Образовательный блог - Рефераты, курсовые, дипломные: РЕФЕРАТ

РЕФЕРАТ

Соціалізація як адаптація

ЗМІСТ

Вступ

1. Сутність понять «соціалізація» та «адаптація»

1.1.Сутність понять «соціалізація»

1.2.Сутність понять «адаптація»

2. Соціалізація як адаптація

Висновки

Список використаної літератури

Об’єм – 20 сторінок.

Вартість - 150 грн.

За повною версією роботи зверніться сюди - ipoit2013@gmail.com або

Опис:

Однією зі сторін соціалізації є соціальна адаптація. Традиційно вважається, що основною складовою і механізмом процесу соціалізації є адаптація, під впливом якої людина набуває рис соціальності, стає повноправним членом суспільства.

Слово "адаптація" походить від латинського adapto - пристосовуватися. Соціальна адаптація - це процес пристосування людини до мінливої соціальної середовищі за допомогою різних соціальних засобів. Звичайно, є люди, які прагнуть піти від контактів з дійсністю, замикаються в собі, занурюються у світ власних переживань. Вузьке коло предметів займає їх увагу; вибираючи види діяльності, вони віддають перевагу ті, які не вимагають узгодженого, спільної праці. Такі "раки-пустельники" - часті персонажі літературних творів. (Спробуйте навести приклади.) Однак більшість людей прагне органічно вписатися в навколишнє соціальне середовище. Властивість адаптації властива всьому живому, але людина здійснює цей процес усвідомлено. Насамперед освоюються найбільш стійкі властивості цього середовища, типові способи соціальної поведінки. Так, дитина досить тривалий час адаптується до такого закладу, як школа: звикає до шкільного розпорядку, засвоює правила поведінки, оволодіває нормами колективної діяльності, освоює стиль спілкування з педагогом. Але це в основному зовнішні форми адаптації.

Дослідження соціальної адаптації показують, що в науковій літературі сформувалися різні погляди на сутність цього поняття. Уся сукупність цих поглядів зводиться до двох підходів: широкого, узагальненого розуміння і вузького, специфічного.

Одні автори під соціальною адаптацією розуміли процес освоєння та засвоєння індивідом суспільних відносин, норм поведінки та системи цінностей, що існують у певному суспільстві й відбиті через матеріальні й духовні компоненти середовища. Інші автори вбачали в ній процес засвоєння особистістю соціального досвіду суспільства загалом і мікросередовища, до якого вона належить. Дослідники ще однієї групи вважали адаптацію процесом поступового переведення суспільних норм та ідеалів в особисті установки й цінності. Окремі автори вбачали в ній практичну діяльність, основним змістом якої є пристосування і звикання особистості (і спільнот) до мінливих умов, форм та способів суспільного життя і перетворення конкретного соціального середовища та самих себе згідно з особистими і суспільними потребами.

Список літератури:

1. Аронсон Е. Громадська тварина. Введення в соціальну психологію. М.: Аспект Пресс, 1998.

2. Кейлоу П. Принципи еволюції. М.: Мир, 1986.

3. Корнєєва Е.Н. Погляд на соціалізацію з точки зору вікової психології / / Ярославський педагогічний вісник. 1996. № 2. С.17-23.

4. Матвєєв А.В., Корнєєва Е.Н., Психологічні закони та закономірності. Ярославль: ЯГПУ, 1998.

5. Психологічний словник / За ред. В.В. Давидова, А.В. Петровського, М.Г. Ярошевського. М.: Політвидат, 1990.

6. Російська педагогічна енциклопедія / Гол. ред. В.В. Давидов. М.: БРЕ, 1993. У 2 тт., Т.1.

7. Соціальна психологія в питаннях і відповідях / За ред. В.А. Лабунської. М.: Гардарики, 1999.

8. Харчева В.Г. Основи соціології. М.: Логос, 1997.

Вступ

1. Сутність понять «соціалізація» та «адаптація»

1.1. Сутність понять «соціалізація»

Поняття "соціалізація", виникло в західній соціології наприкінці XIX ст. з метою позначення основного механізму взаємодії однієї людини з іншою, із суспільством загалом. Таким механізмом вважалося соціальне наслідування, що регулювалося суспільством через систему освіти і виховання, сім'ю та громадську думку.

У процесі розвитку наук про людину сформувалася сукупність поглядів на соціалізацію, що об'єднує такі ідеї: про нерозривний зв'язок з освітою та вихованням; про зв'язок соціалізації з адаптивними процесами; про соціальні контакти як один із змістовних аспектів соціалізації; про значення самосвідомості, соціальної орієнтації та розвитку мови для ефективної соціалізації. У контексті цих ідей соціалізація розглядається як набуття людьми соціального досвіду та ціннісних орієнтацій, потрібних для виконання соціальних ролей.

