РЕФЕРАТ
Політичні міфи
План:
1.Політичний міф як
інструмент сучасних виборчих технологій
2. Політичний міф як
архаїзація соціокультурного простору в нових історичних умовах
3. Політичні міфи та
їхні творці
4. Сучасні політичні
міфи України
Обсяг - 13 сторінок.
Література
1.
Ахиезер А. С. Архаизация в российском обществе как методологическая проблема //
Общественные науки и современность. — 2001. — № 2. — С. 89-100.
2.
Зеленский В. В. Политическое как психологическое: когда карта становится
территорией // Одайник В. Психология политики. Политические и социальные идеи
К. Г. Юнга. С-Пб.: «Ювента», 1996. — С. 368-380.
3.
Леви-Строс К. Структурная антропология. — М., 1983.
4.
Лосев А. Ф. Философия. Мифология. Культура. — М., 1991.
5.
Психология сознания / Сост. и общая редакция Л. В. Куликова. — СПб., 2001.
6.
Трунов Д. Г. Миф как экстраконцепция (формальное определение мифа) //
Формирование гуманитарной среды, внеучебная работа в вузе, техникуме, школе:
Материалы VIII научно-практической конференции. Т. 1. Пермь: ПГТУ, 2000. — С.
119-122.
7. Бурдяк В.
Національний суверенітет держави в умовах інтеграції // Буковинський журнал. –
2003. – № 3-4. – С. 123-133.
8. Буркут І.,
Гуйтор М. Свобода вибору чи маніпуляції політтехнологів // Буковинський журнал.
– 2003. – № 3-4. – С. 74- 96
9. Матвеєв С.О.
Політична психологія.– К., 2003. – 216 с.
10. Рюмкова О.Г.
Специфика и функции политического мифа // Философия и будущее цивилизации :
Тезисы докладов и выступлений IV Российского философского конгресса
( Москва, 24-28 мая 2005 г .):
В 5 т. Т. 5. – М., 2005. – С. 56.
11. Цуладзе А.
Политическая мифология. – М., 2003. – 384 с.
1. Політичний міф як інструмент сучасних виборчих
технологій
Політика завжди
прагнула знайти своє обґрунтування у філософії або релігії та своє виправдання
у моралі. Історія політики довела, що моральною політика бути не може.
“Моральна політика” – це перший найтриваліший політичний міф. “Філософічною”
(ідеологічною) вона реалізується лише на теоретичному рівні політичної
свідомості не висловлюючи інтересів усіх верств суспільства. Натомість, масова
політична свідомість активно сприймає головні ідеологічні принципи та норми
завдяки політичному символізмові (наочна агітація, політичні пісні, політичні
лідери, логотипи, політична мова, політична мода, символи місця і часу), який є
невід’ємною частиною політичної ідеології та політичної культури, але вже не в
якості їх ідейного компонента, а лише як засіб впливу на масову політичну
свідомість.
Внаслідок
канонізації відповідної символіки на рівні масової політичної свідомості
відбувається поступовий, але неухильний процес стереотипізації та міфологізації
політичної свідомості. В основу цього процесу покладений складний, але дієвий
механізм ідейно-психологічного впливу на масову свідомість – маніпуляція
свідомістю.
Маніпулювання, як
система засобів ідеологічного та соціально-психологічного впливу з метою зміни мислення
й поведінки людей всупереч їхнім інтересам, може бути оперативним (ситуативним)
та стратегічним. Одним із найдієвіших маніпуляторів сучасності виступають
засоби масової інформації, які застосовують особливі прийоми психологічного
впливу. Зокрема це прийоми лінгвістичного маніпулювання, викривлення
масштабів подій та часу, звернення до негативних рівнів свідомості, “метод
Геббельса” (ефект блискавичної пропаганди з фальсифікацією подій та фактів).
Для укорінення соціальних міфів технологія маніпулювання передбачає
використання арсеналу конкретних методів впливу на підсвідомість. Наприклад, це
методи фрагментації, - створення фактів, - історичних аналогій, - семантичного
маніпулювання, - використання дезінформації.
Усі ці методи та
засоби (виборчі технології) вже багато десятиліть використовуються на Заході. У
західному суспільстві існують перевірені часом методи впливу на поведінку
електорату, навіть на мотиви такої поведінки. Проте, як зазначає український
політолог І. Буркут, найперші спроби перенести на пострадянський ґрунт західні
виборчі технології не принесли сподіваних результатів. Можна припустити,
що результатом процесів, пов’язаних із деідеологізацією та
деміфологізацією суспільної свідомості в транзитивних політичних системах ( до
яких певним чином належить й політична система України), стає ідеологічний
вакуум, котрий неодмінно заповнюється реміфологізованою суспільною свідомістю,
що вірогідно є наслідком ефективного маніпулювання свідомістю. Наскільки нові
стереотипи і міфи виявляться тривалими – питання часу.
На відміну
від стереотипу, в якому у спрощеній формі відзеркалюється певний доволі
складний елемент дійсності, міф набагато складніше явище психічного
життя. На думку видатного російського філософа М. Мамардашвілі, міф – це машина
культури, що перекидає місток від природного стану людини до цивілізації,
конструює саму людину. Міф управляє людиною, створює для неї особливу —
міфологічну реальність. Безкінечний потік інформації, навала символів, образів,
“картин” сприяє міфологізації свідомості людини, оскільки міф постає стійкою
структурою й дозволяє запровадити певну впорядкованість до хаотичної “картини
світу”. Міф виявляється тією самою “реальністю”, в яку людина відверто
хоче вірити.
В умовах жорсткої
інформаційної та психологічної боротьби за виборця, переможе той, хто зможе
нав’язати свою “картину світу”, свою оригінальну концепцію
міфологізованої реальності цільовій аудиторії. Політичний міф у такій спосіб
покликаний впорядкувати політичну реальність й постає як засіб інтерпретації
дійсності. Він може використовуватися для реалізації конкретних політичних
завдань: боротьби за владу, легітимізації влади, здійснення політичного
панування або панування політичної ідеології. На думку українського політолога
Г. Почепцова, політичний міф – це універсальна конструкція, яку завжди можна
наповнити конкретним політичним змістом.
