РЕФЕРАТ – Україна як суспільство постмодерну

РЕФЕРАТ
Україна як суспільство постмодерну




ЗМІСТ:

Вступ

1.     Основні риси суспільства в умовах його постмодернізації

2. Україна як «суспільство постмодерну».  Особливості соціокультурних змін

Висновки

Список використаної літератури

Об’єм – 20 сторінок.

Вартість – 100 грн.

Вступ

Тема, яка розглядається в даній роботі, потребує написання не однієї контрольної роботи. Однією роботою неможливо охопити визначень явища постмодернізму в Україні. Оскільки явища чуттєвого світу, до якого належить і світ людини — соціум, суспільство, держава — з її діяльністю в економічній, політичній та культурній сферах, — то необхідно шукати прояву постмодернізму саме в цих сферах. [2]

Постмодернізм — явище типово західноєвропейське і немає жодного відношення до такої країни як Україна. Постмодернізмом „хворіють” високорозвинуті суспільства західноєвропейських країн, в той час як пострадянський простір, до якого належить Україна, „хворіє” на постколоніалізм. [1]

Постмодернізм характерний для суспільств добробуту. Добробут означає, що немає глибокої прірви між різними прошарками суспільства щодо якості життя. Середній клас — це основа постмодернізму. Середній клас — це міщани, котрі мають доволі вільного часу для дозвілля і не відчувають браку коштів для забезпечення найнеобхіднішим. Представники середнього класу можуть собі дозволити у відпустку поїхати на Канарські острови, купити будинок тощо. Вони ведуть розмірене життя, не цікавляться політикою, одним словом, живуть у власне задоволення. Вони не знають де знаходиться Україна. [3]

Європейський вибір України – це не тільки географічна належність,  а й свідомий вибір суспільством певного вектора розвитку, який передбачає не лише політичну, а насамперед економічну та цивілізаційну інтеграцію в європейський простір. Як відомо, Україна природним чином здавна належить до європейської спільноти, тож ідеться про наповнення наявного стану речей конкретним і продуктивним змістом. Тому стратегічною метою України є перетворення її на постіндустріальну державу, котра забезпечує принаймні середньоєвропейські стандарти життя. Відтак її зовнішня політика не є багатовекторною. Україна має лише один вектор – європейський. [6]

1. Основні риси суспільства в умовах його постмодернізації

Постмодернізм являє собою культуру постіндустріального, інформаційного суспільства, разом з тим він виходить за межі культури і в тій або іншій мірі виявляється у всіх сферах суспільного життя, включаючи економіку і політику.

Постмодернізм виникає як усвідомлення неможливості насильницького перетворення, переведення речі з “нерозумного” стану в “розумний”. Предмет чинить опір впливу людини, порядок речей прагне “помститися” нашим спробам його переробити. Таке скептичне відхилення від установки на перетворення світу тягне за собою відмову від спроб його систематизації. Світ не тільки не піддається людським зусиллям його переробити, але і не укладається ані в які теоретичні схеми. В суспільстві споживання і мас медіа народ перетворюється на аморфну масу споживачів і клієнтів, в електорат, а інтелігенція взагалі поступилася місцем інтелектуалам, які представляють собою просто осіб розумової праці. Через радикальні зміни інтелектуали вже втратили ілюзії відносно справедливості, вони не претендують на роль “володарів дум”.[3]

Постмодернізм заперечує здатність науки давати об’єктивне, достовірне знання, розкривати закономірності і детермінуючі зв’язки, виявляти тенденції. Сприймаючи через ці причини науку як спрощене І неадекватне знання про світ, деякі постмодерністи проголошують релігію вище за науку. [4]

Постмодерністи відмовляються від претензії на цілісність і повноту теоретичного збагнення реальності. Вони вважають, що неможливо зафіксувати наявність жорстких, само замкнених систем і в економіці, і в політиці, і в культурі. Нове “постмодерністське” мислення виникає поза традиційними понятійними опозиціями (суб’єкт — об’єкт, ціле — частина, внутрішнє — зовнішнє, реальне — уявне), воно не оперує звичними стійкими цілісностями (Схід — Захід, капіталізм — соціалізм, чоловіче — жіноче).

Постмодернізм — це тип філософствування “без суб’єкта”, оскільки суб’єкт розпався як центр системи уявлень (репрезентацій).

Світовідчуття постмодерної людини можна визначити як неофаталізм, адже людина вже не сприймає себе як хазяїна своєї долі, вона вірить у гру випадковості, у раптове, несподіване везіння. Мета, а тим більше велика ціль, перестають бути важливою цінністю; в наші дні спостерігається “гіпертрофія засобів і атрофія цілей” (П. Рікьор).