До сучасних моделей соціалізації належать психоаналітична, або "особистішого контролю" (3. Фрейд); "рольового тренінгу" (Т. Парсонс); "соціального навчання" (Г. Долат, Б. Скіннер та ін.); "міжособистісного спілкування" (Ч. Кулі, Дж. Мід та ін.); "когнітив-на" (Ж. Піаже, А. Маслоу та ін.); "еволюційна" (Е. Еріксон). Усі вони розглядають соціалізацію як процес взаємодії людини з навколишнім світом, хоча деякі з них обмежують терміни перебігу соціалізації віковими рамками — дитинство, юність, зрілість. Проте за різних умов змін у навколишньому середовищі соціалізації зазнає значна частина населення, як це сталося, наприклад, у зв'язку з переходом країн колишнього СРСР до ринкових відносин. Перерва у процесі соціалізації, що відбулася, охопила практично все населення.

Отже, у ресоціалізації до нових суспільних умов життя бере участь практично все населення цих країн. Адекватнішими для опису процесу соціалізації з урахуванням подібних обставин виявляються теоретичні моделі соціалізації, які можна об'єднати в межах соціалізації дорослих, або безпосередньої соціалізації.

Соціалізацію як процес, що триває все життя, одним із перших описав О. Брім-молодший. Соціалізація дорослих, на його думку, відрізняється від соціалізації дітей тим, що вона націлена на зміну поведінки в новій ситуації, тоді як у дітей наголос робиться на формуванні ціннісних орієнтацій. Крім того, дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати норми і сприймати їх критично, а діти — лише засвоювати їх. І нарешті, соціалізація дорослих допомагає дітям набути потрібних навичок (часто конкретного характеру), а соціалізація дітей пов'язана значною мірою з мотивацією.

Характерно, що одні соціологи акцентують увагу на відмінностях соціалізації в дитинстві та у зрілому віці. Вони вважають, що життя дорослих — це серія очікуваних і неочікуваних криз, які слід долати. До таких критичних точок у житті дослідник Д. Клаусен, наприклад, зараховує вибір професії, "кризу сорокарічних" та ін. Таку точку зору в літературі іноді називають адаптивним підходом, що, на наш погляд, не зовсім відповідає змісту терміна "адаптація". Оскільки йдеться про подолання стресів, які виникають у цих ситуаціях, то це свідчить скоріше про те, що адаптації не відбулося, що характеристика ситуації набагато перевищує адаптивні можливості індивіда, що й призвело до стресу.

Ближчим до нашого розуміння адаптивної соціалізації є розвивальний (або еволюційний) підхід, який запропонував американський соціальний психолог Е. Еріксон [3]. Він вважає, що індивіду як у дитинстві, так і в дорослому віці доводиться долати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і мають специфічний характер на кожному етапі (стадії). Долаючи ці критичні ситуації (їх вісім), індивід збагачується новим соціальним досвідом і переходить до наступної стадії. Якщо соціалізації на якійсь стадії не відбулося (не вдалося розв'язати основну на цій стадії проблему індивіда) або вона відбулася частково, це негативно впливає на подальші стадії і на соціалізацію загалом.

Певна річ, що уявлення про найважливіші проблеми індивідів на різних вікових стадіях дасть змогу конкретніше й цілеспрямованіше здійснювати з ними соціальну роботу, орієнтуючись на надання допомоги у розв'язанні цих проблем. Розглянемо еволюційну теорію соціалізації (стадії людського розвитку) докладніше.

Стадія І — дитячий (немовлячий) період. Основна проблема — Довіра чи Недовіра. Немовля на основі рівня турботи і комфорту з перших днів упізнає, якою мірою можна розраховувати на задоволення основних потреб: їжа, ласка, безпека. Про подолання кризи можна судити, коли малюк не плаче і не сердиться в разі зникнення з поля зору дорослих, що турбуються про них. У разі непевного розв'язання цієї проблеми залишки недовіри можуть позначитися на подальших стадіях.

Стадія II — вік один-два роки. Основна проблема — Автономія або Сором і Сумнів. Ситуація ускладнюється збігом навантажень на дитину, пов'язаних, з одного боку, із початком обстоювання своїх прав і непокірливості авторитету. З другого боку, батьки починають навчати дитину контролювати роботу її кишечнику. Підвищені вимоги у другому напрямі можуть закріпити у свідомості дитини почуття сорому і власної нікчемності, істотно підриваючи зусилля щодо самовизначення і досягнення автономності.

Стадія III — вік три — п'ять років. Основна проблема — Ініціатива або Почуття провини. Це період розвитку духовної активності, допитливості та уявлення. Усвідомлюється відмінність між хлопчиками та дівчатками, виявляється дух суперництва, що з проявом нових здібностей може посилюватися. На цьому ґрунті можливі конфлікти, які в разі надмірної жорстокості дорослих можуть залишити слід безініціативності на подальшому житті.

Стадія IV — молодший шкільний вік. Основна проблема — Старанність або Недбайливість. На цій стадії відбувається навчання індивідуальностей колективної навчальної роботи, формуються взаємовідносини з учителями та іншими дорослими, відбувається перша "примірка" дорослих ролей. На цьому тлі основне завдання — набути впевненості у собі, своїх здібностях, їх усвідомлення і розвиток. Невиконання (часткове чи повне) цього завдання загрожує появою елементів недбайливості як на цій, так і на подальших стадіях.