Російський учений
А. Цуладзе виокремив два види політичного міфу. Технологічні міфи. Вони
створюються для реалізації конкретних політичних завдань. Це “міфи на один
день” або псевдоміфи, оскільки не мають укорінення в архетипах. Натомість
“вічні” або архетипні міфи глибоко укорінені в ментальності народу – архетипах,
які виступають енергетичним зарядом міфу. Як влучно зауважила російська
дослідниця О. Г. Рюмкова, політичний міф – це архетипічна конструкція, яка
визначає існування певної політичної системи та претензії на особливу
роль у цій системі особистості або групи. За умови кризових ситуацій
суспільство може через міф відновлювати картини світу що були зруйновані та
опановувати їх знову. Головна роль політичного міфу – це відновлення
зруйнованого соціального світу та подолання світоглядної кризи. Отже, якщо при
конструюванні політичні міфи не спиратимуться на архетипи й не відображатимуть
компонентів міфу традиційного, то міфічні конструкції (міфологеми) що
виникатимуть не будуть сприйнятті масовою свідомістю.
Важливою функцією
політичного міфу є легітимізація владних інститутів. Міф є основою легітимної
влади та її стрижнем водночас. Тому зазіхання на головні політичні міфи держави
є зазіханням на основи легітимності цієї держави. Стосовно національної
свідомості, то вона також просякнута міфами. За суттю історія нації – це міф,
що створений нею про саму себе, виходячи з ідейно-політичних міркувань про власне
місце у швидкоплинному світі, адже політичний міф виступає своєрідним гарантом
національної самоідентифікації в історичному минулому.
Архетипи
зашифровані також і в політичній мові і можуть активізуватися за допомогою
слів, фраз, образів. Звернення до архетипів дозволяє вирішити проблему різного
сприйняття слів різними соціальними верствами. Наприклад, Гітлер казав: “Я
розумію народ і не спілкуюсь з ним, доки він не перетвориться в масу”. Вправно
нагнітаючи емоції юрби, він дійсно “змішував” робітників, селян, бюрократів,
військових, домогосподарок у єдину сіру масу. Не випадково нацисти
перетворювали свої збори на феєричні шоу. Коли юрба впадала в екстаз, Гітлер
починав говорити те, що хотів донести до людей. Він спілкувався із натовпом
мовою образів, звертався до найпримітивніших структур свідомості людей, до тих
міфологічних пластів, які швейцарський психоаналітик К. Юнг називав архетипами.
За К. Юнгом, на цьому рівні зникає індивідуальність, а є лише колективне
несвідоме.
Найбільш інтенсивна
емоційна реакція пов’язана із сексом і смертю. Секс і смерть – це табуйована
інформація, яка блокується захисними механізмами у сфері свідомості. Проте
несвідоме сприймає табуйовану інформацію завдяки символам та образам, і в такий
спосіб надовго закарбовується у пам’яті, адже, приміром, захисний механізм
блокує свідомість від сприйняття сексуального символу, але підсвідомо людина
все ж сприймає його і тому підсвідоме враження від такого сприйняття
асоціюється із пропонованою ідеєю і, коли об’єкт пропаганди стає одним з
варіантів вибору, людина обере його в такий спосіб, нібито вибір було здійснено
як її власний.
Нарешті ідея
“освяченої” смерті також є доволі потужним чинником міфологізації свідомості.
“Загиблі за ідею” завжди додають ваги тій чи іншій ідеології.
Отже, міф як
політичний інструмент дозволяє докорінно зламати ситуацію, що склалася на
політичній арені, різко змінити громадську думку; перерозподілити владні
ресурси, не зустрічаючи суттєвих перешкод з боку деморалізованого супротивника;
отримати вихід до нових вагомих важелів влади.
Міф забезпечує
вихід до важелів управління масовою свідомістю за умови гострого дефіциту
владних ресурсів. Тобто політичний міф містифікує (спотворює) політичну
реальність утворюючи у такий спосіб своєрідний структурний елемент свідомості –
міфосвідомість , яка дозволяє спростити сприйняття складного світу політики,
завдяки цілісним і гармонійним уявленням заснованим на вірі, а не на логічному
знанні, яке просякнуте внутрішніми суперечностями. Міфосвідомість дозволяє
«олюднити» владні відносини, змалювати їх як арену боротьби сил добра і зла,
справедливості та несправедливості, й у такий спосіб, сприяти самоідентифікації
особистості, вибору певних симпатій та антипатій, реакцій і дій. У процесі
політичної боротьби дуже часто створюються ідеологічно маркіровані міфи, які
використовуються різними групами у їхній боротьбі за владу. У такому випадку
міфи постають як конкуренти в ідеологічній боротьбі за міфосвідомість.
Розрізняють
міфологію минулого, міфологію сучасності, міфологію майбутнього, а також
міфологію комунізму, міфологію демократії та міфологію фашизму (нацизму).
Наприклад, для
міфології демократії характерні такі міфологеми, як політична свобода і
особистий вибір громадян, громадянське суспільство, демократична політична
влада, незалежність засобів масової інформації, моральність політики.
Стосовно міфології
фашизму, наведемо фрагмент інтерв’ю 1938 р. К. Юнга, в якому він здійснив
психологічний аналіз сучасних йому вождів й, зокрема, Гітлера: “Не виникає
сумнівів у тому, – зазначав К. Юнг, – що Гітлер належить до категорії дійсних
містичних шаманів. Гітлер, який неодноразово показав, що усвідомлює своє
містичне покликання, постає для фанатиків Третього Рейху чимось більшим, ніж
просто людина… Гітлер вас лякає. Ви розумієте, що ніколи не зможете розмовляти
з цією людиною, тому що це ніхто, це не людина, але колектив. Він не
особистість, він ціла нація”. Політичні міфи утворюють зрозумілий образ
майбутнього, позбавляючи людей від страхів щодо реальності і виступають своєрідним
соціальним наркозом. Якщо відчуття соціальної тривожності долає відповідну
межу, то виникає замовлення на лідера, героя-месію.