Розчарування в ідеалах та цінностях, в зникненні майбутнього, яке виявилось ніби вкраденим, призвели до посилення нігілізму та цинізму. Етика у постмодерністському суспільстві відходить на другий план, пропускаючи вперед естетику, культ чуттєвих та фізичних насолод. [2]

В постмодерністському суспільстві досить типовою і поширеною є фігура “яппі”, яка позначає молодого професіонала, що проживає в місті. Це представник середніх верств населення, що насолоджується всіма благами цивілізації, без “інтелігентських комплексів”. Ще більш поширеною є фігура “зомбі” — запрограмованої істоти без особистісних якостей, не здатної до самостійного мислення. Така людина живе одним днем, головний стимул для неї — професійний і фінансовий успіх за будь-яку ціну, якнайшвидше. Постмодернізм остаточно закріплює перехід від “твору” до “конструкції”, від діяльності по створенню творів до діяльності з приводу цієї діяльності. Постмодернізм свідомо переорієнтовує естетичну активність з “творчості” на компіляцію і цитування, з створення оригінальних творів на колаж.

У культурній сфері панує масова культура, а в ній — мода та реклама. Постмодернізм наполягає на тому, що саме мода все освячує, обґрунтовує та узаконює; все, що не визнається модою, не має права на існування. Навіть наукові теорії, щоб привернути увагу, повинні бути модними, оскільки і для них внутрішні змістовні достоїнства перекриваються зовнішньою привабливістю та ефектністю. [1]

Важливою рисою постмодерну є театралізація, оскільки всі суттєві події приймають форму шоу, яскравого спектаклю; навіть політика з сфери активної та серйозної діяльності людини-громадянина перетворюється на видовище, місце емоційної розрядки. [3]

Однією з моделей постмодернізації виступає “цивілізація третьої хвилі” Тоффлера, що має наступні риси:

-                 нова супер-економічна система розвивається прискореними темпами, її функціонування прямо залежить від інформації і знання;

-                 нова система заснована не на масовому виробництві, а на гнучкому споживанні продукції, яка виробляється невеликими партіями, але не перевищує вартість масової продукції, що можливе завдяки упровадженню інформаційних технологій;

-                 традиційні чинники розвитку виробництва (праця, сировина, капітал) втрачають своє значення і витісняються символічним знанням;

-                 одиницею обміну стають не металеві і паперові гроші, а інформація. Капітал набуває рухливості, число його джерел збільшується;

-                 товари і послуги систематизуються, шо вимагає постійного розширення і перегляду стандартів, Це провокує боротьбу за контроль над інформацією, яка визначає стандарти;

-                 бюрократичні структури витісняються дрібними неієрархізованими тимчасовими союзами. Бюрократична організація знання зміняється вільним потоком інформації;

-                 зростає кількість і різноманітність організаційних форм;

-                 зникає взаємозаміна працівників, кожний працівник стає власником “засобів виробництва” і отримує повну інформацію про їхнє функціонування;

-                 формується новий тип працівника — творчий тип, який об’єднує в собі знання, ініціативу і здатність упроваджувати ідеї;

-                 створення суспільного багатства розглядається як циклічний процес, методика управління яким включає комп’ютерний моніторинг і постійне поглиблення наукового і екологічного знання;

-                 цикл створення суспільного багатства об’єднує роз’єднаних індустріальним виробництвом виробника і споживача. [5]

Останній грає свою роль, забезпечуючи споживацький попит і необхідну виробничу інформацію; — нова система розвивається одночасно на локальному і глобальному рівні. Могутні технології дозволяють зробити на локальному рівні те, шо за колишніх часів можна було зробити тільки на рівні державної політики.

Елвін Тоффлер підкреслює, що в новітні часи відбувається трансформація влади, основу якої починає складати не сила і багатство, а знання, інформація. Якщо раніше існувала монопо- лія професіоналів на знання, то тепер посилюється роль масового “утримувача” знань. Завдяки розповсюдженню інформаційних технологій не тільки інтелектуальна еліта, але і значні маси людей мають в своєму розпорядженні можливості використовувати знання для професійної роботи і інших цілей. Вирішальна роль знань і інформації як джерела влади, згідно Тоффлеру, є характеристикою “третьої хвилі”. З “першою хвилею” в до індустріальну епоху зв’язувалося визначальне значення “сили” як джерела влади. В індустріальну епоху акцент перенісся на багатство, а в процесі постмодернізації опорою влади стають культурологічні чинники, перш за все інформація і знання.

