистості. Патріот завжди готовий стати до захисту своєї Вітчизни. Він
виступає як активний борець проти того, що заважає розвиткові держави,
поліпшенню життя народу.
Актуальність. Дивлячись
на нинішній «стан» патріотизму, доречно сказати, що мова про нього заходить
тільки тоді, коли більше нічого сказати, коли «чимось» треба заповнити пропуски
у «ееее…» та «иии…» політичних виступів або емоційно підсилити значення якогось
твердження. Але чому ця любов до України така специфічна? Чому в усіх
європейських країнах її вистачає, щоб розфасовувати сміття по різних
контейнерах, а у нас її замало, щоб втриматись від спокуси викинути це сміття
через вікно? Чи любов до країни взаємо виключає любов до її жителів? Напевне,
ні… Патріотів і націоналістів нині ставлять «на одну полицю». Та в цьому винні
ми самі, адже дозволили групі дядь з вусами, вишиванками і штучно виробленим
гуцульським діалектом називатися патріотами.
А тим часом справжні, скромні,
самовіддані, працьовиті патріоти дійсно працюють на благо Вітчизни. Дехто з них
розмовляє російською, дехто живе в інших країнах світу. Але ці люди роблять
свій внесок у розбудову держави тоді, коли «великі патріоти» обговорюють плани
розкрадання «неньки – України»… Патріотизм, який нам стараються всілякими
методами привити, передбачає, перш за все, гордість. Гордість за державу. В
зв’язку з цим у мене постає питання: хто може стати для України предметом
національної гордості? На півдні та сході споруджують пам’ятники Єлизаветам,
прославляють Петрів всіх номерацій, а на заході – культ Бандери, «бо він –
єдиний герой, справжній українець». Так саме ці розбіжності і ділять нас! Адже
основна проблема України – це небажання одних її регіонів зрозуміти іншу.
Вступ
Патріотизм
визначають як одне з найглибших громадянських почуттів, змістом якого є любов
до Батьківщини, до свого народу, відповідальність за долю Вітчизни, готовність
служити її інтересам. Звісно, патріотизм — це явище соціально-історичне, яке в
різні епохи наповнюється різним змістом. Але воно є поштовхом і для формування
соціально-активної особистості. Патріот завжди готовий стати до захисту своєї
Вітчизни. Він виступає як активний борець проти того, що заважає розвиткові
держави, поліпшенню життя народу.
Актуальність. Дивлячись на нинішній «стан» патріотизму, доречно
сказати, що мова про нього заходить тільки тоді, коли більше нічого сказати,
коли «чимось» треба заповнити пропуски у «ееее…» та «иии…» політичних виступів
або емоційно підсилити значення якогось твердження. Але чому ця любов до
України така специфічна? Чому в усіх європейських країнах її вистачає, щоб
розфасовувати сміття по різних контейнерах, а у нас її замало, щоб втриматись
від спокуси викинути це сміття через вікно? Чи любов до країни взаємо виключає
любов до її жителів? Напевне, ні… Патріотів і націоналістів нині ставлять «на
одну полицю». Та в цьому винні ми самі, адже дозволили групі дядь з вусами,
вишиванками і штучно виробленим гуцульським діалектом називатися патріотами. А
тим часом справжні, скромні, самовіддані, працьовиті патріоти дійсно працюють
на благо Вітчизни. Дехто з них розмовляє російською, дехто живе в інших країнах
світу. Але ці люди роблять свій внесок у розбудову держави тоді, коли «великі
патріоти» обговорюють плани розкрадання «неньки – України»… Патріотизм, який
нам стараються всілякими методами привити, передбачає, перш за все, гордість.
Гордість за державу. В зв’язку з цим у мене постає питання: хто може стати для
України предметом національної гордості? На півдні та сході споруджують
пам’ятники Єлизаветам, прославляють Петрів всіх номерацій, а на заході – культ
Бандери, «бо він – єдиний герой, справжній українець». Так саме ці розбіжності
і ділять нас! Адже основна проблема України – це небажання одних її регіонів
зрозуміти іншу.
Об’єкт дослідження: патріотизм як соціальний феномен.
Предмет дослідження: специфіка прояву патріотизму в українському
соціумі.
Мета дослідження: дати загальну характеристику об’єкта дослідження.