Стадія V — підлітково-юнацький вік. Основна проблема — Становлення індивідуальності (ідентифікація) або Рольова дифузія

(невизначеність у виборі ролей). Відомо, що це час появи активного статевого потягу, а отже, і пошуку партнера в інтимній сфері. Водночас це період пошуку свого місця в житті, вибір подальшого шляху (навчання, робота тощо). У цей період небезпечні як невдачі в одній зі сфер, так і переоцінювання значущості якоїсь із них. Перша невдача може негативно вплинути на вибір роботи, друзів, супутника життя. Негативний результат може призвести до стресу.

Стадія VI — молоді роки. Основна проблема — Інтимність або Самотність. Основні цілі на цьому етапі — залицяння, одруження та інші види близьких стосунків. Якщо щирих і довірливих стосунків із постійним партнером не знайдено або вони розірвалися, то в подальшому це може виявитись у вигляді тимчасових, не завжди обґрунтованих, але завжди нестабільних інтимних зв'язків і незадоволеності цією сферою життя.

Стадія VII — середній вік. Основна проблема — Продуктивність (творча) або Стагнація (творчий застій). Ця стадія пов'язана з реалізацією індивіда в двох основних ролях: працівника і батька. Причому відчуття творчої продуктивності приносить успіх в обох ролях, тоді як творчий застій може спричинитися до невдачі навіть у одній із них. На цій стадії реалізується потенціал, що його індивід нагромадив протягом попередніх стадій соціалізації.

Стадія VIII (завершальна) — старість. Основна проблема — Умиротворення або Відчай. На цій стадії індивід підбиває підсумки власного життя й ефективності всіх попередніх стадій. Красива умиротворена старість або відчай, гіркий жаль щодо невикористаних можливостей — такими є межі прояву цієї стадії.

Певна річ, подана концепція стадій розвитку особистості не виключає можливостей для подальшого вдосконалення і навряд чи вичерпує всі прогресивні підходи в дослідженні соціалізації. Проте безсумнівна перевага цієї концепції, на наш погляд, полягає в окресленні стадій соціалізації та основних її завдань для кожної стадії, що дає змогу коригувати людину протягом її життя, орієнтуючись на вимірювання емпіричних ознак на кожній зі стадій, визначати їхню вагу і значення, виявляти основні та додаткові фактори, форми й механізми їхнього впливу на життєдіяльність особистості.

Ідея про соціалізацію як взаємодію індивіда з навколишнім світом розвивається в працях багатьох дослідників. Так, Є. Рибалко в цій взаємодії вбачає активність людини у "перетворенні дійсності в своїй уяві", особливо виокремлюючи при цьому роль пізнавального апарату дитини для її соціалізації [3].

Плідною уявляється спроба розглянути процес соціалізації з позицій аналізу на співвідношення в людині соціального та біологічного. Виходячи з правильного посилання, що все біологічне в особистості більш-менш соціалізоване, а соціальне не може бути повністю відокремлене від біологічного, розрізняють чотири підструктури особистості.

1. Найнижчу, біологічно зумовлену підструктуру, до якої поряд із темпераментом належать вікові, статеві, а іноді й деякі препатологічні й навіть історичні властивості психіки. Проте цей рівень не позбавлений впливу соціального.

2. Психологічну підструктуру, до якої входять індивідуальність, прояви пам'яті, емоцій, відчуттів, мислення, сприймання почуттів і волі. На цьому рівні соціальна зумовленість майже порівнянна з біологічною.

3. Соціальний досвід. Ця підструктура об'єднує набуті індивідом під час соціалізації знання, навички, вміння та звички. Питома вага соціального на цьому рівні істотно перевищує біологічне. Крім того, тут виявляються істотні відмінності між окремими особистостями стосовно ступеня соціалізації, особливо щодо рівня культури. Ця підструктура істотно впливає на ступінь соціалізації людини.

4. Спрямованість особистості. У цій найвищій підструктурі поєднуються нахили, бажання, інтереси, здібності, ідеали, індивідуальна картина світу й найвища форма спрямованості, що майже повністю зумовлюється соціально і є найістотнішою для особистості, найвищим її рівнем, визначає соціалізацію підструктури, а отже, і людини загалом.

Важливим для розуміння сутності процесу соціалізації є міжрівневе дослідження проблем людини, що зосереджується на внутрішніх відносинах, взаємопереходах біологічного, психічного та соціального рівнів. Загальний принцип, якому підпорядковуються міжрівневі відносини, у формулюванні О. Леонтьева, полягає в тому, що "наявний найвищий рівень завжди залишається провідним, але не може реалізовуватися лише за допомогою рівнів, що лежать нижче" [65,232].

Стосовно розуміння механізмів соціалізації зазначений принцип на початкових етапах психічного розвитку дитини полягає в тому, що на перший план висувається механізм біологічного пристосування, завдяки якому відбувається становлення сприйняття та емоцій дитини. У процесі подальшої соціалізації цей механізм трансформується, виконуючи інше завдання, реалізуючи вищі рівні діяльності, взаємодіючи з психічними та соціальними механізмами соціалізації людини. Несхожість і різноваріантність співвідношення цих механізмів у поєднанні з індивідуальною структурою особистості пояснюють несхожість людей, що соціалізувались у схожих умовах.