В основу
політичної міфотворчості традиційно покладені різноманітні “теорії змов”, які
за певних обставин сприяють нагнітанню суспільного страху і масового психозу –
сприятливого ґрунту для міфологізації масової свідомості.
Іншою,
модернізованою технологією сучасних політичних міфів є симуляція масової
демократії. Це штучна апеляція до суспільної свідомості за допомогою маніпуляції
експертів з рейтингами – за результатами вибіркового опитування, коли
респондент вибирає між варіантами суджень самого експерта. Такі рейтинги є
штучними моделями реальної думки широких мас, які нібито “оживляють” експерти.
Прикладом симуляції масової демократії – можуть бути “екзит-поли” (соціологічне
опитування виборців на виборчих дільницях в день голосування), які активно
застосовувалися опозиційними політичними силами на президентських виборах у
Сербії (2000), в Грузії (2002) , в Україні (2004) та у Білорусі (2006).
Результати “екзит-полів” оприлюднювалися в якості альтернативних даних, які
начебто відображали реальну громадську думку. Це створювало враження, що нібито
офіційна влада замовчувала дійсні результати голосування або ж фальсифікувала їх,
хоча самі “екзит-поли”, зрозуміло, не витримували жодної критики стосовно
їхньої об’єктивності. Маніпуляції за результатами соціологічних досліджень,
коли будь-який соціологічний інститут здійснював “оперативне” опитування
громадян на замовлення однієї з політичних сил, призводять до того, що
створювалася монополія на громадську думку з боку певних політичних сил, які
прагнули використати міф про демократію виключно як політичний інструмент в
боротьбі за владу.
Особливе місце у
процесі із маніпуляцією масовою свідомістю посідають, як вже зазначалося,
засоби масової інформації, які є потужним інструментом оперативного управління
масовою свідомістю, і, які, на думку А. Цуладзе, тоталітарні за своїм змістом,
оскільки прагнуть контролювати волю людей, їхні думки й почуття, і в такий
спосіб обмежують свободу особистості, пригноблюючи її. Засоби масової
інформації не здатні трансформувати саму реальність, але вони цілком спроможні
змінити про неї уявлення. Якщо це вдається, то в дійсності відбуваються зміни,
які викликані інформаційним впливом. Метою інформаційного впливу є змінення
поведінки об’єкта впливу завдяки трансформації “картини світу”, що існує в його
свідомості. Якщо для свідомості характерний стереотип, що у минулому – усе
погано, а майбутнє – невизначене, то такою свідомістю краще маніпулювати, але
не управляти.
Таким чином,
політичний міф може розглядатися в якості ефективного засобу проведення
сучасних виборчих кампаній, оскільки є інструментом впливу на масову
політичну свідомість, хоча і містить у собі певні недоліки. Зокрема, його
використання призводить до симуляції головних інститутів демократії, відвертого
обману і всіляких маніпуляцій із суспільною свідомістю. У такий спосіб виникає
реальна небезпека політичної відчуженості особистості, суспільної зневіри у
головних демократичних цінностях та сумнівів щодо можливостей ефективної
політики, контролю за державною політикою з боку суспільства.
2. Політичний міф як
архаїзація соціокультурного простору в нових історичних умовах
Сьогодні можна впевненою
говорити, що вивчення і продукування політичних міфів стало науковою
дисципліною, несуттєво як її називають — ідеологією, пропагандою, політичним РR
чи політичною рекламою. Звернення до міфу як до засобу модифікації суспільної
свідомості визначається його сутністю. Синкретичне, нерозчленоване начало, яке
містить міф, становить величезний інтерес для фахівців у галузі віртуалізації
навколишнього простору. Сьогодні достатньо створити хаос, а потім запропонувати
свою образно-категоріальну сітку…
Ніщо не нагадує так міфологію, як політична ідеологія
Клод Леві-Строс
«Структурна антропологія»
Клод Леві-Строс
«Структурна антропологія»
Серед гострих
дискусійних проблем, обговорюваних філософами і політологами, соціологами і
психологами, антропологами і культурологами, є питання про місце і роль міфу в
сучасних умовах. Міфологія — це не тільки історично перша, універсальна і єдина
форма суспільної свідомості, що дійшла до нас із глибини сторіч у формі міфів,
легенд, переказів, а щось більш значиме, те, що визначає основи
соціокультурного простору. Дослідники щоразу чіткіше визначають тенденцію до
набуття нових ознак у сучасній міфотворчості. Фокусується вона навколо
соціально-політичних проблем.
У міфі сходиться
минуле з сучасним і визначається майбутнє. Дослідження підтверджують, що
суспільство, особистість можуть реагувати на кризову ситуацію, на загрозу, або
виробляючи інноваційну ідею, що відкриває нові творчі можливості, або
повертаючись до старих ідей, що виправдали себе під час попередніх криз. Смисл
рішення другого типу полягає в тому що ускладнення проблем відповідного
суб'єкту не формує адекватного потенціалу. Суб'єкт перебуває у владі
історичного досвіду, що склався у звичайних умовах, і, відповідно, спирається
на неефективні, неадекватні новій, ситуації рішення. Відповідно, архаїзація — результат
наслідування суб'єктом культурних програм, які раніше склалися і не
відповідають сьогоднішнім складнощам світу, характеру і масштабам загроз.
Архаїзація як форма регресу ніколи не буває в чистому вигляді, проте завжди
хаотично змішана з досягненнями наступного розвитку, які можуть завдати
руйнівних наслідків, що зростають внаслідок ускладнення суспільства. Сьогодні
ми є свідками лавиноподібного процесу архаїзації. Архаїзація опановує думки,
призводить до масових практичних дій. Суспільство «заряджене» архаїкою. Воно
йде «до рефеода-лізації… до архаїки і архетипу, до архаїчного індивіду» [1, с.
89–90].
Міф формує
ментальність народу і нею ж формується, визначаючи історичний вибір нації.
Звідси контроль
продукування міфів, їх поширення і самого існування, — це визначення долі
нації.