Розділ 1. Теоретична інтерпритація феномену
«патріотизм»
Патріотизм
(греч. - співвітчизник, вітчизна) – етичний і політичний принцип, соціальне
відчуття, вмістом якого є любов до вітчизни і готовність підпорядкувати його
інтереси. Патріотизм передбачає гордість досягненнями і культуроюсвоєї
батьківщини, бажання зберігати її характер і культурні особливості і
ідентифікація себе з іншими членами нації, готовність підпорядкувати свої
інтереси інтересам країни, прагнення захищати інтереси батьківщини і свого
народу. Історичне джерело патріотизму – століттями і тисячоліттями закріплене
існування відособлених держав, що формували прихильність до рідної землі, мови,
традицій. В умовах утворення націй і утворення національних держав патріотизм
стає складовою частиною суспільної свідомості, що відображає
загальнонаціональні моменти в його зовитку. Приписуючи іншим особам патріотичні
відчуття, а деяким подіям патріотичне забарвлення, що оцінює особу тим самим
найчастіше дає позитивну характеристику. Уявлення про патріотизм зв’язуються з трепетним
відношенням до своєї батьківщини, але уявлення про суть патріотизму у різних
людей різне. З цієї причини, одні люди вважають себе патріотами, а інші їх
такими не вважають.
Патріотизм
може виявлятися в наступних формах:
1.
полісний
патріотизм – існував в античних містах-державах (полісах);
2.
імперський
патріотизм – підтримував відчуття лояльності до імперії і її уряду;
3.
єтнічний
патріотизм(націоналізм) – в підставі має відчуття любові до свого народу;
4.
державний
патріотизм – в підставі лежать відчуття любові до держави;
5.
квасний
патріотизм(ура-патріотизм) – в підставі лежать гітертрофовані відчуття любові
до держави і свого народу.
Ідеї синтезу
патріотизму та космополітизму
Протилежністю
патріотизму звичайно вважається космополітизм, як ідеологія усесвітнього
громадянства і «батьківщини – світу», при якій «прихильність до свого народу і
вітчизни ненача втрачає всякий інтерес з точки зору універсальних ідей».
Зокрема, подібні заставлення в СРСР за часів Сталіна привело до боротьби з
«безрідними космополітами». З іншого боку, спостерігаються ідеї синтезу
космополітизму і патріотизму, при яких інтереси батьківщини і світу, свого
народу і людства розуміються супідрядними, як інтереси частини і цілого з
безумовним приорітетом загальнолюдських інтересів. Так, англійський письменник
і христианський мислитель Клайв Стейплз Люіс писав: «Патріотизм – хороша
якість, набагато краща ніж єгоїзм властивий індивідуалістові, але загальна
братьська любов – вище за патріотизм, і якщо вони вступають в конфлікт між собою
то перевагу слід віддати братській любові». Такий підхід сучасний німецький
філософ М. Рідель знаходить вже в Іммануїла Канта всупереч неокантіанцам, які
загострюють увагу на уніварсалістському утриманні єтики Канта і його ідеї
створення усесвітньої республіки і універсального правового і політичного
порядку, М. Рідель вважає, що у Канта партріотизм і космополітизм не
протиставили один одному, а взаємоузгоджені, і Кант бачить як в патріотизмі,
так і в космополітизмі прояву любові. По М. Ріделю, Кант на противагу
уніварсалістському космополітизму Освіти підкреслює, що людина відповідно до
ідеї світового громадянства причетна і до вітчизни і до світу, ввадаючи, що
людина як громадянин світу і землі, достеменний «космополіт», щоб «сприяти
благу всього світу, повінен мати схильність в прихильності до своєї країни». У
дореволюційній Росії цю ідею відстоював Володимир Соловьев, полемізуючи з
неославянофільскої теорією самодостатніх «культурно-історичних типів» у статті
про космополітизм в ЕСБЕ Соловьев стверджував: «Як любов до вітчизни не
противоречіть неодмінно прихильності до тісніших соціальних груп, наприклад, до
своєї сім’ї, так і відданість вселюдським інтересам не виключає патріотизму. Питання
лише в остаточному або вищому мірилі для оцінки того або іншого єтичного
інтересу; і, без сумніву, рішуча перевага повінна тут належати благу цілого
людства як що включає і дійсне благо кожної частини». З іншого боку, перспективи патріотизму
бачилися Соловьеву таким чином: Ідолопоклонниця відносно свого народу будучи
пов’язані
з фактичною ворожнечею до чужих, тим самим приречено на неминучу загибель.
Всюди свідомість і життя готуються до засвоєння нової, дійсної ідеї
патріотизму, що віводиться з суті христианського початку: «через природну любов
і єтичні обов’язки до своеї вітчизни вважати його інтерес і гідність головним
чином в тих вищих благах, які не розділяють, а сполучають людей і народи».