Воднораз рівень вивченості проблем соціалізації навряд чи можна визнати таким, що задовольняє сучасні суспільні потреби. На нашу думку, найменше вивчено роль і можливості системи щодо забезпечення ефективної соціалізації. Не з'ясовано до кінця рушійні сили, механізми соціалізації індивіда. Водночас рівень теоретичних напрацювань містить багато цінних, хоча й розрізнених, ідей, думок, здогадок, які можуть і повинні бути об'єднані в нових концептуальних підходах. Плідним видається пошук у напрямі вивчення адаптивних процесів людини в навколишньому світі.

1.2. Сутність понять «адаптація»

Термін "адаптація" виник у другій половині XVIII ст. Введення його в науковий обіг пов'язують з ім'ям німецького фізіолога Аубер-та, який використав цей термін для характеристики явищ пристосування чутливості органів зору (або слуху), що виражається в підвищенні чи зниженні чутливості у відповідь на дію адекватного подразника [4].

Водночас загальна зацікавленість проблемою адаптації людини дає змогу твердити про багатогранність, навіть універсальність класу адаптивних явищ. Тому важливо з міждисциплінарних позицій поглянути на багаторівневе явище складної біологічної, психічної та соціальної природи, виокремити в ньому соціальну зумовленість як основну в адаптації людини.

Такий підхід відбиває провідний у сучасній російській літературі з проблем комплексного вивчення людини погляд на людську діяльність, поведінку як такі, що зумовлені взаємозв'язком біологічних, психічних і соціальних закономірностей за головної ролі останніх [5]. Проте для такого інтегрованого, комплексного розгляду адаптації людини потрібно насамперед диференційовано розглянути кожний з елементів, рівнів адаптації — біологічний, психологічний та соціальний.

Біологічна адаптація людини відображає спільну з усіма живими організмами її біологічну організацію, а також особливе, специфічно біологічне в людині як такій, що має соціальну сутність.

На відміну від притаманного неживому пасивного відображення — реагування на зовнішні впливи, — жива система навіть у своїй найпростішій, елементарній формі певною мірою здатна до активного вибіркового відображення. Завдяки такій здатності жива система може здійснювати пристосувальну діяльність, спрямовану на збереження цілісності системи в умовах середовища, що постійно змінюється, на встановлення рівноваги із середовищем. Мотивом поведінки живого організму у взаємодії із середовищем розглядається у цьому разі потреба у відновленні рівноваги. Так, на основі принципу гомеостазу (гомеостазису) стало можливим детерміністське пояснення саморегуляції життєдіяльності організму. Під цей принцип підводилась уся різноманітність пристосувальної діяльності. Справді, гомеостаз охоплює фундаментальний (хоча й не єдиний) рівень взаємодії живого організму із середовищем, що шляхом природного добору закріпилась як механізм збереження основних констант організму (тиск крові, вміст цукру і мінеральних солей тощо). Такі механізми включаються в разі виникнення нерівноваги і спрямовані на її відновлення. При цьому організму доводиться орієнтуватись на такі найважливіші параметри середовища, від яких залежить нормальний обмін речовини. Отже, спрямованість на середовище належить до реакцій організму, які І. Павлов визначив як безумовно-рефлекторні, що первісно притаманні організму, закладені в його конструкцію і передаються за спадковістю. Ця частина біологічної пристосувальної діяльності притаманна також людині і, незважаючи на глибоку соціальність, немовби тримає її в полоні біологічного життя. Річ у тім, що в результаті прямої спадковості людина успадкувала від тваринних предків комплекс реакцій та інстинктів, які з'явились у процесі еволюції: деякі особливості організму, безумовні реакції, народження, розмноження, смерть.

Водночас ця загальна для всіх живих організмів біологічна спадкоємна адаптація є найконсервативнішою частиною в еволюції живого. По суті, вона сприяє стабілізації, збереженню якісної визначеності виду. Пристосування ж до постійно мінливого середовища — це той бік процесу, що продукує зміни. Ця мінливість забезпечувалася впливом на спадковість результатів прижиттєвого пристосування, научення, вироблення умовних рефлексів. Акумуляція, нагромадження в організмі інформації про індивідуальний досвід у вигляді пам'яті (І. Шмальгаузен) або "відбитків" (І. Павлов), що є результатом зазначених впливів, розширює його пристосувальні можливості, підвищує ступінь активності, забезпечує участь у біологічній еволюції. За відносно незмінних умов середовища організму достатньо наявних "відбитків" для адекватної відповіді на звичні прояви середовища. Обмін із середовищем відбувається в межах, визначених спадковим механізмом організму, практично без адаптивних змін.

Тому до власне адаптації організму належить лише та активна частина його пристосувальної діяльності, яка у відповідь на нові зміни зовнішнього середовища викликає пристосувальну активність організму і спрямовує останню на перетворення (зміну) як безпосередньо організму, так і навколишнього світу.