Архаїчний міф
виконував роль єдиного універсального способу організації розумового процесу
древньої людини, а сучасний, вибудуваний на його основі міф змушує сприймати і
розуміти дійсність, спираючись на виключно чуттєво-образне сприйняття,
позбавляючи людину можливості використовувати механізми поняттєво-логічного
мислення. Зрозуміло, в політичному міфі ми знаходимо ту ж символізацію і
гіперболізацію подій і явищ суспільного життя, проте за своєю феноменологічною
суттю він сприймається як реальність, над якою не замислюються. Політичний міф,
як і архаїчний міф, наполягає на своїй природності, сповнений емоційності і
сугестивності, має свою логіку і відстоює свою внутрішню правду. Клод
Леві-Строс визначав: «Сутність міфу становить не стиль, не форма оповіді, не
синтаксис, а описана в ньому історія. Міф — це мова, проте ця мова працює на
найвищому рівні, на якому смислу вдається так би мовити відділитися від мовної
основи» [3, с. 187].
Ведучи мову про
політичний міф, слід виокремлювати усвідомлену і неусвідомлену міфотворчість.
Будь-який політичний міф певною мірою є технологічним, містить відбиток часу і
вирішує конкретні політичні, ідеологічні, соціальні, економічні й інші
завдання.
Міф завжди був,
залишається і буде хронополі-тичним, в ньому віддзеркалення його часу. Міф —
культурний феномен, іманентний для історичної епохи, відповідає політичному,
соціальному і психологічному дискурсам часу, є засобом самоіден-тифікації
індивіда й суспільства. Політичний міф — система координат, за якою
визначається особистість у суспільстві, певна семіотична модель, що, з одного
боку, фіксує стан речей і спрямована на легітимацію існуючого порядку та слугує
концептуальним обґрунтуванням поведінки в суспільстві, з іншого, — може бути
основою рушійної оновлюючої сили, що нищить один соціальний порядок і створює
інший, відповідно визначаючи нові конвенції і норми поведінки.
Ідеологічні засади
будь-якої влади міфологічні. Міф легітимізує владні інститути, стає основою
легітимної влади і її ідеологічним стрижнем, ідео-логема і міфологема
зливаються в одне ціле. Особливо важлива в державотворенні історія нації. Міфи
про походження і про історичний шлях, покладені в основу національної
самоідентифіка-ції, становлять фундамент унітарності держави. Тому в зазіханні
на політичні міфи держави завжди вбачають спробу підірвати самі підвалини
влади. Відповідно політичне протиборство претенденти на владу трактують як
руйнування політичних міфів пануючої ідеології. В умовах штучно створених
кризових ситуацій політичні міфи спрямовані на формування нової цілісності
світу, де у масовій свідомості нові володарі долі нації набувають легітимності.
Руйнування існуючих
і становлення нових політичних міфів не послідовний, а паралельний процес, може
вимагати тривалого часу або відбутися миттєво. Можна вести мову про природне чи
штучне, поступове чи раптове руйнування домінуючих політичних міфів. Це був і є
історично зумовлений процес. Отже, політичний міф, його дієвість обмежена у
просторі і часі. Штучний, цілеспрямовано сконструйований політичний міф,
майстерно вмонтований у сучасність, не тільки може виявити виключну
життєздатність і проіснувати тривалий час, а й стати ядром кристалізації
міфотворчої активності мас, що згодом зафіксує історія.
Водночас криза
міфотворчості, коли зруйновані міфи не замінюють інші, нові, — це ризик
руйнування не тільки владних інституцій, а краху державності, самої нації.
Свідомість окремої
особи, свідомість мас мусить бути заповненою. Із психотерапевтичної практики
добре відомо, коли особа, яка зазнала сугестивного впливу і приходить до тями
після таких глибинних стадій гіпнозу як сомнамбулізм, — людський мозок у разі
відсутності реальної чи навіюваної інформації постгіпнотичного спрямування, аби
позбутися когнітивного й емоційного дисонансу, сам створює концепт дійсності.
При цьому концепт дійсності не виходить за межі екс-траконцепції і відповідає
істинній, неудаваній інтраконцепції особистості.
Для носія міфу його
сприйняття світу — це не картина світу, а сам світ, тобто певний «об'єктивний
опис». Уявлення про картинність видимого, про те, що воно — лише суб'єктивний
опис, для носія міфу ніби за межами усвідомлення. У цьому смислі міф — це не
світогляд, оскільки в останньому наявний вагомий свідомий компонент: ми можемо
ставити питання щодо світогляду, відстоювати його тощо. Міф — це особливості
світосприйняття (установки, «координати сітки»), які не усвідомлюються,
«екстра-концепція». На відміну від неї, «інтра-концепція» — це звичайні
уявлення про світ, які усвідомлюються як «погляди», «позиції» тощо. Людина може
дотримуватися цих поглядів, порівнювати їх, спростовувати, вибирати більш
придатні, — тобто маніпулювати ними у своїй свідомості. Однак, вірогідно,
чіткого розмежування між екстраконцепцією й інтраконцепці-єю немає, оскільки
інтраконцепція поринає корінням в екстраконцепцію, мотивується нею: остання
неминуче впливає на вибір того чи іншого світогляду як суб'єктивного [6].
Існує певна
усталеність екстраконцепції і активна інтраконцепція носія міфу яким є кожен із
нас. Відтак, ведучи мову про ґенезу міфу в широкому смислі, слід усвідомлювати,
що руйнування екстраконцепції — це пасіонарне випробовування для суспільної
свідомості на кшталт виникнення монотеїзму чи відкриття Коперніка (засновник
геліоцентричної системи всесвіту), випробовування, що навіть не порівняне з
кризою масової свідомості як наслідком революції інтраконцеп-ції, а тим паче
еволюційних перетворень цієї інт-раконцепції.