Здавалося б, просте поняття, але слід зауважити, що в сьогоденному житті
поняття патріотизму розуміється по різному і часто використовується політичними
і суспільними силами з метою маніпулювання свідомістю громадян. Це часами
призводить до тяжких наслідків, що набувають вигляду національного шовінізму
або цілковито відокремлених від розуміння реальних обов’язків патріота, уявлення
і поведінки. З цієї причини, одні люди вважають себе
патріотами, а інші, через існуючі стереотипи, такими себе помилково не
вважають, хоча можуть бути реальними патріотами. Тому, патріотизм, в розумінні
"Руху патріотів України" означає наступне: Патріотизм України — етичний і політичний
принцип, соціальне відчуття, змістом якого є свідома любов до вітчизни і
готовність підпорядкувати його інтересам свої приватні інтереси. Патріотизм
включає в себе гордість досягненнями і культурою своєї батьківщини, бажання
зберігати її характер і культурні особливості, братерство і підтримку інших
українців, прагнення захищати інтереси вітчизни і свого народу, та діяти в ім'я
його розвитку. На даному етапі можна виокремити наступні
складові сучасного українського патріотизму, які повинні стати визначальними
чинниками творення сучасного українського патріотичного світогляду. Насамперед варто
виокремити соціальну
складову національної ідеї. Різке зменшення народжуваності та
тривалості життя населення, що спричинило фактичне вимирання нації, розпочалося
в 90-х роках і триває досі. Проблеми фізичного виживання нації, подолання
бідності та прагнення до кращих стандартів життя є одними з пріоритетних
для мешканців України та такими, що об’єднують останніх у якості природного
прагнення до самозбереження народу. В цьому контексті варто згадати, що
державна самостійність України на початку 1990-х років сприймалася і як
можливість запобігання порушенню фундаментального права людини на життя
(зокрема, під час виконання „інтернаціонального обов’язку” за кордоном). В
середині 90-х під час збройних конфліктів на Північному Кавказі ця теза знову
стала актуальною і була ледь не основним аргументом на користь окремої
української держави для проросійськи налаштованих мешканців України. Із соціальною
складовою корелюється економічний аспект національної ідеї. Напередодні
здобуття незалежності (1990-1991 роки) поширеною була думка про те, що
самостійність України дасть можливість її громадянам почуватися економічно
більш комфортно чи впевнено. Виявом цього стала поширена тоді формула:
„Незалежна держава – шлях до суспільства добробуту”. Ця „економічна складова”
закладена в програмі чинного Кабінету Міністрів України: одним з головних її
завдань є досягнення нової якості життя громадян, запровадження соціальних,
економічних та демократичних стандартів життєдіяльності людини, суспільства та
держави. Варто відзначити, що прагнення до високих економічних стандартів життя
для всіхгромадян є однією з причин популярності серед населення України її інтеграції
до Європейського Союзу. На сьогодні за різними опитування до 70% українців
(серед тих, хто визначився) підтримують цю ідею. Основним мотивом такої
підтримки є те, що ЄС постає для громадян України втіленням високого рівня
життя та дотримання прав та свобод людини. Не менш суттєвою є й інша, духовна
складова національної ідеї, яка може будуватися за принципом – „від малого
патріотизму до великого патріотизму”, за умовним напрямком „від громади – до
Києва”. На нашу думку, розуміння територіальної ідентичності повинне передувати
етнокультурному сегменту. Не може бути абстрактної любові до України як держави
без малої Батьківщини в серці. Український громадянин, який вважає себе
патріотом, повинен усвідомити, що не можна любити Україну, і ненавидіти Донбас,
не можна любити Галичину, і не поважати Харків. Не варто забувати, що
романтичні почуття любові до рідного краю можуть бути насамперед щодо того
місця, де людина народилася і виросла: це – Україна в її уявленні. Натомість
державу, яка гарантує людині реалізацію її прав і свобод, можна любити в
розумінні „поважати”, що трансформується у формулу: „Любити свою малу
Батьківщину серцем, а свою країну (державу) – розумом”. Ці ідеї не є
новими в українській політичній думці. Найбільш видатним розробником їх
був В’ячеслав Липинський, концепцію якого фахівці визначать як „територіальний
патріотизм”. Однак зараз ці ідеї повинні бути актуалізовані. Спільна згода і
воля місцевих патріотизмів на великий український патріотизм повинні стати
кінцевою метою сучасного українського патріотизму. Якщо буде віднайдена формула
національного порозуміння, в межах якої патріот Донеччини і патріот Галичини
зможуть сказати: „Ми знаходимо себе у великий країні, де шанують мій патріотизм
і патріотизм інших”, це буде суттєвим кроком на шляху до виконання завдання
об’єднання української нації. За таких обставин і культурологічний аспект
українського патріотизму зберігає своє значення. Однак, вже не в розумінні
виключної ознаки „щирого українця”, а як один з чинників національної самосвідомості.