Постмодернізація змінює предмет і засоби праці. Із способу створення речей праця все більшою мірою означає соціальний взаємовплив людей і їх дію на інформацію. [7]

Знання задають нові принципи класифікації країн залежно від масштабів інформаційних технологій. Найрозвиненіші країни, за термінологією Тоффлера, володіють супер символічною економікою, найважливішими умовами нормального функціонування якої стають демократія, свобода і права людини. Реальною загрозою нормальному еволюційному розвитку суспільства і демократії на стадії постмодернізації, по Тоффлеру, виявляється не традиційний комунізм, а релігійний фундаменталізм, расизм і агресивний крайній націоналізм, а також деякі екологічні рухи (еко-фашизм, еко-вандалізм, еко-тероризм), які викривлено експлуатують прагнення суспільства до екологічної безпеки.

Постмодернізація ставить проблему продукування знань, інформації. Зростає інтерес до навчання, що підвищує престиж освіти, прагнення до оволодіння спеціальними навичками, пов’язаними з сучасними соціальними технологіями. Престиж професій також указує на постмодернізаційний характер потреб. З управління машинами акцент переноситься на управління людьми, тому популярними професіями стають наступні: юрист, економіст, менеджер. [3]

Важливою рисою постмодернізму є глобалістська свідомість, вихід за національні рамки в області інформаційного обміну (розширення мережі Інтернета інших інформаційних мереж, поява численних факультетів і спеціальностей з інформаційних технологій і т.д.). На особистісному рівні це виявляється через інтерес до подібних проблем, через вибір професії, через пошук більш високого заробітку. [4]

До соціальних характеристик постмодернізації можна віднести трансформацію соціальної структури, для якої характерна невизначеність соціальних меж, культ неясності, а саме:

-          соціальна структура визначається критеріями стилю життя, які не є чіткими;

-          професії також не настільки чітко спеціалізовані, як в традиційному суспільстві;

-          наголошується нечіткість економічних законів;

-          виявляється криза ідентифікації.

Якщо трактувати це як “хаос”, то напрошується думка про необхідність упорядкувати суспільство за допомогою “сильної руки”. Якщо цю невизначеність оцінювати як природну, внутрішньо необхідну властивість суспільства, то політичний вибір полягає не в наведенні порядку “твердою рукою”, а у виробленні культурних зразків поведінки, щоб навчитися жити в постмодерністському суспільстві шляхом розв’язання проблем демократичним способом в умовах культурної невизначеності. [5]

Формується тип особистості, який своєю діяльністю створює цю невизначеність і сприймає її як природне середовище свого буття. Такою є нова генерація підприємців, бізнесменів, політиків.

Другою рисою постмодернізації є фрагментарність, мозаїчність структури і принцип монтажу. З позицій ситуаційного підходу до вивчення соціальної структури і суспільства в ціло- му, для кожної ситуації існує своя соціальна структура, кожна проблема створює свій набір груп, інтересів, що дає можливість сучасній людині сприймати повноту життя в її нестабільності. Для успішно діючих суб’єктів характерною є хаотичність життя. З позицій класової, традиційної ментальності, постмодернізм руйнує особистість, позбавляє суспільство внутрішнього ядра, а людину — стійкості.

Третя риса постмодернізації — “деканонізація”, боротьба з традиційними ціннісними центрами: сакральне в культурі, людина, етнос, логос, авторитет. [7]

Четверта характеристика постмодернізаційних процесів полягає втому, що все відбувається на поверхневому рівні, без символічний і психологічних глибин. Повсякденність є центром буття, відносин* між людьми стають більш поверхневими. Іронія нерідко заміню* серйозні реакції на життєві ситуації. Свідомість, що трансформується, відрізняється від традиційно свідомості за наступними дихотоміями:

-          чуйність — чуттєвість, акцент на етичних цінностях — акцентування статичних: моментів; внутрішня сутність — зовнішні якості і стандарти;

-          тривожність — заспокоєність;

-          цінують теперішній час — орієнтуються на минуле; відчувають відповідальність за майбутнє — живуть сьогоднішнім днем;

-          відчувають кризу ідентичності — пристосовані, ідентифіковані;

-          креативний, творчий тип перетворень — репродуктивний ви діяльності;

-          чоловічий початок — жіночий початок; особистісне — знеособлене;

-          боротьба за життя на глибинному рівні — боротьба за існування на побутовому рівні.