Виокремлення з пристосування його активної частини — адаптації — дасть змогу відійти від погляду на активність організму стосовно навколишнього світу як на похідну від закладеного безпосередньо природою живого потягу до рівноваги, до того, щоб утримувати життєдіяльність на одному й тому самому стабільному рівні. Тим самим створюються передумови для пояснення мотивації активності організму на поглибленому теоретичному рівні, що має особливе значення під час розгляду психологічної та соціальної адаптації людини.

Аналіз біологічної адаптації свідчить про те, що більша її частина зумовлена насамперед структурами, притаманними лише людині. Ці структури виявляються в біологічній організації руки, горла, рота та інших органів; у біологічній організації некортексу та закономірностях його функціонування; у функціях другої сигнальної системи та ін. Підпорядковуючись біологічним законам, ці структури воднораз є специфічно біологічними, оскільки визначені соціальними умовами.

Характер праці, трудової функції та соціального середовища став основним у формуванні специфічно людських біологічних утворень. Саме праця як доцільна діяльність людини створила її тілесну організацію. Під впливом праці людина, зберігаючи свою біологічну природу, перетворюється на суспільну істоту. Отже, людська дійсність охоплює не лише природні, а й штучні, "надприродні" соціальні та культурні фактори. Пориваючи певні зв'язки з природою, людина починає виражати свою сутність у створенні "надприроди", що охоплює "другу природу" та культуру. Тим самим вона в основному звільнилася від влади еволюційних механізмів, набула своєї "надбіологічної", соціальної сутності. Це внесло істотні зміни також у взаємодію людини з природою. З цього моменту її адаптація набрала характеру не просто пристосування, а змін цього середовища відповідно до власних потреб. Водночас постала потреба адаптації вже безпосередньо природи та людини як її елемента до створеної нею "другої природи", до продуктів і результатів її культури. Проте це не дає підстав для абсолютизації соціального в людині. З метою правильного розуміння взаємодії соціального та біологічного в процесі адаптації, на нашу думку, важливо враховувати історію виникнення людини, динаміку змін у домінуванні біологічного та соціального в процесі розвитку людського суспільства.

Такі зміни характерні також для сучасного етапу науково-технічної революції (НТР). Впливаючи на соціальні та природні умови життя людини, НТР сприяє появі у людей нових ознак по-людськи біологічного. Вони свідчать про те, що дедалі менше місця в адаптації людини припадає на "суто" біологічне, тобто спільне з біологічною адаптацією живих організмів. Постала потреба розширити розуміння мотивування адаптаційної діяльності живих систем за межі, зумовлені принципом гомеостазису, за межі уявлень про організм як інертну систему, що виводиться зі стану рівноваги лише під впливом зовнішніх поштовхів.

Наукові передумови для поглибленої розробки проблем мотивації біологічної (а також, як буде показано далі, психологічної та соціальної) адаптації виникли у зв'язку з появою нових методик і технічних можливостей вивчення функціонування організму людини.

2. Соціалізація як адаптація

Традиційно вважається, що основною складовою і механізмом процесу соціалізації є адаптація, під впливом якої людина набуває рис соціальності, стає повноправним членом суспільства.

Розпочинаючи розгляд власне соціальної адаптації, тобто у вузькому її розумінні, слід насамперед зазначити, що в радянській суспільній літературі існували різні погляди на це питання. Одні автори під соціальною адаптацією розуміли процес освоєння та засвоєння індивідом суспільних відносин, норм поведінки та системи цінностей, що існують у певному суспільстві й відбиті через матеріальні й духовні компоненти середовища [2]. Інші автори [5] вбачали в ній процес засвоєння особистістю соціального досвіду суспільства загалом і мікросередовища, до якого вона належить. Дослідники ще однієї групи [3] вважали адаптацію процесом поступового переведення суспільних норм та ідеалів в особисті установки й цінності. Окремі автори вбачали в ній практичну діяльність, основним змістом якої є пристосування і звикання особистості (і спільнот) до мінливих умов, форм та способів суспільного життя і перетворення конкретного соціального середовища та самих себе згідно з особистими і суспільними потребами.

Найзагальнішою ознакою наведених (як і абсолютної більшості інших) визначень є, на наш погляд, визнання соціального характеру цього явища.

Водночас навряд чи виправдано було б абсолютизувати цю ознаку, забуваючи про біологічний та психологічний рівні адаптації людини, на яких базується соціальна адаптація.

Соціальну адаптацію необхідно розглядати як завершальний, підсумковий етап адаптації людини загалом, що ґрунтується на попередніх етапах біологічної та психічної адаптації. Мабуть, такий підхід дасть змогу з'ясувати місце і роль соціальних факторів в адаптаційній діяльності, а також взаємозв’язок і взаємозумовленість усіх рівнів адаптації людини.