Адже інтеграція до Європейського Союзу, яка в майбутньому неминуче очікує
Україну, потребуватиме збереження власному ідентичності. Власна мова і
унікальні культурні традиції стануть тим чинником, який вирізнятиме українців
з-поміж інших європейських народів. Формулою нового українського патріотизму має стати
принцип: Україна – держава для всіх громадян. Український громадянин, отримавши
цей статус, повинен усвідомлювати, що він бере на себе певні обов’язки. Таким
чином, сучасний український патріотизм слід визначати не лише за ознаками
спілкування рідною мовою чи любові до певних культурних цінностей, а і як
мислення з повагою до країни і з любов’ю до малої батьківщини. Само поняття мало різне наповнення і
розумілося по різном. В античності термін patria («батьківщина»)
застосовувался до рідної міста-держави, але не до ширшим общностям (таким як «Еллада»,
«Італія»); таким чином, термін patriota означав прибічника своєї міста-державі,
хоча, наприклад, відчуття загальногрецького патріотизму існувало, принаймні,
часом греко-персидських воєн, а в творах римських письменників єпохи ранній
Імперії можна бачити своеридне відчуття італійського патріотизма. У Римської
імперії патріотизм існував у вигляді місцевого «полісного» патріотизму і
імперського патріотизму. Полісний патріотизм підтримувався різними місцевими
релігійними культами. Римські імператори в цілях об’єднання населення імперії
під керівництвом Риму робили спроби формування загальноімперських культів,
деякі з них буди засновані на обожнюванні імператора. Христианство своею
проповіддю підривало основи місцевих релігійних культів і тим самим ослабляли позиції
полісного патріотизму. Проповідь рівності всіх народів перед Богом сприяли
зближенню народів Римської імперії і перешкоджали місцевому націоналізму. Тому
на рівні міст проповідь христианства направляла на протидію патріотичну
налагоджених язичників, які бачили в місцевих культах основу благополуччя
міста. Яскравий приклад такого протистояння – реакція ефесян на проповідь
апостола Павла. У цій проповіді вони побачили загрозу місцевову культу богині
Артеміді, який складав основу матеріального благополуччя міста. Імперський Рим
у свою чергу, бачив в християнстві загрозу імперському патріотизму. Не
дивлячись на те, що християни проповідували слухняність властям і возносили
молитви за благополуччя імперії, вони відмовлялися приймати участі в імперських
культах, які на думку імператорів повинні сприяти зрастанню імперського
патріотизму. Проповідь християнства про небесну батьківщину і уявлення про християнську
спільність як особливого «народу Божому» викликали сумніви в лояльності
християн земній вітчизні. Але згодом в Римській імперії сталься переосмислення
політичної ролі християнства. Після прийняття християнства Римською імперією
імперія почала використовувати христианство для зміцнення єдності імрерії,
протидії місцевому націоналізму і місцевому язичеству, формуючи уявлення про
християнську імперію як про земну батьківщину всіх християн. В середні віки.
Коли лояльність цивільному колективу поступилася місцем лояльності монархові,
термін втратив актуальність і знав придбав її в Новий час. У єпоху
американською і французською буржуазних революцій поняття «патріотизм» було
тотожно поняттю «націоналізм», при політичному (неєтничному) розумінні нації; з
цієї причини у Франції і Америці в той період поняття «патріот» було синонімом
поняття «революціонер». Символами цього революційного патріотизму є «Декларація
незалежности» і «Марсельєза». З появою поняття «націоналізм», патріотизм стали
протиставляти націоналізму, як прихильність країни (території і держави) –
прихильності людській спільності (нації). Втім, незрідка ці поняття віступаюсь
як синоніми або близькі за значенням. Помаранчева
революція завершила етап ломки радянської традиції державного права та
формування доктрини конституціоналізму в Україні, яка має перехідний
постмодерністський характер. Під постмодерністським конституційним транзитом
мається на увазі самовідтворення права в умовах перехідного періоду,
становлення системи гарантій прав людини та молодої самодостатньої державності
на основі узгоджувальних, примирювальних та судових процедур захисту прав та
інтересів. Постмодерністський конституційний транзит в Україні ускладнюється й
тим, що сьогодні є актуальною проблема відтворення системи конституційних
цінностей, принципів і норм. Сьогодні, у дискурсі щодо конституційної традиції
обмежуються міркуваннями щодо сутності та основних параметрів конституційного
ладу. Майже недослідженою є тема інтернаціоналізації конституційного права;
лише в останні часи можна виділити окремі дослідження з цього приводу.
Концепція державного суверенітету, яка загалом переживає глибоку кризу, інколи
розглядається традиційно через верховенство і незалежність, що суперечить
постулатам як класичного, так і постмодерного конституціоналізму. Відповідно ці
проблеми необхідно розглядати у контексті європейської традиції та парадигми
права, де власне ці ідеї зародилися і впроваджуються на практиці. Сутністю
європейської парадигми є функціонування демократичної системи правління,
заснованої на повазі до прав людини й основоположних свобод, соціально
орієнтованої ринкової економіки, узгодженні різноманітних інтересів у
суспільстві, виходячи із ідей відкритості, толерантності і справедливості.