Таким чином, теорія трансформації найбільш адекватно здатна описати сутність процесів в Україні, вона більш загально по відношенню до модернізації, неомодернізації, постмодернізації які самі по собі окремо не повністю відповідають змісту процесі в Україні і не можуть служити пояснювальною моделлю. [3]

Поєднання раціоналізму та ірраціоналізму стає типовою рисою суспільства в період трансформації. Моменти абсурду, хаосу, зміни оцінки позитивного сенсу життя стають характерними рисам суспільства і породжують новий тип особистості. [1]

2.      Україна як «суспільство постмодерну». Особливості соціокультурних змін

Визначення сучасного соціального стану українського суспільства вимагає багатовекторного підходу, бо процеси останніх майже двадцять років дали надзвичайно багате підґрунтя для теоретичного усвідомлення трансформацій не тільки в країні, а і в світі. [2]

Географічне розташування України дозволяє їй бути відкритою до впливів і Сходу, і Заходу, при цьому вибудовувати власну архітектуру у руслі глобальних процесів. Постіндустріальний світ запропонував перехід від виробництва товарів до виробництва послуг; наявність класу професійних техніків; провідну роль теоретичного знання як джерела нововведень; контроль над  технологією та технологічними оцінками діяльності; створення "нової інтелектуальної технології". І хоча Україну не можна на сучасному етапі віднести цілком до постіндустріальної країни, але деякі риси їй притаманні завдяки глобалізації. Сам термін "глобалізація" в широкий науковий обіг увійшов у 1990-і роки, практично витиснувши поняття "постмодернізм", яке використовувалось для описання складності та різноманітності соціально-політичних процесів і явищ сучасного світу [1,с.26].

Ця думка щодо витиснення постмодернізму може сприйматися як суперечлива, бо не всі країни світу навіть не підійшли до ситуації постмодерну, не говорячи про його переживання. В науковій літературі добою постмодерну називають період розвитку людства після Нового часу і до наших днів, не визнаючи чітко відмін цієї доби. Сам термін "постмодерн" вживався спорадично  з періоду першої появи у 1979 році в книзі Рудольфа Панвіца "Криза європейської культури" до появи у 1979 році роботи Ж.-Ф. Ліотара " Стан постмодерну". Цей термін французький філософ вживає для позначення стану культури після трансформації, яких зазнали правила гри в науці, літературі , мистецтві наприкінці ХХ сторіччя.  Ж.-Ф. Ліотар уперше вжив термін" постмодерн" для позначення стану застарілості й обмеженості засад, на яких групувалася система знання західної цивілізації. [2,с. 5].

Наукові революції другої половини ХХ ст. - нелінійна, ймовірносна, комп'ютерно-інформаційна, квантопольова тощо - кардинально перетворили  фундаментальні основи не тільки наук про природу, а й наук про людину, культуру, історію, мову. Вони спростували нарцисові міфи Модерну про унікальність, центральність, привілейованість становища нашого Всесвіту, нашого біологічного виду Homo Sapiens, нашої психіки. Було доведено, що:  а) наш Всесвіт не такий, яким його зображували мислителі Модерну; він виник близько 15 млрд. років тому: є одним з багатьох можливих, він має вік, "біографію", "час життя" свою власну "історію" і зовсім не  вічний; б) антропність як одна з багатьох форм життя також обмежена певними просторово-часовими межами і далеко не найдосконаліша в сімействі всіх інших форм життя, які становлять біосферу Землі; в) людська психіка як деякий продукт еволюції психосфери також не є кульмінаційним пунктом, фіналом цієї еволюції[3,с. 35].

Термін набув широкого сенсу і почав використовуватись в політиці, мистецтві, філософії, релігії, етичних нормах світосприйняття, які відчули плюралістичність, випадковість, необоротність, спонтанність, нестабільність.

Що стосується України, то вона перебуває в пошуках своєї власної ідентичності і, з одного боку, прагне відродження своїх національних цінностей, звичаїв та традицій, з іншого - їй доводиться виконувати це завдання, "наздоганяючи модернізацію". Адже принаймі у площині комуникативної раціоналізації життєсвіту, створення громадського суспільства, інституалізації дискурсу як складника деліберативної демократії Україна справді "наздоганяє модернізацію".

До того ж треба зважати і на той факт, що ці процеси відбуваються на тлі " критики модерну", в умовах "постнаціональних констеляцій" сучасного глобалізованого світу. Тому наш дотеперишній стан можна назвати "до-постмодернізм", а сьогоднішній розвиток - "постмодерною модернізацією". Тому Україна в моральному відношенні хоча й не перебуває в "нульовій точці", проте пошук своєї власної ідентичності є для нас доволі значущим і так само доволі болісним [4, с. 107].