Адаптивна діяльність, що пов'язана з освоєнням соціальної дійсності, як і будь-яка людська діяльність, "змінила" свою біологічну сутність на соціальну ще з часів створення людиною першого знаряддя праці. Властиве для тваринного світу пасивне пристосування до навколишньої природи у людини поступово витіснилось активно-перетворювальною діяльністю, пов'язаною з пристосуванням природи для нормальної життєдіяльності людини. Перші прояви соціальної дії — виробництво засобів для задоволення потреб у найнеобхіднішому для життя: їжі, житлі, одязі тощо, виникнення на цій основі нових потреб і "виробництво" інших людей — потрібно також вважати початком і водночас першим результатом соціальної адаптації людини. Причому в процесі освоєння людиною цих нових видів соціальної діяльності вже від самого початку виявляється матеріалістичний зв'язок між людьми, зумовлений потребами та способом виробництва. Такий зв'язок, що виникає в процесі соціальної діяльності, містить причину — "рушій" соціальної адаптивної діяльності і є результатом цієї діяльності. Цей зв'язок, такий же давній, як і люди, водночас безперервно і неминуче набирає нових форм завдяки процесові розвитку нових потреб і нових засобів виробництва, що взаємозумовлюються. Тим самим відтворюється потреба в адаптації людини до безперервно мінливої соціальної дійсності.

До характеристик, що безпосередньо випливають із цих методологічних посилань, на наш погляд, належить насамперед соціальна адаптація, що є безперервним (тобто невичерпним, що ніколи не завершується повністю) процесом. Ця властивість соціальної адаптації зумовлена безперервністю трудової діяльності людини з розвитку засобів виробництва для задоволення наявних і нових потреб, що, у свою чергу, потребують для задоволення нових засобів виробництва. Зміни, що відбуваються в результаті цього, розвиток соціальної дійсності завжди потребують адаптації до них людини.

Проте це не означає, що адаптація весь час має відбуватися з однаковою інтенсивністю. Адже зміни соціальної дійсності, що зумовлюють її, так само мають мінливий характер: моменти стрибкоподібного наростання новизни змінюються періодами поступового, іноді малопомітного кількісного нагромадження нових елементів.

Отже, соціальна адаптація, що триває протягом усього життя людини, має переривчастий характер. Періоди підвищеної інтенсивності адаптації співвідносні з пожвавленням соціальної діяльності суспільства, їхні змінні періоди невисокої інтенсивності відбивають уповільнення соціального прогресу; при цьому її мінімум відповідає застою в суспільному житті.

При цьому взаємодія суспільних змін і соціальної адаптації неоднозначна. У свою чергу, соціальна адаптація так само може вплинути на ці зміни. Так, адекватні уявлення про сутність і механізми соціальної адаптації й засноване на них наукове управління цим процесом уможливлюють прискорення здійснення інновацій в соціальній дійсності, тоді як за стихійного перебігу соціальної адаптації нові явища торують собі шлях із великими труднощами.

Нарівні з безперервністю значущою ознакою соціальної адаптації є її нерозривний зв'язок із трудовою діяльністю. Вони тісно взаємодіють, взаємозумовлюються та взаємно визначають одна одну. Для того щоб підтвердити це, проаналізуємо характер такого взаємозв'язку.

Розуміючи процес адаптації як специфічну адаптивну діяльність людини, з'ясуємо рушійні сили цієї діяльності, тобто потреби, що зумовили її. З одного боку, це потреба в конкретному виді діяльності, а також у коригуванні цієї діяльності з метою досягнення оптимальної взаємодії, з другого — орієнтувальні потреби, що споконвічно властиві людині (про них уже йшлося раніше). Цей вид потреб актуалізується з появою елемента новизни ситуації. Як бачимо, і ті, й інші потреби актуалізувалися внаслідок реальних змін у сфері предметної соціальної діяльності, причому їхній вплив на індивіда має загальний, спільний характер. І тому їх взаємовплив, взаємодія визначають, по-перше, структуру адаптивної потреби, а по-друге, зміст адаптивної діяльності, що зумовлюється цією результативною потребою.

Під впливом адаптивної потреби (що структурно складається з коригуальної та орієнтувальної) здійснюється полімотиваційне (тобто під спільним впливом потреб кожного виду) формування в свідомості людини загальної мети та програми адаптивної діяльності. У цьому разі мета полягає в оптимізації взаємодії індивіда та середовища в нових умовах. А програма передбачає орієнтацію й оцінювання цих умов (адаптивної ситуації), а також корекцію поведінки особистості та соціального середовища з метою досягнення оптимізації їхній взаємодії. У результаті узгоджуються інтереси особистості та соціального середовища, і на цьому новому рівні узгодження триває соціальна діяльність, пов'язана із задоволенням нових потреб.

Отже, ми дійшли розуміння соціальної адаптації як зумовленої змінами соціальної реальності специфічної адаптивної діяльності людини, пов'язаної з оптимізацією у відповідь на ці зміни взаємодії індивіда з навколишнім соціальним середовищем. Структура адаптивної діяльності при цьому передбачає оцінювання характеру та значущості змін, а також виконувані на цій основі потрібні корекції поведінки особистості та перетворення навколишнього середовища.

Соціальна адаптація (адаптивна діяльність) охоплює сукупність усіх видів діяльності, що відбуваються одночасно. З одного боку, це зумовлене орієнтувальними потребами пізнання змін у предметній діяльності, встановлення з цією метою необхідних емоційних контактів і відносин, а також оцінювання на підставі цього особистої та суспільної значущості змін, що відбулися. З другого боку, це здійснювана в діалектичній єдності з оцінювальною діяльністю (і на її основі) корекція поведінки особистості та її предметної діяльності, пов'язаної з перетворенням навколишнього світу.