Європейські співтовариства розвивалися як мереживна система, заснована на
транскордонному та регіональному співробітництві між державами-членами через
послідовність кроків інтеграції державно-правового простору, що
характеризується у літературі як «емпіричний підхід». Зокрема, реформа адміністративно-територіального
устрою в Угорщині заснована з міркувань посилення транскордонного та
регіонального співробітництва. Система співробітництва у рамках європейських
інституцій є різнорівневою, яка базується на спільних європейських цінностях, зокрема
acquis communautaire. Оскільки
у Європі існує кілька рівнів інтеграції, Україна може враховувати цей фактор з
максимальною ефективністю для себе. Через різнорівневий механізм інтеграції
Україна може забезпечити реформування суспільно-політичних інститутів з
урахуванням своїх інтересів.
Демократичний вимір функціонування конституційної держави забезпечується через
мережу політичних партій, які сприяють формуванню і вираженню політичної волі
народу. Така політична воля є результатом досягнення
суспільного консенсусу між політичними інституціями. Для демократичного
дискурсу партій є важливим мінімізація становлення та поширення політичних
течій популістського та радикального забарвлення. Відкритий демократичний
дискурс між партіями передбачає межі суспільного консенсусу – права меншості.
Таким чином, концепт народного суверенітету, який базується на ідеях
консенсусу, в основі якого лежить думка більшості, вступає у суперечливий
конфлікт із правами людини. Отже існує необхідність інституційного обмеження проявів
сваволі більшості, яке інколи ефемерно видається за прояв дійсного народного
суверенітету. Засобом такої верифікації служать конституційні гарантії прав
людини й основоположних свобод – вимога належної правової процедури, доступ до
справедливого і безстороннього правосуддя тощо. З іншого боку, існує небезпека
використання правових процедур задля захисту інтересів популістських чи
маргінальних політичних сил, посилаючись на принцип політичного та
ідеологічного плюралізму. Такий стан речей може призвести до паралічу
інститутів демократії, яка не буде здатною захищатися. Ці питання носять методологічний характер для
з’ясування засобів конституційної інженерії при виборі певних моделей виборчих
систем, структуризації політичної системи суспільства, забезпечення принципу
конституційної держави (ефективного і справедливого врядування демократичної
держави, зв’язаної правом, що надає доступні управлінські послуги населенню). Інакше можна довго блукати у нетрях юридичного позитивізму та
продукування правових актів на кшталт деталізованих виборчих інструкцій, на що
скидається чинне виборче законодавство України. У 1937 р. у своєму есе німецький політолог,
конституціоналіст К. Льовенштайн ввів поняття войовничої де
мократії (militant democracy, wehrhafte/streitbare Demokratie), яке пізніше склало ідеологічну основу Основного
закону ФРН. При цьому концепція войовничої демократії цілком узгоджується з
іншою інституційною засадою – принципом партійної держави, яка визнається як
фундаментальна конституційна цінність авторитетним виданням Д. Комерса з
проблем німецького конституціоналізму. У сучасному розумінні концепція
войовничої демократії спрямована на боротьбу із радикальними політичними
партіями, проти зловживань із демократією та в якості
превентивного засобу проти тероризму. На думку К. Льовенштайна не лише
радикальні партії становлять загрозу демократії, він цю проблему трактував дещо
ширше. Зокрема, відвертий популізм може стати інституційною основою
авторитарних режимів, що має наслідком небезпеку сповзання до тоталітаризму.
Серед засобів авторитаризму виділяють прояви націоналізму, створення на
постмодерний кшталт образу зовнішнього ворога, залякування чи навіть
застосування насильства. Відповідно влада розглядається як інститут, який
необхідно утримувати будь-якими засобами та використовувати її у власних
інтересах, маніпулюючи громадською свідомістю. З цього аналізу А. Шайо виводить
такі структурні елементи войовничої демократії: розпуск політичних партій;
конституційні засоби обмеження зловживання демократією, насамперед, належна
правова процедура; конституційні обмеження окремих політичних прав – свободи
асоціацій (об’єднань), зібрань, вираження поглядів; лояльність державних
службовців. На думку німецького компаративіста-конституціоналіста Г. Франкенберга,
який бере за основу концептуальні положення дослідження П. Нізена та інших
авторів, цю проблему треба розглядати з іншого ракурсу. Напругу між народним
суверенітетом та правами людини у системі демократичного врядування необхідно
долати через призму концепцій антиекстремізму, негативний республіканізм,
моральність громадянського суспільства. Концепція
антиекстремізму найбільш пов’язана із ідеями толерантності, яку як принцип у
вітчизняній теорії конституціоналізму автор цього дослідження розглядає як
засадничий принцип конституційної держави. Дана концепція
передбачає недопущення функціонування партій екстремістського типу за допомогою
юридичних засобів, насамперед судового конституційного контролю. Прикладом,
цього є практика Федерального конституційного суду Німеччини визнання
неконституційними НСДАП та Комуністичної партії Німеччини (КПН). Визнаючи
неконституційною комуністичну ідеологію та практику політичної боротьби КПН,
ФКС шляхом складної та розлогої аргументації (на 50 сторінках ФКС було
проаналізовано цілі марксистко-ленінської ідеології та на близько 180 – цілі
саме КПН, які несумісні із цінностями Боннського Основного закону) по суті
визнав її такою, що суперечить демократичним цінностям і прирівняв її до теорії
і практики нацизму за цілями і методами політичної боротьби за владу: «позиція
Основного закону щодо політичних партій… стає зрозумілою лише з урахуванням
досвіду боротьби з цією тоталітарною [нацистською – М.С.] системою».
