СТАТТЯ - Лесь Курбас і новий український театр: від „модернізму” до „фантастичного реалізму”

СТАТТЯ

Лесь Курбас і новий український театр: від „модернізму” до „фантастичного реалізму” 

       Вартість - 150 грн. 

За повною версією роботи зверніться сюди - ipoit2013@gmail.com або 

  

Український  театр доби  перед модерну перебував у естетичному контексті театру корифеїв, де  домінувала реалістична і  романтично-психологічна складова.  Сьогодні вже з’явились перші спроби, які видаються  успішними, проаналізувати театр корифеїв у  його евристичних візіях – і виявляється, що йому були притаманні багато елементів модерного дискурсу, включно з авангардним компонентом. Але сама доба і суспільна свідомість реагували на масово зрозумілі естетичні і художні змісти – тому  і прочитувалась ця культурна доба з акцентом на реалізмі – романтизмі.

Лесь Курбас  прийшов в українську культуру, з’єднавши в собі її захід і схід, в час, коли художні форми театру корифеїв  у їх популярному вигляді  вичерпувалось.  Натомість набирали енергії саме ті, евристичні , але ще зовсім не очевидні  фрагменти дискурсу. Це і є те нове, з чим сьогодні треба знайомити сучасну думку. „Молодий театр” ( 1916-1919)Леся Курбаса  став своєрідним „кодом” до конструювання  модерного художнього контексту з  центром – театру. Модерний театр Курбаса  розпочинається як „відкрита система” - режисер оголошує  повну відкритість усім естетикам. Його зацікавленість сягає найширшої шкали – від внутрішньої  енергії до символістської драми .

Але справжньою „першою репетицією майбутнього” , як я дозволила собі   назвати собі  один із перших шедеврів Курбаса і яка видалась результатом „ери імпровізацій на теми епох і стилів”, - став „Едіп – цар” за Софоклом( 1918). У цій виставі Курбас та його художник Петрицький остаточно руйнують „знакову” систему перед модерного українського театру.

Кинувши виклик  потомленій  естетиці, Курбас став „автором” культурного вибуху  доби  модерну. Він вписав український театр у європейську традицію  так виразно, що вже 1923 року саме художній проект його театру здобуває радянському мистецтву Золоту театральну медаль Парижа. Отже , Лесь Курбас  мріє перетворити театр на духовний парламент. Він має намір створити театр, який було б назвати Театральною Академією або Національним Центром  театрального мистецтва.

35- річний  Курбас  починає здійснення цього проекту із створенням у березні 1922 року Мистецького Об’єднання  „Березіль”- МОБу.  Тут власне експериментальна  Перша майстерня; Друга, під керівництвом  Ф. Лопотинського, розпочала створення Дитячого театру; Третя майстерня МОБу  під орудою Я.Бортника стала драм студією, при якій працювала  літературна студія  під керівництвом  Б. Якубського; Четверта майстерня  зпланована у Борисполі  як лабораторія для  аматорських  студій .Шоста орудою С. Бондарчука і П. Долини відкрилась в Одесі у 1924 році.

Ця  театральна країна будувалась за принципом  середньовічного ремісничого цеху з майстрами , під майстрами  і так званим ”вишколом”  Курбас засновує  Режисерську лабораторію, пізніше - Режисерський штаб: лабораторія оволодіває не лише  теоретичними засадами режисури, акторської майстерності , а й провадить аналіз вистав, розробляє стратегію МОБу , методики різних театральних шкіл і напрямків, готує режисерів для інших українських театрів, створюються журнали „Барикади  театру” , готується до друку  низка театральних видань. Виникає перший в Україні  театральний музей , перша в республіці  Станція фіксації та систематизацйїї досвіду.  Його театр все більше тяжіє до моделі  духовно – культурних  трансформацій, діалогічних зв’язків людини і суспільних інститутів, у яких пріоритетом  залишається автономне  конструювання   театром   нової  ціннісної  піраміди.