Із розуміння єдності орієнтувальної та предметної діяльності логічно випливає пояснення ускладнень у соціальній адаптації, що відбувається на сучасному етапі НТР. Масштаби, тип і важливість нинішніх змін спричинюють труднощі в пізнанні та оцінюванні особистістю суспільної значущості цих змін, а також у виробленні програми адекватної корекції взаємодії особистості та середовища. Допомогти подолати ці труднощі покликані освіта й виховання, а в разі потреби — соціальна робота.

При цьому, розглядаючи соціальну зумовленість адаптивної діяльності, не слід розуміти її лише як жорстко детерміновану зовнішніми причинами діяльність особистості, що не залишає для неї можливості впливати на перебіг зазначеного процесу та його результати. Насправді особистість має широкі можливості для такого впливу. У тому, як людина здійснює адаптивну діяльність, визначальну роль відіграють її природні сили. Являючи собою хоча й олюднені, проте й біологічно детерміновані властивості у вигляді особливостей зору, слуху, нюху, смаку, біологічних, аналітичних та інших властивостей індивіда, вони створюють передумови як для психологічної, так і для соціальної адаптації. Причому загальний стан організму людини може впливати на соціальну адаптацію в широкому діапазоні — від доброго самопочуття в процесі подолання труднощів адаптації до загальної втоми, млявості й навіть відмови від адаптації тоді, коли характер адаптивної діяльності виходить за межі природних можливостей людини.

Проте не слід також перебільшувати, абсолютизувати вплив біологічного в людині на її соціальну адаптацію. Адже як прояв вищих психічних функцій людини вона не є ні функцією генів, ні фізіологією нейронів. Тому пояснення соціальної адаптації людини з огляду на її біологію означало б нав'язування духовних властивостей усієї матерії, змішування категорій матерії та свідомості.

Впливати на розвиток соціальної адаптації біологічне в людині може лише завдяки її психіці.

Певною мірою на соціальну адаптацію впливає також рівень психічної організації індивіда.

Насамперед на характері розвитку соціальної адаптації позначаються індивідуальні психічні ознаки особистості, що виявляються в специфіці почуттів, емоцій, волі, уваги, мислення, уяви тощо. Вони збагачують процес соціальної адаптації, додаючи до нього різноманітне поєднання емоційних відтінків.

Залежно від властивого індивіду темпераменту соціальна адаптація набирає таких динамічних особливостей, як інтенсивність, швидкість, темп і ритм.

Інтегральний вплив на розвиток соціальної адаптації чинить характер особистості. Наприклад, поєднання в характері таких рис, як цікавість, допитливість, товариськість або замкнутість, відповідальність або несумлінність, працелюбність або ледарство та інші, може позначитися на ефективності процесу соціальної адаптації, знижуючи або підвищуючи його результативність.

Крім того, слід підкреслити, що мета та програма соціальної адаптивної діяльності так само формуються на психологічному рівні адаптації.

Аби не переоцінити вплив психіки людини на її соціальну адаптацію, потрібно не забувати, що роль психічного в цьому процесі зводиться здебільшого до усвідомлення, мотивації та надання процесу особистішої специфіки, тоді як причини, що породжують соціальну адаптацію і визначають її сутність, лежать у сфері соціальної дійсності.

Щодо широкого підходу, то в його основі лежить розуміння детермінованості всіх рівнів адаптації людини — біологічного, психологічного та власне соціального. У такому контексті соціальна адаптація розглядається як вид взаємодії особистості (або соціальної групи) із соціальним середовищем, під час якої узгоджуються вимоги й очікування її учасників та яка містить решту рівнів взаємодії: біологічний, психологічний та ін. [2].

Так, визначення хоча й передбачає як основний аспект відбиття діалектичної єдності та суперечності біологічного, психічного й соціального в адаптивній діяльності людини, водночас воно недостатньо чітко, на наш погляд, визначає характер і масштаби соціальної адаптації як виду взаємодії людини та середовища. Це створює основу для невиправдано "звуженого" і так само надто широкого трактування цього поняття.

Дослідник І. Калайков, розглядаючи соціальну адаптацію як "форму соціального руху", до його компонентів зараховує виробничі сили, свідомість, пізнання, формування потреб, відтворення життя та продовження роду [4]. Із цим важко погодитись, оскільки обсяг адаптивної діяльності не дорівнює обсягу соціальної діяльності людини. Так само й усе формування людини не обмежується тільки соціальною адаптацією — лише одним із елементів формування. На наш погляд, соціальна адаптація і в широкому розумінні має певний обсяг і конкретну специфіку змісту притаманної їй адаптивної діяльності.