Формалізація конституційних застережень щодо цілей діяльності політичних партій
визначають рамки їх легітимності з нормативної точки зору. Негативний республіканізм передбачає формування таких рамок врядування та
політичної практики, яка б звузила можливості зловживання демократією та
загрози переходу до безправ’я. У контексті дискурсу вітчизняного
конституціоналізму демократичне врядування інколи розглядається як система із
розмитими соціальними цінностями, широкою кулуарною практикою формування
партійних структур, авторитаризмом партійної організації, непотизму, відвертим
заграванням із виборцями як з бездумним натовпом. Однак це
не має ніякого відношення до демократії, оскільки така політична практика межує
на грані олігархії та охлократії. По суті концепція негативного республіканізму
передбачає конституційну заборону функціонування партійних структур
тоталітарного характеру. Побоювання щодо відродження партій тоталітарного типу
також обґрунтовуються міркуваннями небезпеки маніпулювання такими партіями
громадською думкою. Тому з метою запобігання таких загроз демократії чинне
законодавство може передбачати зв’язки партій із виборцями на засадах вільного
членства або фіксованого членства. У першому випадку партія парламентського
типу забезпечує зв’язок із виборцями через парламентаріїв, які через свій caucus (актив) проводять систематичну
роботу із виборцями. Таким чином, модель вільного членства політичних партій
буде орієнтуватися на мажоритарні або змішані виборчі системи; вона також
частково сумісна із пропорційною виборчою системою із елементами преференцій. Система фіксованого
членства орієнтована на масові політичні партії, яка спирається та свої
територіальні осередки. Якщо масова політична партія побудована за професійним
(виробничим) критерієм, то вона може набути авторитарного або навіть
тоталітарного характеру, оскільки рядові члени партії завжди знаходяться під
загрозою маніпулювання з боку своєї адміністрації, які як правило є caucus’ом партії та її основним
фінансовим донором. Маргіналізація масової політичної партії можлива у випадку,
якщо її керівні органи та caucus,
стають закритими організаційними структурами, порушуються зворотні вертикальні
зв’язки у партії, відсутній контроль рядових членів партії над її керівництвом
та внутрішньопартійних арбітраж. Аналіз цих демократичних параметрів політичних
партій свідчить про те, якими істотними вадами володіє чинне законодавство
України про політичні партії, оскільки воно лише фрагментарно зачіпає ці
аспекти, та й то лише в загальній формі. Концепція громадянського
суспільства має моральні витоки, оскільки воно визнає необхідною умовою
легітимності діяльності політичних партій ведення боротьби за владою належними,
демократичними методами. Досягнення своїх політичних цілей
партіями можливе ненасильницькими методами, шляхом відкритої ...
Розділ 2. Патріотизм як фактор консолідації
українського суспільства
Чим більше утверджується Україна в своїй
державності, тим інтенсивнішим стає пошук загальнонаціональних ідейно-духовних
орієнтирів, здатних консолідувати суспільство, зміцнити державу, вивести її на
високий рівень цивілізованості й культури. Історія засвідчує, що послідовна
боротьба за утвердження і зміцнення української державності невіддільна від
почуття патріотизму. Адже любов до батьківщини, надихає
людей на подвиги й самопожертвування в ім’я великої мети. Патріотизм зародився
ще на світанку історії людського суспільства. В ньому знаходить вираження любов
людей до своєї вітчизни, повага до її минулого і сучасного, піклування про
майбутнє. Не було в історії і нема такої сили, яка могла б придушити в народі
це почуття. Про його глибину і силу засвідчують пам’ятки літератури, зокрема
«Слово о полку Ігоревім», думи та історичні пісні-балади, які виховували в
народних масах почуття любові до вітчизни, будили протест проти її ворогів та
панського гніту, прославляли народних героїв. Вони й понині служать живим
джерелом патріотичного виховання українських людей - гідних наслідувачів
культурного надбання своїх славних предків. Патріотизм - явище
соціально-історичне, в різні історичні епохи воно має конкретні прояви. Адже
кожна людина, а тим більше соціальна група, має свої специфічні інтереси, і цим
визначається її розуміння патріотизму. Нерідко виникають спекуляції на цьому
святому почутті. Образно про це сказав великий демократ І.Франко у вірші:
«Сідоглавому», викриваючи показний патріотизм окремих людей: «... твій
патріотизм - празнична одежина, а мій - то труд важкий, гаряча невдержима».