УКРАЇНСЬКИЙ   ТЕАТР У  ГАЛИЧИНІ

Заснований  у 1864 році театр  „Руської Бесіди”  був мандрівним.  Він не мав  власного приміщення  і змушений  був постійно гастролювати  по галицьких  містах і  містечках.  Хоча трупа  й базувалася  у Львові, проте виступати  тут вона могла щонайбільше два місяці на рік. Театр часто  опинявся  у злиденному становищі . Умови , в яких функціонував колектив, не сприяли його нормальному творчому  існуванню. Видатними акторськими силами  міг гордитися жіночий склад  „Руської Бесіди”. Тут володарювала  чарівна  Катерина Рубчакова, лірико- драматична героїня, найвидатніша артистка  українського театру у Галичині. Рубчакова  була прекрасною Анною в „Украденому щасті”, Тетяною в „Міщанах”, Машею в „Живому трупі”.  З вибухом  Першої світової війни  театральне життя в Галичині завмирає, відроджуючись  на повну силу  лише у період  міжвоєнних десятиліть, особливо в 1930 роках.  Відродження і піднесення театрального життя  в Галичині  міжвоєнних десятиліть пов’язане передовсім  з ім’ям  актора і  режисера  Володимира Блавацького і зі створеним ним  театром „Заграва” ( 1933-1938). Аналіз режисерського доробку В. Блавацького , реконструкція  поставлених ним вистав  дають підставу впевнитися ,  що мистецька  спрямованість театру була багатовекторна, по-своєму експериментальна і навіть реформаторська  для української сцени 1930 років.  Практика  історично- релігійних вистав „Заграви” засвідчувала, що В. Блавацький  схилявся власне до курбасівської  моделі сценічного монументалізму. 

Отже, спроба  від  читання  історично- релігійних  вистав  В. Блавацького   дає можливість  органічно ввести  творчість режисера контекст естетичних пошуків європейської сцени перших десятиліть  ХХстоліття; поглибити ,  таким чином  і суттєво  змінити  погляд на процеси, що  відбувалися  в українській театральній  культурі .

ТЕАТР У ЧАС ЕКСТРЕМИ

Театр  окупованої України 1941-1944років – складний  часто суперечливий  соціомистецький та історико-психологічний феномен, народжений в окупації.  Основні риси цього театру -  відмежування від ідеологем  радянської сцени та рецепція традиційних  національних  міфологем. Проблема про різнобіжності  творчого рівня  ТОУ  в різних регіонах  залежала від кількох чинників,  серед яких на першому місці – наявність відповідних  творчих  кадрів. Проте був і глобальний історико – політичний  чинник. Україну німці поділили на „Райхскомісаріат  Україна”, дистрикт „Галичина”  у складі „Генерелгубернаторства” та „Трансністрію”.

Театральне життя на цих територіях залежало від ступеня  політичних утисків.  У „Райхскомісаріаті” України ( центр у Рівному) панував відвертий терор. Він був слабший  у „Трансністрії” окупованій Румунією  в південно-західній  частині України, але національне культурне життя придушувалося, натомість протегувалося  румунське мистецтво. Західна Україна породжує унікальне  мистецьке явище – „український театр міста Львова перейменований за вимогою німців  на львівський оперний  театр(ЛОТ). Під керівництвом видатного митця В. Блавацького  тут працювала чотири  секції – опери, балету, оперети, драми. ЛОТ мав плідний вплив  на розвій театрів західного  регіону – у містах Тернополі, Дрогобичі, Перемишль, влаштовуючи там гастролі  своїх провідних митців, консультації для художньго  керівництва.  Можна  твердити, що український  театр цього  часу спираючись  на свої базові цінності, торкнувся   у сфері  режисерській, виконавській, стенографічній  елементів мистецтва модерну – символізму, експресіонізму, абсурдизму, театру  жорстокості .

ПОШУКОВИЙ ТЕАТР : 1980-1990

Театр ніби на новому витку повторює досвід Курбасового  Молодого театру – він  знову  здає екстерном  іспит на входження, точніше, повернення  у Європейську  і Середземноморську  цивілізацію. Художня культура і театр містять картини  світу, у яких ніби в бароковій  стилістиці, з’єднані  в свідомій і підсвідомій матерії. Специфіка  культурного контексту – його структуруванні  довкола теми Пам’яті . Тема пам’яті  центрує, проблему  національної  ідентифікації в своєрідному диптиху – „Білі мотилі, плетені ланцюги” за новелами і  листами  В. Стефаника та  „Украденому щасті”  Франка ( режисер Ірина Волицька, Львів, театр „ У кошику” , 1997-1998). 

У логіці пошуку  ідентичності  працює і вистава Я. Федоришина „ Дорога в Дамаск”(1998, Львівський театр „Воскресіння”). Однією з тенденцій  сучасного театру, як і взагалі  культури, є  стихійна семіотичність  у  відчутті  Простору  і Часу. Театр ускладнюється, що й його  окремі  сюжети  самі  шукають  для себе контексти  які дозволять  максимально втілити  головні  картини  світу з різними  рівнями  ціннісних посилань.