Справді, біологічна організація людини є тією основою, на якій будується як психічна, так і соціальна діяльність людини, в тому числі й адаптивна. Водночас сама біологічна адаптація або виникає під впливом спадкового механізму людини, що підкріплюється психологічною адаптацією, або мотивується психікою людини в процесі відповідної адаптації. І в тому, і в іншому разі причини, що детермінують як біологічну, так і психологічну адаптацію, мають соціально зумовлений характер — зміни соціальної дійсності. Крім того, й сама людина є продуктом соціальних відносин. Інакше кажучи, і біологічна, і психологічна адаптація — явища соціально зумовлені, і в цьому розумінні їх можна називати відповідно "соціально-біологічною" та "соціально-психологічною". Причому детерміновані соціальними причинами явища обох видів адаптації мають соціальний характер. Із таких позицій соціальна адаптація (у широкому розумінні), що містить зумовлені біологічну і психологічну адаптації, а також власне соціальну, є не що інше, як адаптація людини загалом.

Отже, соціальна адаптація є не лише сполучною ланкою між соціальною сутністю людини та суспільною дійсністю, а й сприяє розвитку і збагаченню соціального середовища та соціальної природи людини. При цьому безпосередньо соціальна адаптація розвивається й удосконалюється під їхнім впливом. У цьому один із основних проявів діалектики взаємовідносин людини і соціального середовища через соціальну адаптацію.

Загалом адаптація як природна властивість людини має багатофункціональний характер. По-перше, вона є необхідною умовою і водночас засобом оптимізації взаємодії людини з природою і соціальним середовищем. По-друге, адаптація сприяє розвитку людини і вдосконаленню довкілля. По-третє, через адаптацію формується соціальна сутність людини. По-четверте, адаптація є необхідною в разі оволодіння людиною будь-яким із існуючих видів діяльності. У сукупності це дає підставу вбачати в адаптації одну з основоположних, сутнісних ознак людини, розглядати адаптацію як основну умову та механізм людської життєдіяльності.

Завершуючи дослідження соціальної адаптації людини в широкому розумінні, звернемо увагу на те, що, по-перше, процеси адаптації і соціалізації близькі за впливом на людину в складних для неї ситуаціях. А по-друге, ці процеси взаємопов'язані. Отже, для з'ясування можливостей застосування теоретичних засад адаптації і соціалізації в теоретичному обґрунтуванні механізмів соціальної роботи необхідно уважно розглянути співвідношення та взаємозв'язки процесів і понять адаптації та соціалізації.

Висновки

Процес соціалізації зазвичай розглядають як процес входження людини в соціальне середовище шляхом засвоєння та відтворення в особливостях своєї особистості і поведінки досвіду, накопиченого людством. Однак соціалізація це в першу чергу адаптація (пристосування) до культурних, психологічних та соціальних факторів.

Адаптація - процес пристосування та ефективної взаємодії організму з середовищем, який здійснюється на біологічному, психологічному та соціальному рівнях.

Процес біологічної адаптації спостерігається при зміні умов існування і служить цілям збереження гомеостазу.

Під соціальною адаптацією розуміється процес ефективного пристосування та взаємодії особистості з соціальним середовищем.

У процесі соціалізації відбувається соціально-психологічна адаптація особистості.

Соціально-психологічна адаптація - це інтегративний показник стану людини, що відображає його можливості виконувати певні біосоціальні функції:

1) адекватне сприйняття навколишньої дійсності і власного організму;

2) адекватна система відносин і спілкування з оточуючими, здатність до праці, навчання, до організації дозвілля та відпочинку;

3) мінливість (адаптивність) поведінки відповідно до рольовими очікуваннями інших.

Процеси соціалізації та соціально-психологічної адаптації тісно взаємопов'язані, тому що відображають єдиний процес взаємодії особистості і суспільства. Адаптацію можна розглядати як складову частину. Соціалізацію часто пов'язується тільки з загальним розвитком, а адаптацію - з пристосувальними процесами вже сформувалася особистості в нових умовах спілкування та діяльності. Процес соціалізації розуміється як процес і результат активного відтворення індивідом соціального досвіду, здійснюваного в спілкуванні і діяльності. В ході соціалізації людина виступає як об'єкт, що сприймає, що приймає, засвоює традиції, норми, ролі, створені суспільством; соціалізація забезпечує нормальне функціонування індивіда в суспільстві.

В ході соціалізації здійснюються розвиток, формування і становлення особистості, в той же час соціалізація особистості є необхідною умовою адаптації індивіда в суспільстві. Соціально-психологічна адаптація є одним їх основних механізмів соціалізації, вона служить більш повної соціалізації.

Таким чином, соціально-психологічна адаптація є одночасно і постійним процесом активного пристосування індивіда до умов нового соціального середовища, і результат цього процесу.

Соціально-психологічна адаптація по свої результатів може бути позитивною, що приводить до стійкої соціалізації особистості і негативної, що веде до порушення процесу соціалізації.

За механізмом здійснення виділяють добровільну і примусову соціально-психологічну адаптацію.

Стадії процесу соціально-психологічної адаптації:

а) ознайомлення;

б) рольова орієнтація;

в) самоствердження.

У процесі соціально-психологічної адаптації відбувається формування соціальних якостей спілкування, поведінки та предметної діяльності, прийнятих у суспільстві, завдяки яким особистість реалізує свої прагнення, потреби, інтереси і може самовизначитися. В результаті особистість входить у нове соціальне оточення, стає його повноправним членом, самостверджується і розвиває свою індивідуальність.