Проте є щось єдине, визначальне в патріотизмі, щи виступає його основним
мірилом. Таким мірилом, зокрема для українця, є ставлення до української
державності. Наша історія багата прикладами патріотичних звершень в ім’я
батьківщини. Свого часу виникла на терені української історії козаччина, і в
ній український народ уособлював усі кращі якості патріота й борця. В ній він,
як зазначав Д.Дорошенко, «виділив з поміж себе, найкращий, найбільш свідомий
елемент». Козак був ідеалом вільної людини, борця за громадське добро, за волю
рідного краю. Була визвольна війна 1648-1654 років під провідом великого
патріота України Б.Хмельницького, який об’єднав навколо себе багатьох
прибічників національної української ідеї. Були визвольні змагання за
українську державність у 1917-1920 роках, в центрі яких знаходився визначний
вчений і громадсько-політичний діяч М.С.Грушевський. Немеркнучими подвигами
мільйонів патріотів сповнена історія Великої Вітчизняної війни нашого народу
проти німецько-фашистської навали. На їх досвіді наступні покоління вчилися і
вчаться любити батьківщину, боротися за її благо, віддаючи цій боротьбі самих
себе без останку. В радянській історіографії поняття патріотизму
протиставляється буржуазному націоналізму і космополітизму. Щодо останнього, то
це логічно. Адже космополітизм проповідує відмову від національних традицій,
заперечує державний і національний суверенітет. Цього аж ніяк не можна сказати
про націоналізм. Тут доцільно навести міркування про співвідношення понять
«національна ідея» і «націоналізм». Національна ідея заснована насамперед на
патріотизмі. Вона повинна мати загальнонаціональний характер, зосереджувати
увагу на найбільш важливих, принципових питаннях розвитку країни як на
найближчий час, так і на перспективу. До того ж вона має бути простою, близькою
для сприйняття усім населенням. Зрозуміло, що така ідея, хоча за змістом і
формою завжди матиме саме національний характер, повинна вбирати в себе
загальнолюдські цінності, а тому не може грунтуватися виключно на етнічній
основі, не обов’язково бути «націоналістичною» - виразником ідей українського
націоналізму. Не випадково М.Грушевський попереджав свого часу, що всякі прояви
українського шовінізму, винятковості, нетолерантності несимпатичні й небажані,
взагалі їх треба визнати національним злочинством і виступати проти них з усією
рішучістю. Національні відносини - це та сфера суспільного життя, де
зачіпаються дуже глибокі почуття і переживання, спричинені багатовіковим
існуванням відособлених держав. І тут найлегше можна принизити гідність людей,
образити і посварити їх. В радянській-соціологічній літературі патріотизм
розглядається в органічному поєднанні з інтернаціоналізмом. Якщо відійти від
ідеологічних штампів, то в поєднанні патріотизму з інтернаціоналізмом не варто
шукати глибоких суперечностей. Доречно з цього приводу згадати точку зору
представників української і російської революційно-демократичної громадськості.
Виховання людей в дусі патріотизму вони розглядали у нерозривному зв’язку з їх вихованням
у дусі дружби народів, поваги до звичаїв і традицій інших народів.
М.О.Добролюбов зазначав: «Патріотизм живий, діяльний саме й відрізняється тим,
що він виключає будь-яку міжнародну ворожнечу, і людина захоплена таким
патріотизмом, готова трудитися для всього людства, якщо тільки може бути йому
корисною... Справжній патріотизм як окремий прояв любові до людства не
вживається з неприязню до окремих народностей ...». Є різне розуміння й
тлумачення націоналізму. Доцільно тут протиставити націоналізм М.Грушевського і
відомого самостійника М.Міхновського. М.Грушевський був-таки націоналістом. Але
він сприймав націоналізм як любов до своєї нації, а не як ненависть до нації
сусідньої. Він, зокрема, не сприймав платформу М.Міхновського, який проповідував
у своєму «Катехізисі українця»: «Усі люди твої брати, але москалі, ляхи та жиди
- це вороги нашого народу»; «Україна - для українців. Отже, вигонь звідусіль з
України чужинців-гнобителів». Як бачимо, природна для кожного націоналіста
любов до власного народу /а це той же патріотизм/ трансформується тут у
знавіснілу ненависть до людей інших національностей. Це позначається терміном
«шовінізм». Кредо ж М.Грушевського: «Україна не тільки для українців, а для
всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для
добра краю і його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для
себе». Від небажання /напевно, в силу політичних переконань чи амбіцій/
погодитися з таким трактуванням понять /»націоналізм», «національна ідея»,
«патріотизм»/ і йде нерідко негативне ставлення до них в умовах сьогодення. Вся
справа в тому, який зміст вкладається в ці поняття, зокрема в поняття