Оскільки древні
міфи виникали в суспільній свідомості закономірно, вони як те життєдайне
джерело визначають міфологію сучасності. Вивчення етногенетичної спадщини
яскраво демонструє, з одного боку, спільність, з іншого, — унікальність
концептуальної спрямованості різних етносів, національностей і народностей. На
їхню спільність вказує Карл Густав Юнг, стверджуючи, що людство загалом і всі
культури зокрема, так само, як і індивіди, підвладні несвідомим змістам, які не
виходять з особистого досвіду і передують як особистому, так і колективному
досвіду. Ці неосяжні сили виявляються у колективній та індивідуальній поведінці
в універсальних психічних формах відповідно до ментальних особливостей певної
суспільної групи.
Колективне
несвідоме — найбільш глибинний рівень психіки. Юнг розглядав його і як
результат попереднього філогенетичного досвіду, і як апріорні форми психіки, і
як сукупність колективних ідей, образів, уявлень людства, як найбільш поширені
в ту чи іншу епоху міфологеми, що виражали «дух часу». Воно «містить весь
спадок еволюції людства, що відроджується в структурі мозку кожного
індивідууму» [5, с 219]. Згідно з Юнгом, колективне несвідоме — це «образ
світу, на формування якого пішла вічність /…/ (Воно) складається із сукупності
інстинктів і їхніх корелятів, архетипів», що втілені в архаїчному міфі.
Архетипів існує
стільки, скільки існує типових життєвих ситуацій. Для прикладу можна навести
архетип матері, архетип батька, архетип героя / воїна, архетип мудрого старця,
архетип відьми тощо. Будь-який архетип може мати чималу кількість символічних
репрезентацій, які визначаються культурними й особистими факторами, водночас
сама архетипова форма єдина й універсальна. Так, у світі існує безліч міфів про
героя, історій, що розповідають про його пригоди. Проте суть поведінки «героя»
завжди одна й та сама в усіх героїчних міфах. Самі терміни — жрець, мудрий
старець, Бог мають універсальне значення в усіх культурах, хоча конкретний
стиль чи втілення, в якому виражає себе той чи інший архетип неминуче буде
варіюватися в деталях у різних культурах і суспільних групах [2, с. 373–374].
Історичний досвід, що поєднує певну людську групу, згодом перетворюється в
колективне переживання, формуючи «колективну пам'ять», чим ідентифікує її,
відрізняє її від інших груп. Чи створений міф суб'єктом, чи запозичений з
колективної традиції (між індивідуальними і колективними міфами здійснюється
взаємопроникнення і обмін), він різниться лише матеріалом образів, якими
оперує; структура ж залишається незмінною, і саме завдяки їй міф виконує свою
символічну функцію [3, с. 181].
Міф, народжуючись у
свідомості індивіда, формується у процесі комунікації. Отже міф — це результат
колективної творчості, ядром кристалізації якого є індивідуальний спрямований
семантичний смисл, що відповідає екстраконцепції спільноти, до якої належить
цей індивід. Той чи інший індивід належить одночасно до різних груп, носіїв тих
чи інших міфів. Тобто слід вести мову про розгалужену багатопластову систему
міфів, що панують у суспільстві. Водночас хронопо-літичний міф — не міф tabula
rasa, з чистої дошки. В основі сучасного міфу закладена структура архаїчних
міфів. Відтак задля привнесення нового іншого політичного міфу не слід
намагатися здолати весь об'м існуючих, старих осучаснених і реліктових міфів,
що накопичувалися роками, століттями чи тисячоліттями, достатньо створити хаос,
«розруху в головах» людей, — тим самим проникнути до самих основ, матриці
суспільної свідомості, і тоді запропонувати нову свою концепцію всесвіту для
всіх і для кожного.
Дуальність світу —
це Хаос і Міф. Створюючи хаос, ми відтворюємо основи того первинного міфу. К.
Леві-Строс зазначає: «Мета міфу — дати логічну модель для вирішення якогось
протиріччя (що неможливо, якщо протиріччя реальне), то ми матимемо безконечну
кількість пластів, причому кожен буде дещо відрізнятися від попереднього. Міф
розвиватиметься по спіралі, поки не вичерпається інтелектуальний імпульс, що
його спричинив» [3, с. 306].
Інформаційне
суспільство — крок вперед, і можна позбутися дійсності. Не проблема створити
хаос, надавши суспільству суперечливу інформацію і так її багато, що воно не
спроможне все це перетравити; потім — керований хаос, коли в інформаційне
середовище привносяться невипад-кові збурення, що впорядковують суспільство
певним чином, — тим самим визначити «первинні припущення» і призначити новий, свій,
відлік часу. Для цього потрібен відповідний ресурс і ті, хто знається на певних
технологіях модифікації суспільної свідомості.
Більшість сучасних
міфологем сконструйовані на основі знань про особливості функціонування
людської психіки, актуальних досягнень в галузі психології, соціології,
психолінгвістики. На жаль, як правило, новочасний міф спрямований не на
відповідність потребі суспільної свідомості, а на пропозицію заздалегідь
визначених виборів.
Відомо, що активне
продукування міфологем пов'язане з нестабільністю в суспільстві. У періоди воєн
і революцій, соціальних потрясінь і суспільних криз, у періоди невизначеності
стан напруженого чекання провокує суспільну свідомість на міфотворчість. У
такій ситуації міф, звертаючись до суспільного несвідомого, до архетипів, є
ілюзорним образом, що усуває в суспільній свідомості сприйняття суперечливості
реальності, за реальність беруть міф, вона (реальність) віртуалі-зується. За
допомогою міфів спочатку віртуально, а потім і насправді долаються перепони,
переборюються негаразди, перемагається ворог.
Міф в своїй основі
«поетичний», а не «мальовничий». Без «поезії», точніше кажучи, без слова міф
ніколи не торкнувся б глибини людської особистості. Він був би зв'язаний
назавжди споглядально-пластичними формами і ніколи не зміг би виразити того, на
що здатне тільки слово. Слово — принципово розумне й ідейне, водночас образ і
картина принципово споглядальні, зримі, й «ідею» передають настільки, наскільки
вона виразна у видимому [4, с. 72–73]. Всі, хто розуміється на цьому, добре
знають, що люди можуть сприйняти політичну ідею лише за умов її міфологічного
означення. Міф — це картина світу, консолідуюча, надихаюча і мобілізуюча сила,
дієвий інструмент та механізм впливу на маси.