Український дослідник Віктор Танчер виявив наступні ознаки постмодернізаціїі що є характерними для умов існування в Україні:

-          плюралізація і індивідуалізація життєвих стилів, різноманітність культурних форм, їх релятивізація;

-           розмивання соціальної структури в традиційних критеріях, зникнення класової ієрархії буржуазного суспільства;

-          нерівність перестає бути негативною характеристикою і набуває ознак “несхожості”, “інаковості”, відсутності подібних рис. Виникає нова диференціація співтовариств, на інших підставах;

-          втрачаються цінності соціальної мобільності через відмову від однозначної шкали соціального престижу (професія, освіта, місце мешкання);

-          пост класовий стан суспільства, яке, долаючи колишнє розшарування на групи і страти, затверджується на базі людських агрегацій, що формуються за ознаками подібності смаків, культури, життєвих стилів, певних характерних рис;

-          амбівалентність масової свідомості, яка виявляється в електоральній поведінці;

-          відсутність соціальної ідентифікації політичних партій, суспільних рухів;

-          розпад метанаррацій (“великих вчень”), злам старих систем, тоталітаристського світогляду, універсальної історичної концепції, традиційних ідейно-ціннісних утворень, на основі яких пояснювався зовнішній світ, і т.д.;

-          зміни в культурній ієрархії, плюралізація субкультур, глобалізація і універсалізація “масової культури”, інформаційних і комп’ютерних систем.

Уникаючи занадто сміливих узагальнень щодо постмодерністського характеру всіх сфер українського суспільства, зупинимось на релігійних аспектах  для аналізу проникнення в нього плюралістичних тенденцій.

У порушенні стабільності, одностайності, традиційності скоріш мова йдеться не про конценсус, а дисконценсус конфесій. Але і в цьому процесі прослідковуються тенденції до згуртування віруючих однієї конфесії, та багатоманітність кількості релігійних груп, деномінацій. [9]

Говорячи взагалі про плюралізм, слід визначити внутрішню спекуляцію на багатоманітності, оскільки духовна культура містить жорсткі архетипи, загальні людські характеристики, незважаючи на їх множинність. Саме загальне, а не окреме дає суспільству орієнтири в критичні періоди його існування, особливо коли воно опиняється перед загрозою загибелі. Тому плюралізм не є і не може бути абсолютним орієнтиром для прийняття рішень і дії. [5,с.50]. Поділяючи думку стосовно цього терміну, можна полемізувати стосовно релігійних процесів, а саме появи на теренах України неорелігій, яким притаманна множинність.

Релігійний плюралізм репрезентований у двох сферах функціонування - це внутрішній плюралізм між релігіями та їх модифікаціями, а також зовнішній плюралізм, в якому сусідствують світський та релігійний світогляди [6,с.139]. В загальному вигляді релігійний плюралізм визначен деконструкцією релігії при збереженні її як такої, конфесійною нейтральністю, причетністю культурологів, філософів, лінгвістів до деконструкції релігії, аналізом релігії в культурологічному дискурсі, розвитком універсальної етики, розпадом деномінацій і водночасним членством в декількох соціальних групах, збереженням світоглядного плюралізму, уніфікуванням різних шляхів усвідомлення Бога, визнанням постсекулярної ситуації, в якій  світ поділяється на "релігійне" і "нерелігійне", взаємопроникненням світів і порушенням кордонів між сакрумом і профанумом ("релігійне стає менш релігійним, а секулярне менш секулярним").

Глобалізований світ усвідомив, що без толерантного ставлення культур, націй, соціальних груп окремі люди можуть знищити один одного. Релігійна терпимість сьогодні виступає не просто побажанням, а необхідною умовою виживання. [8]

Для українського суспільства своєрідним тестом на толерантність стало ставлення до неорелігій, які вдало підтверджують основні позиції постмодернізму. Саме вони несуть в собі критичне ставлення до ортодоксальних релігій, еклектику, епатажність, звільнення свідомості для пізнання трансцендентального абсолюту.

Багатоманітність неорелігій дозволяє відмовитись від безапеляційних заяв щодо мінімалізації впливу релігії на соціум в культурі постмодернізму. Для підтвердження цього висновку можна навести систематизацію неорелігій в наступному вигляді: неохристиянські рухи на загальноєвропейському грунті, релігійні орієнталістські напрями, езотеричні об'єднання, неоязичество, синтетичні релігії, саєнтологічні утворювання. [2]

На теренах України репрезентовані як ті релігії, що надійшли із зовні, так і ті, що зросли на власному грунті. Всі вони, незважаючи на досить різні теоретичні засади, утворили віруючого з еклектичним світоглядом, відсутністю авторитетів, з ілюзією наповненості часового та просторового контінууму, що дозволяє вести розмову про віртуальність не тільки Абсолюту, а і Вічності.