«національна ідея»: чи вона буде ідеєю виключно національного спрямування, чи
демократичного, де буде базуватися на етнополітичній основі, виражати
етнополітичну свідомість усіх громадян, що живуть в Україні, і хоча й належать
до різних національностей, становлять єдиний український народ. При цьому,
зрозуміло, корінний українсь кий етнос в усіх сферах життя суспільства повинен
відігравати провідну роль. Про неоднозначність точок зору на цю проблему
свідчать тривалі суперечки навколо першої фрази Президента до Конституції
України, яка в кінцевому підсумку була записана в такій редакції: «Верховна
Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх
національностей ... приймає цю Конституцію - Основний Закон України». Сьогодні
дехто висловлює занепокоєная тим, що певна частина населення України підтримує
окремі соціалістичні ідеї, можливо навіть підсвідомо. Тут доречно нагадати, що
такі борці за українську ідею як І.Франко, М.Грушевський, В.Винниченко і багато
інших у питаннях про шляхи розвитку суспільства дотримувались у більшості саме
саціалістичних переконань. Але це не завадило їм бути великими патріотами
України. Доречно тут навести слова М.Грушевського: «Боронячи українську
державність, будуємо міцну твердиню... Укріплюючи авторитет нашої
соціалістичної Центральної Ради та її соціалістичного міністерства, хочемо
зробити нашу Україну твердою країною соціалізму. Будуємо республіку не для
буржуазії, а для трудящих мас України, від цього не відступимо». Таке було їх
бачення майбутнього України. І нема сумніву, що вони бачили це майбутнє з
позицій патріотів. Виходячи з таких міркувань, не варто сьогодні ламати списи
на проблемі, хто зробив більше для перемоги над німецько-фашистськими
загарбниками на Україні - радянські партизани чи вояки УПА? І тими, й другими у
їх розумінні рухало почуття патріотичного обов’язку, хоч сам факт протиборства
між ними в той час об’єктивно слугував на користь спільного ворога. Почуття
патріотизму, національної гордості не приходять самі по собі, рівень
національної самосвідомості визначається не приналежністю до певного класу чи
соціальної групи. Патріотами не народжуються. Патріотизм прищеплюється змалечку
як невід’ємна риса людського характеру. Виховується це святе почуття різними
шляхами і засобами. Таке виховання здійснюється на основі рідної мови, історії,
культурних надбань свого народу, його звичаїв, традицій. Так в усіх цивілізованих
країнах. Такий підхід передбачає й Державна національна програма відродження
України7. Більше того, в Положенні про державний вищий навчальний заклад
проголошено принцип єдності навчання й виховання, що зобов’язує органи освіти
до відповідної роботи. Не слід ігнорувати досвід патріотичного виховання, який
було нагромаджено за радянської доби. Треба віддати належне комуністичній
партії, яка зуміла створити цільну систему патріотичного виховання. Воно
проводилось у відповідності зі статтею 36 Конституції СРСР на державному рівні.
Щоправда, патріотичне виховання, як і вся система виховної роботи, трактувалася
однобічно: українця привчали до розширеного тлумачення поняття батьківщини.
Йому вона бачилася в образі Радянського Союзу, а сам він по суті втрачав своє
національне обличчя і виступав складовою частиною єдиного радянського народу.
Почуття національної самосвідомості підмінялося почуттям загальнонаціональної
гордості. І на такому розумінні виховувались покоління. Отже, патріотичне
виховання здійснювалося не в загальнолюдському розумінні цього слова, а лише в
плані пріоритету інтернаціонального над національним /при визнанні їх
діалектичного взаємозв’язку/. І всеж, якщо не втратити грунту реальності, ми не
можемо не бачити позитивних наслідків патріотичного виховання того часу:
масового трудового героїзму радянських людей, які в найекстремальніших умовах
йшли на будь-які жертви в ім’я світлого майбутнього. Не заперечити й бойових
подвигів мільйонів людей, які у смертельних поєдинках відстоювали свободу і
незалежність своєї Вітчизни. Це був патріотизм щирий, не показний, як би це
сьогодні дехто не намагався заперечити. Не слід ігнорувати всього багатства
форм і методів патріотичного виховання тільки на тій підставі, що вони були
вироблені і використовувались в умовах тоталітаризму. Навпаки, їх слід широко
використовувати, лише наситивши новим змістом, а саме: покласти в основу
патріотичного виховання любов і повагу до України, трагічної і разом з тим
героїчної історії боротьби її народу за своє соціальне і національне
визволення, за право на самостійний державний розвиток. Сьогодні це - одна з
головних умов нашого становлення як незалежної держави. В наш час на Україні,
як ніколи раніше, .................................................
Комментариев нет:
Отправить комментарий