Проте питання не
лише у відповідності сконструйованого політичного міфу конструкту самого міфу,
ментальності «міфоспоживача», пануючим архетипам як міфотворчій структурі
колективного несвідомого, а й у вирішенні завдання актуалізації ідеї, що
прихована за оболонкою певного політичного міфу. Відтак ідея набуває форми
символа, слогану і набуває нового метафоричного наповнення в житті, поширюється
на шпальтах газет і журналів, на екранах телевізорів, на радіо, в Інтернеті,
провокує чутки.
Сьогоднішній
політичний міф творить не тільки сучасне і майбутнє, він вторгається в минуле.
Архаїзація соціокультурного простору в нових історичних умовах — це повернення
не до витоків: ні в історичному, ні в культурному, ні в духовному планах, це
насильницьке, добровільно-вимушене повернення до архаїчного способу мислення.
Політичні міфи
розробляються для вирішення проблем влади, для панування одних соціальних груп
над іншими.
Новітня історія
стає історією продукування одних і тих самих міфів. Суспільству нав'язується,
прищеплюється надзвичайно щільна міфологічна структура, де немає місця для
свободи мислення. Створюється міф, який за енергетикою й ефективністю
потужніший від попередніх, проте знову стає затребуваним інтелект, готовий
заради ідеї, з одного боку будувати концентраційні табори, з іншого — сидіти в
цих таборах. Країни так званих перехідних економік, як найбільш сприятливі для
широкомасштабного експерименту, сьогодні стали заручниками своїх
можновладців-політиканів, недолугої внутрішньої і зовнішньої політики. Нові
технології активно відпрацьовуються на пострадянському просторі, закладаючи
основу нових «пос-ткольорових технологій», що приходять на зміну технологіям
експорту революцій і демократій.
Нині як ніколи
політичний міф сприймається як презумпція, як постулат, як аксіома, як
дійсність, як буття. Це наслідок відкритого суспільства, а також результат
відмови від критичного погляду на світ. Зрозуміло, політичний міф абсолютно не
маркований, це не політичні вподобання, а значно більше. Його не можна ні
помацати, ні понюхати, ні скуштувати. Коли людина опиняється в полі міфу, він
повністю опановує нею. Потрібна не тільки наднапружена робота мислення, аби
відрефлексувати цей міф, а й розуміння такої потреби, мотивація, стимул,
внутрішня установка. За відсутності таких, лише потужний струс може спричинити
зсув суспільної свідомості, протверезити погляд на дійсність, проте — це вже
інший міф.
3. Політичні міфи та їхні творці
Коли говоримо про
міфи українського суспільства і соціальні легенди, мусимо враховувати, що вони
не з’являються самі собою і спонтанно. За великим рахунком, ми живемо не в
архаїчному суспільстві. А відтак, сьогодні ключову роль у формуванні сучасної
міфології виконують правлячі еліти, владні структури та експерти-гуманітарії.
Коли ми говоримо
про те, що у нас сьогодні засилля популізму, панують соціальні стереотипи, це
означає лише одне — провал владної верхівки та підконтрольної їм системи
медіакратії у частині здійснення концептуальної влади, забезпечення
легітимності влади та соціальної мобілізації. Іншими словами, якщо владна еліта
не здатна забезпечити владу “над умами”, то виникає вакуум ідей, який стихійно
заповнюється міфами та стереотипами.
По-друге, у питанні
суспільної консолідації українська влада пішла шляхом найменшого спротиву.
Замість артикуляції більш чи менш зрозумілого національного проекту та
презентації суспільству проекту майбутнього України влада запустила
“інтелектуальну жуйку”, яка заснована на ідеології “відродження”. А відтак, не
маючи привабливого та соціально сприйнятного проекту майбутнього, неможливо
домогтися спільного бачення минулого. Адже лише спільні цілі у майбутньому
дадуть змогу сформувати консолідовану проекцію на історичне минуле.
Свій вклад у міфологізацію свідомості та української політики вносять і українські гуманітарії. Іноді здається, що вони прагнуть відтворити уявлення 1960-1970-х років про Україну, про наше становище у світі. Гуманітарії стабільно відтворюють радянську картографію та модель районування України. Наприклад, значна частина політиків і журналістів оперують такими конструктами, як: Буковина, Крим, греко-католицький Захід. Але це штучні адміністративно-територіальні утворення, котрі виникли як інструмент управління в державах, до складу яких входили окремі території сучасної України.
Наприклад, Буковина
була “склеєна” свого часу мінімум із трьох різнорідних субрегіонів, з трьох
малопоєднуваних укладів. З радянських часів ми чуємо міф про греко-католицький
Захід. Але, за статистикою, на тій же самій Волині домінує православне
віросповідання. Взагалі всі ці розмови про цивілізаційний розкол та розподіл
України на канонічні території православ’я і греко-католицизму призводять лише
до того, що ми не заплющуємо очі на експансію нетрадиційних релігійних культів,
сучасних духовних практик та сект.
Не менш застарілі
уявлення про світ лежать у основі дискусії щодо НАТО чи Євросоюз. З одного
боку, всі чудово розуміють і начебто й кажуть, що світ змінився, Європа втрачає
цивілізаційне лідерство, формується багатополярний світ. Але, попри це, вся
дискусія зводиться до євроцентричної схеми: НАТО, не НАТО... Це стовідсоткові
уявлення періоду 1960-х років.
Іншими словами, “страшилки” із минулого заважають владі та суспільству бачити реальні загрози та реагувати на них.
Іншими словами, “страшилки” із минулого заважають владі та суспільству бачити реальні загрози та реагувати на них.
4. Сучасні політичні міфи України.
Результати
квітневого самміту НАТО в Бухаресті завдали нищівного удару по декільком
устояним в громадській думці України міфам. Насамперед, величезна тріщина
розколола навпіл міф про всемогутність США, які начебто керують усім світом. В
Україні цей міф, завдяки недоброї пам'яті президентської кампанії 2004 р., не
тільки зміцнів, а й набув специфічного національного виміру, а саме – байкою
про кандидата в президенти та його дружину, "американського агента впливу".