На відміну від класичних релігій більшість неорелігій не утворило ритуалів, що супроводжують життєвий цикл людини, а серед заново створених старих форм ритуальної діяльності можна визначити тільки містерії. Щодо  світоглядних та філософських складових релігійних систем, то сучасні релігії не покликані задовільняти інтелектуальні потреби - з цією задачею упорається наука. 

Українське сьогодення існує в просторі впливів постмодерну, хоча визначатись остаточно саме з характером трансформацій є презумпцією. В політиці, мистецтві, релігії, етиці відбувається відмова від категорій "істина", "мета", а центральними стають тяжіння до невизначеності, децентралізація, деконструкція, розрив з традицією, негативне ставлення до раціоналістичної культури у всіх її проявах, що призвело до іронії, гри, відмови від пошуку глибинного змісту.

Тисячолітня традиція християнства на теренах України сусідствує з новими постмодерними проявами духовного освоєння світу.

Свою власну концепцію трансформації постмодерну в Україні запропонував Ярослав Дашкевич, який поділяє два періоди його розвитку. Період 30-х років – це час розквіту антимодернізму чи постмодернізму. [3]

Він кінчається у 40-х роках Італії та Німеччині, в 60-х роках – в Росії, ще пізніше – у Китаї. В Україні, де  модернізм не мав можливостей розвинутися й дійти до природного завершення, його було насаджено насильницьким способом. [5]

Культура і наука постмодернізму, що виник і термінологічно оформився вкінці 70-х років (за класифікацією Я. Дашкевича - постмодернізм ІІ) запропонував світоглядні принципи під назвою демократії. Поширення постмодернізму ІІ проходило інтенсивними методами: від мистецтва і літератури до філософії, далі до гуманітарних наук, врешті до політики й економіки. І якщо тепер починає наростати антипостмодернізм, то він починається не від політики й економіки, а від мистецтва, літератури, гуманітарних наук, тобто таких ділянок, значення яких у сучасному "постіндустріальному" суспільстві незначне. [7]

Питання, яке щільно в'яжеться з еволюцією постмодернізму ІІ на Заході та ситуацією в аналогічній, але значною мірою, вакуумній сфері в Центрально-Східній Європі - тобто з поєднанням західного постмодернізму ІІ зі східним постмодернізмом, як частковим спадкоємцем первісного тоталітарного антимодернізму - постмодернізму І  - дуже часто просто ігнорують. В наш час, на думку Я. Дашкевича, постмодернізм ІІ перетворюється знову (як свого часу постмодернізм І) з напряму та тенденції на ідеологію, спосіб мислення, досить нетерпимий за своєю сутністю.

Деякі українські видання відіграють певну роль в поширенні постмодернізму: "Дух і літера" (Києво-Могилянської Академії), журнали "Критика", "Art line". Саме через складну мову і не менш складний понятійний апарат, постмодернізм як теорія чи як концепція знаходить в Україні прихильників серед інтелектуальної еліти, яка намагається його культивувати. Є глибокі підстави вважати, що також в Україні жонглювання термінологією, запозиченою з багатої західної постмодерністської філософської та парафілософської літератури, насправді не веде до збагачення репертуару мислення та не відкриває нових і невідомих обріїв. Тим паче, що він не сприяє (як дехто вважає) деідеологізації мислення, а у формі постмодернізму ІІ лише підміняє одну ідеологію іншою. [8]

Не підлягає сумніву, що зі своєю схильністю до релятивізму та конформізму, які відбивають стан умів загублених і заляканих, постмодернізм ІІ не забезпечує ідентифікацію національної ідентичності. Постмодернізм в Україні проявив  себе насамперед своєрідною інтелектуальною модою, що стала небезпечною для суспільства не лише національним індеферентизмом, але також застосуванням певного безвідповідального способу мислення в політиці та економіці.

У важкі для суспільства, нації та держави часи з'являється потреба шукання чогось містичного, утопічного, антифактичного  в теоретичній площині. В історії не поодинокі випадки, коли антинаукові вигадки приховувались за "філософською" термінологією.

Постмодерністська філософія історії, наприклад, як прояв інтелектуальної нефаховості здобула прихильників серед таких нефахових і дилетантських істориків в Україні, ліквідуючи наукові стандарти написання праць.

Постмодерністи виступили проти "вибуху" наукової літератури, чим практично почали конфліктувати із сучасним інформаційним суспільством, відмовляючись від використання значної частини пропонованої інформації.