Ще б трохи – й українці стали б свідками "розсекречення" таємних
"Протоколів заокеанських мудреців".
Коли аргументи
безсилі
Ще одним міфом,
мури якого добряче покосилися, є уявлення про монолітність
"антиросійської" позиції Заходу, або, навпаки, про одностайне бажання
США та ЄС за всяку ціну втягнути Україну у сферу свого впливу, вирвати її з
родини "братніх слов'янських народів". Як бачимо, Україні годі й
розраховувати на одностайність Заходу щодо її європейських та євроатлантичних
прагнень, принаймні у середньотерміновій перспективі. Однак, навіть у разі
досягнення бажаної одностайності щодо членства в НАТО, це буде лише ситуативна
позиція або згода, а не та міфологізована зла воля й сила Заходу від якої
лишаються сну носії цього міфу.
Нарешті, Бухарестський
самміт підкосив ніжки міфу про НАТО як маріонетку США, таку собі кишенькову
організацію дядечка Сема. Правда, результати цього самміту є лише останнім за
часом фактом, оскільки переконатися у тому, що не все так просто в Альянсі
можна було і на прикладі іракської кампанії, коли США так і не вдалося залучити
до своєї військової операції сили НАТО. Збагнути, що з часів завершення
холодної війни світ змінився, – й досі виявляється надто високою вимогою чи
навіть викликом для розумових здібностей деяких індивідів.
Однак, не все так
добре як хотілося б. Насправді, наведені вище факти не дадуть того ефекту, а
будуть мати набагато скромніший результат, тобто, замість глибоких щілин і
руйнувань будівлями міфів поповзуть ледь помітні тріщинки. На жаль, ступінь міфологізації
свідомості як пересічного українця, так і громадської думки в цілому все ще
залишається настільки високим, що всі зазначені аргументи майже не вплинуть на
ставлення в Україні до НАТО. Більше того, на мою думку, саме у сфері
євроатлантичної інтеграції ми маємо справу з міфами, які базуються не стільки
на відсутності інформації, стереотипах та хибних думках, скільки на віруванні.
Під останнім мається на увазі, звичайно, не релігійне вірування, а такий стан
свідомості, за якого будь-які факти чи аргументи просто не сприймаються і
рішуче відкидаються, оскільки суперечать вірі.
Власне, релігійне
вірування для того й існує, щоб не перейматися логікою буденного життя, а
знаходитися вище нього, у сфері психологічного комфорту. Саме психологічні
корені віри є її непорушним фундаментом і, якщо завгодно, будуть існувати вічно
попри всі завоювання наукової думки та аргументи науково-технічного прогресу.
До чого це я?
Справа в тому, що частина (більша чи менша – важко сказати), політичних міфів в
Україні має саме таке підґрунтя, тобто в їхню основу покладено не брак
інформації, а психічний стан людини. Інформаційно-пропагандистські кампанії тут
безсилі, бо їхня головна зброя – це просвіта та знання (пам'ятаєте "знання
– сила"?), яка не діє у сфері ірраціонального. Який же вітер має гуляти в
голові людей, щоб вони всерйоз продовжували вірити, скажімо, в міф про
"соціалістичну демократію"?
Радянська
міфоспадщина
Основним
"гумусом" політичної міфології в Україні є добре промиті радянською
пропагандою мізки та сформовані совєтською системою психічні типи. Щоб не бути
схожим на пропагандистів того ладу, які й на семидесятому році радянської влади
все ще говорили про тяжкий спадок царизму, зазначу одразу, що й за незалежної
України влада не дуже поспішала з руйнуванням політичних міфів. Більше того,
мірою зміцнення в нашій країні моделі "керованої демократі" серед
певних українських очільників та політичних сил все більше зростав попит як на
міфи (старі й нові), так і на міфотворців. Особливо прикрим є те, що ми були
відкинуті назад з уже завойованих під час перебудови позицій, коли зусиллями
мас-медіа та демократичних сил політичні міфи руйнувалися мало не щодня.
Від виборів до
виборів громадяни України все більше потрапляли у полон політичних міфів, аж
поки цей процес досягнув свого піку в 2004 р. і тепер дещо пригальмував. Саме
так "пригальмував", бо сказати, що політична міфотворчість зараз не
затребувана, а творці міфів шукають роботу, означало б піти проти правди.
Однак, і не все залишилось по-старому. В Україні сьогодні формується модель
конкурентної демократії, за якої поступово формується (маємо таку надію) більш
раціонально мислячий громадянин, який не сприймає оточуюче середовище крізь
викривлене дзеркало політичних міфів.
Що маємо сьогодні?
В країні й досі продовжують жити міфи про радянську дійсність, спектр яких
досить широкий: від байки про "суворого, але справедливого вождя" до
не менш надуманої легенди про людей, які раніше були "простішими,
добрішими та не такими меркантильними" (цікаво де вони такими
виховувалися, часом не в таборах, чергах чи комуналках?). А міф про
"дружбу народів" або радянську армію як "школу життя"?
(саме в армії багато з нас навчилися як поводитись із "чурками" або
дратувати мусульман складеним із поли шинелі свинячим вухом). Звичайно, я не
маю на меті подати геть усе в тому житті у чорних кольорах, оскільки реальне
життя завжди багатокольорове, але ж ми говоримо про міфи, які не мають нічого
спільного з тим, що люди пережили насправді.
Радянська міфологія
настільки поширена, що у молоді може сформуватися міф про СРСР як уособлення
омріяної людством ідеї розумного та людяного ладу. Значно підживлює цей міф
бездумне транслювання телевізійними каналами радянських фільмів, особливо
сталінської доби й особливо на історичну тематику.
Реальні загрози
виборчих міфів
Асортимент
політичних міфів, сформованих у добу незалежності також не є бідним. Окрім
вищезазначених "зовнішньополітичних" (про НАТО, Захід, США) досить
поширеними є міфи про повну продажність влади та відсутність у політиків іншої
мотивації до влади, крім меркантильної ("думають тільки про себе, а для
людей нічого не роблять", "рвуться в політику лише щоб
нажитися"), кримінальне походження будь-якого статку ("чесні люди на
іномарках не їздять"), "братні слов'янські народи" тощо. Щодо
останнього міфу, то нічого не маю проти дружніх відносин між народами, але
родинні стосунки тут подаються у суворій ієрархії старшинства (Росія – старша
сестра) й досить вибірково (брати-слов'яни чомусь живуть лише на
пострадянському просторі).