Нові виклики часу, що базуються на процесі трансформації, які передбачають співіснування, перетинання і резонування різних тенденцій розвитку, серед яких кожна людина не може претендувати на виняткове значення, що дозволяє абстрагуватися від інших. Постмодерн – це не лише „проміжок”, „стик” між минулим і майбутнім. Рух у цьому напрямі може розумітися як комплекс інституціональних змін і, передусім, змін культурного середовища, що виводить суспільство за межі індустріальних форм життя. Постмодерн розкривається через диверсифікацію та різноманітність культури, її без- репресивність, толерантність, полілогізм та демонструє межі соціального управління, застерігаючи щодо небезпеки раціоналізму, утилітаризму і сцієнтизму в інтерпретації громадського життя. [1]

Змінились моделі розвитку, ступені трансформацій, якісно нові моделі глобальної конкуренції. У цій ситуації підвищується гетерогенність, невизначеність, взаємопроникнення фрагментів різних структур, рухомість меж. Йдеться не тільки про політичні умови реалізації свобод, але й про глобальні їх перспективи, пов’язані з домінантною різноманітності  багатоукладності. Жодна система цінностей під час постмодерну вже не може розглядатися як єдина можлива. У цьому зв’язку і поняття соціального прогресу потребує якісного оновлення: крім стабільного і збалансованого зростання, воно має орієнтуватися на такі етичні цінності, як солідарність, свобода вибору, терпимість. Гуманізовані технології постмодерну не є соціально нейтральними, вже на стадії проектування в них закладається свідома орієнтація на розвиток і збагачення культури.

Постмодернізація – це не тільки інша, нова модель розвитку, але й інші ресурси соціального управління, зміна характеру взаємин еліти і суспільства. Однак і досі різні групи еліти, дискуючи щодо стратегічного курсу, тактики перетворень та майбутнього нації, вірять у можливість планомірної реалізації заздалегідь прорахованого переважно господарського, економічного проекту. Але тривалий і багатоаспектний характер перетворень, спонтанність різних подій і різнорідність процесів орієнтують скоріше на сприйняття філософії пост сучасної модернізації, тобто суто постмодернізації. [3]

Забезпечення гідного місця у світовій системі координат передбачає трансформацію держави на справді інноваційну, зі скороченням творчих функцій.

Під впливом завдань та умов постмодернізації механізмів соціальної інтеграції суспільства відбувається процес активного переформатування політичної реальності. Різноманітність несе потенціал соціально-економічного зростання, але в умовах розгортання тенденцій постмодерну це один з найважливіших стимулів розвитку як конкретної структури, так і суспільства в цілому.

Висновки

Специфіка пострадянського транзиту формує власні особливості суспільного устрою та визначає можливості ефективного соціально-політичного управління. У цій ситуації збільшується  невизначеність, взаємопроникання фрагментів різних структур, рухомість меж, кардинально змінюється співвідношення господарських норм і аномалій. Теоретичне і практичне ігнорування цих змін, орієнтація соціального управління виключно на лінійний характер розвитку трудових відносин, спроби некритичного запозичення управлінських шаблонів, сформованих у межах модерністського світосприймання можуть посилити тенденції дезорганізації посткомуністичного суспільного життя. Вочевидь, набагато перспективнішою є розробка форм і механізмів управління, в якій враховано постмодерністський характер соціальних змін. [1]

Для України процеси постмодернізації обтяжуються низкою обставин. По-перше, невирішеністю багатьох завдань, які за звичайних обставин долаються в межах Модерну. По-друге, наше суспільство переходить до Постмодерну як до культури посткомуністичної, коли, наприклад, Захід – посткапіталістичної. По-третє, збіглися в часі такі різноякісні процеси, як розрив із неефективними  господарськими та соціальними відносинами, рух від фрагментарної до цілісної національної економіки, інтегрування до глобальних інфраструктур. [3]

У цій ситуації є  небезпечною недооцінка труднощів і довготривалості перебудови, яка розпочалася в Україні. Потрібне усвідомлення, що стоїть завдання не звичайної стабілізації, а всеосяжних системних інституціональних і соціокультурних перетворень, ефективне вирішення якого пов’язане з фундаментальною зміною стратегії управління на базі інтеграції закордонних управлінських інновацій та вітчизняного досвіду в конкретних умовах постсучасної України. Безперечно, Постмодерн містить украй серйозну загрозу безцільної втрати творчих сил і потенціалу нації, але може стати ренесансом багаторівневого розвитку. З’являються нові глобальні та регіональні структури. Тенденції регіоналізації можуть відкрити як додаткові механізми інтеграції, так і залучення нових продуктивних ресурсів. І без опанування постсучасних технологій соціального управління успішне будівництво мегапроекту розвитку в теперішніх умовах неможливе. До того ж постмодернізація соціального простору – це не тільки інша, нова модель розвитку, а й інші ресурси соціального управління. Запізнення з вивільненням творчих сил Постмодерну підштовхує до моделей регресивного контрмодерну з його безглуздою нескінченністю, коли відчувається психологічний тиск ситуації можливого економічного та соціального хаосу, починається період депресії в суспільстві, посилюється ймовірність політичних провокацій, зростає діапазон втрачених можливостей країни. [5]

Навпаки, постмодерністські методологічні підходи в Україні відкривають нові організаційні можливості, пов’язані з активнішим використовуванням традицій і звичаїв, колективних відносин і взаємодій, неформальних комунікацій і соціальних мереж, із синтезом елементів керованості, самокерованості та некерованості. Водночас саме  соціальне управління може розглядатися як дієвий напрям національної інтеграції, особлива форма суспільної регуляції соціальної спільноти із завданням вироблення принципів і умов загальноприйнятого співіснування й розвитку [2].

Для оптимізації соціально-політичного управління нашій державі необхідно рухатися не тільки від соціально-ієрархічної організації суспільних відносин до економічної, а й за її допомогою – до соціокультурної. Отже, потрібна не просто чергова реформа управління, а глибокі суспільні зміни, які слід і можливо регулювати. Звідси й тісний зв’язок економічних перетворень із впровадженням європейських принципів організації, демократизацією та зростанням творчої активності, бо без гласності й широкої самодіяльності неможливо впоратися з бюрократичними «наростами». І хоч це надто болюче протистояння, пов’язане з масовими труднощами та загостренням низки проблем, сам факт демократизації суспільства, соціально-політичної сфери, усього суспільного життя надає підстави для оптимізму.

Для забезпечення прогресу Україні потрібно брати у країн Європи саме принципи суспільної організації, а не намагатися скопіювати окремі інституції соціально-політичного життя. Втім, постмодернізація соціальних відносин орієнтує на відхід від культури агресії та монологу, насильної соціалізації і стандартизації особистості, на подолання напруженості між учасниками процесу виробництва, на забезпечення механізму консолідації та розв’язання конфліктів. [9]

Тому створення умов розвитку та повнішого використання соціально-політичного потенціалу України потребує якісної трансформації системи соціального управління, зокрема шляхом урахування постмодерністської методології та передових надбань європейської цивілізації.

Марно намагатися жорстко й детально сконструювати «рух до Постмодерну». Ілюзії, що під час правильного прямування за добре прорахованим планом реформ можливо легко, безпроблемно й з правильно обчислювальними в усіх дрібницях результатами перейти до нового стану суспільства, є небезпечними. Ніяк не можна відкидати різноманітність варіантів розвитку.

Політичні еліти втратили монополію на знання і на продукування ідей для масового споживання. Ідеї може продукувати будь-яка людина, а завдяки мережі вони можуть бути підхоплені масами. При цьому без будь-яких матеріальних витрат. [4]

При цьому еліти, які не особливо переймаються відстеженням відбувається в мережевих групах, не розуміють значення глобальної ролі ідеї у світі постмодерну, можуть опинитися на задвірках найсерйозніших процесів.

Тому, саме визначальне значення можуть мати зовсім маленькі речі, або події, або маленькі групи людей. Тобто ми з вами - і це ще одна мила особливість постмодерну. [2]

Список використаної літератури:

1.      Шергін С. Сучасний вимір глобалізації: концепції і реальність// Світогляд. – 2008. - №4. – С. 26-33.

2.      Цехмістро І.І. Постмодернізм і математика// Філософська думка. 2007. - №5. – С. 3-11.

3.      Соболь О.М. Постмодерн і майбутнє філософії. – К.: Наукова думка, 1997. – 188 с.

4.      Єрмоленко А.М. Етика дискурсу Карла-Отто Апеля у контексті українського суспільства за доби модернізації // Філософська думка.  – 2007. - №5. – С. 104-124.

5.      Стрижко В.А. Краткое слово о философии для лідера. – Харьков: Экограф, 2002. – 188 с.

6.      Нікіфорова Б. Релігійний плюралізм: локальне вимірювання процесу глобалізації. // Філософська думка. – 2007. - №5. – С. 138-149.

7.      Горбатенко В.П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть / Горбатенко В.П. – К., 1999. – 173 с.

8.      Хорос В. Постиндустриальный мир – надежды и опасения (к постановке проблемы) / В. Хорос // Международная экономика и международные отношения. – 1998. – № 12. – С. 5–17.

9.      Шедяков В. Технології соціального управління в практиці постсучаснoсті / http.// www. politik.org.ua/vid/ magcontent / php3