Окремо слід згадати
популярний міф про "мудру політику Володимира Путіна", який
розповсюджують та подають у різних форматах не тільки російські ЗМІ, а й деякі
вітчизняні політичні діячі. Звичайно, можна було щиро порадіти за щасливу
карту, яку витягли росіяни, якби це було правдою. Нам, українцям, не було би до
цього міфу ніякого діла, якби не його шкідливість для національного
демократичного процесу. Не думаю, що я перебільшую, оскільки вся мудрість
російського керівника подається в контексті моделі "суверенної російської
демократії" вільної від впливу "деяких центрів глобального
впливу". "Стабільність" у сусідів протиставляється
"нестабільності" та "хаосу" в нашій державі.
Міфотворчість є
безперервним процесом. Важко собі уявити суспільну свідомість без її
невід'ємної складової – міфу. Інша справа, що міфотворчість, як і будь-який
суспільний процес, переживає періоди спадів і піднесень – такі собі хвилі. Але,
якщо міські міфи та легенди народжуються й помирають постійно, бо їхні глибинні
джерела в самому повсякденному суспільному житті, то політичні міфи мають
досить виразну амплітуду коливань.
Не треба бути
видатним аналітиком, щоб здогадатися, що піки політичної міфотворчості
співпадають з виборчими кампаніями. Саме під час виборів – у період всезагальної
політичної мобілізації – відбувається активне формування політичних міфів та
інтенсивне "просування" їх в свідомість громадян. Невичерпним
джерелом політичних міфів у цю пору є передвиборчі штаби (байдуже, окремих
кандидатів чи політичних сил), де працюють здібні міфотворці, якість роботи
яких оцінюється саме ступенем міфологизації громадської думки. На жаль, робота
міфотворчих команд, як правило, має негативний вплив не тільки на стан
громадської думки та свідомості окремого індивіда, а й на суспільну мораль в
цілому. Через доволі короткий відрізок часу після завершення виборів, політики
миряться й знаходять спільну мову, а суспільством продовжують гуляти породжені
ними міфи, що спотворюють сприйняття зовнішнього світу, знижують і без того
невисокий рівень раціонального у світогляді громадян.
«Діскавері» -
відпочиває
Звичайно політична
міфологія не є фатумом лише "поганих хлопців". За певних умов
джерелом чергових політичних міфів та легенд може стати й, скажімо, політика
європейської інтеграції. Якщо передати куті меду, то й членство в ЄС,
наприклад, може стати великим міфом, особливо, у тому, що стосується
економічного процвітання. Власне, ніхто не заперечує високий рівень життя
європейців та могутність економіки ЄС. Йдеться лише про українців, в головах
яких, якщо постаратися, може сформуватися міф про те, що членство в ЄС стане
панацеєю від усіх болячок нашої економіки та суспільства. Однак, на моє глибоке
переконання, демократичні сили та політики об'єктивно не зацікавлені у
міфотворчості, оскільки сучасна ліберальна демократія (за визначенням) потребує
свідомого та повністю поінформованого громадянина.
Свого часу на
каналі "Діскавері" великою популярністю у глядачів користувався
проект "Руйнівники міфів", учасники якого шляхом проведення дослідів
або натурних випробувань підтверджували або руйнували устояні міські міфи та
легенди (наприклад, було зруйновано міф про те, що у ємності з кока-колою за
певний час розчиняється шмат м'яса).
Так от, ця ідея аж
проситься випробувати на міцність нашу українську міфологію. Чи не створити в
Україні подібний медійний проект, у межах якого можна було б методично
руйнувати політичні міфи? Світлі голови є, та й доказова база досить надійна.
Проект, схоже, міг би стати безпрограшним, адже, з огляду на природу політичної
міфології, навряд чи вдасться підтвердити хоча б один з міфів. До того ж, як це
не прикро, учасники проекту не скоро б відчули брак матеріалу , а за рейтингом
така передача, навряд чи поступилася «Діскавері», чи не так?
Література
1.
Ахиезер А. С. Архаизация в российском обществе как методологическая проблема //
Общественные науки и современность. — 2001. — № 2. — С. 89-100.
2.
Зеленский В. В. Политическое как психологическое: когда карта становится
территорией // Одайник В. Психология политики. Политические и социальные идеи
К. Г. Юнга. С-Пб.: «Ювента», 1996. — С. 368-380.
3.
Леви-Строс К. Структурная антропология. — М., 1983.
4.
Лосев А. Ф. Философия. Мифология. Культура. — М., 1991.
5.
Психология сознания / Сост. и общая редакция Л. В. Куликова. — СПб., 2001.
6.
Трунов Д. Г. Миф как экстраконцепция (формальное определение мифа) //
Формирование гуманитарной среды, внеучебная работа в вузе, техникуме, школе:
Материалы VIII научно-практической конференции. Т. 1. Пермь: ПГТУ, 2000. — С.
119-122.
7. Бурдяк В.
Національний суверенітет держави в умовах інтеграції // Буковинський журнал. –
2003. – № 3-4. – С. 123-133.
8. Буркут І.,
Гуйтор М. Свобода вибору чи маніпуляції політтехнологів // Буковинський журнал.
– 2003. – № 3-4. – С. 74- 96
9. Матвеєв С.О.
Політична психологія.– К., 2003. – 216 с.
10. Рюмкова О.Г.
Специфика и функции политического мифа // Философия и будущее цивилизации :
Тезисы докладов и выступлений IV Российского философского конгресса
( Москва, 24-28 мая 2005 г .):
В 5 т. Т. 5. – М., 2005. – С. 56.
11. Цуладзе А.
Политическая мифология. – М., 2003. – 384 с.
Комментариев нет:
Отправить комментарий