КУРСОВА РОБОТА - Генезис політичної думки в Україні. Політична думка в часи Київської Русі

КУРСОВА РОБОТА

Генезис політичної думки в Україні. Політична думка в часи Київської Русі

ПЛАН 

Вступ......................................................................................................................1

1. Початок князівського правління на Київській Русі................................... 3

2. Політичний устрій Київської Русі.............................................................. 4

3. Питання ідеологічного забезпечення князівської влади………………………. 6

4. Особливості суспільно-політичної думки періоду Ярослава Мудрого… 7

5. Розвиток суспільно-політичної думки після смерті Ярослава Мудрого.12

6. Вплив християнства на культуру в Київській Русі…………………………… 18

7. Вплив християнства на формування політичної культури українського етносу…………………………………………………………………………………………………… 24

8. Християнізація слов’ян як можливий етноцид……………………………….. 30

Висновки…………………………………………………………………………………………… 39

Список використаної літератури……………………………………………………………43

За повною версією роботи зверніться сюди - ipoit2013@gmail.com або 
Вартість – 449 грн. 

           Політична думка України своїм корінням сягає сивої давнини доісторичних часів. Предки сучасних українців, що на протязі віків посідали територію між Чорним морем і поліськими болотами, між Карпатами та Доном, на жаль, не залишили писемних пам’яток, що збереглися б до нашого часу.

Про їх уявлення про сенс суспільного життя, способи його організації, механізми вирішення соціальних конфліктів ми можемо судити завдяки записам їх сучасників — греків, римлян, готів, а також даних археологічних досліджень.

Вирішення проблеми початку існування найдавніших форм державності на території сучасної України губиться в глибині тисячоліть. Одні племена змінювали інші, міцніли та занепадали племінні союзи та первісні держави. Однак кожен з цих суб’єктів політичних процесів, що відбувалися в доісторичні часи на території нашої Батьківщини, залишав свій слід в колективній пам’яті сучасних українців, в стереотипах відбитих у політичній культурі українського народу, у способі мислення та в ставленні до тих чи інших питань та способах їх вирішення.

Україна завжди прагла волі, писав колись великий французький філософ Вольтер, визначаючи фактично українську національну ідею. До волі, що не завжди асоціювалась з власною державністю. Однак, уроки історії навчили нас, що власна держава хоч і не гарантує кожному вирішення всіх його проблем, але без неї повноцінної свободи бути не може.

Українська державність має тривалу історію. Не меншу має і історія бездержавного, поневоленого існування українського етносу. Спогади про минулу державну велич, прагнення її відродити постійно спонукали до теоретичних пошуків шляхів та форм втілення віковічної мрії. Ці теоретичні побудови часто лягали в основу практичний дій і зумовлювали чи то наближення, чи то віддалення реалізації ідеї самостійного державно-політичного існування.

Концепції державності в концентрованій, узагальненій формі відображали ідеали політичних еліт, прагнення представників народних мас, давали відповіді на питання чим повинна бути українська держава, для чого вона існуватиме, яким шляхом буде побудована.

Дослідження державницьких ідей в українській політичній думці мають кількасотлітню традицію. Їх початки лежать в "Слові про закон і благодать" Іларіона, "Повісті врем’яних літ", творах українських гуманістів і полемістів, козацьких літописців, працях істориків народницької школи (М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського), представників національно-державницького напрямку (В. Липинського, С. Томашівського, Д. Дорошенка), прихильників радикально-націоналістичної ідеології

(М. Міхновського, Д. Донцова, Ю. Липи) і знаходять продовження в працях наших сучасників.

Початок систематичному дослідженню історії української політичної думки та ролі і місця в ній державницької ідеї покладено працею Ю. Охрімовича "Розвиток української національно-політичної думки", що побачила світ у Києві буремного 1918 року. Вона була позначена як перший том задуманого дослідження, однак автор не зміг продовжити роботу загинувши у вирі революції 1917-1920 рр. У цьому дослідженні Ю. Охрімович зробив спробу проаналізувати основні політичні ідеї, що панували серед українства в XIX ст. Його оцінки та методологічний підхід мали надзвичайно потужний вплив на подальші дослідження.

Із здобуттям Україною 1991 року незалежності з’явилось багато досліджень, що претендують на значний ступінь об’єктивності і є спробами критично переосмислити попередній досвід, зрозуміти причини історичних поразок, виявити похибки ідеології, дати основу для формування надійної бази діяльності нинішніх українських політичних еліт та широких мас населення.

Серед цих досліджень необхідно виділити роботи присвячені історії української державності О. Апанович, В. Гончаренка, С. Грабовського, Я. Грицака, О. Дергачова, А. Коцура, В. Кременя, О. Мироненка, О. Онуфрієнка, Ю. Павленка, В. Шевчука, А. Слюсаренка, В. Смолія, С. Ставрояні.

Висновки

В період, коли в Київській Русі формується феодальне суспільство, починає розвиватись державність, право, формуються політичні погляди, наука, література, історія, філософія тощо. Особливістю політичної думки є відображення проблем і завдань розвитку державності Київської Русі і народів, які її населяли, пошук відповідних умовам форм організації влади інших політичних інститутів і норм політичного життя. Прийняття в 988 р. християнства на Русі істотно вплинуло на розвиток політичної думки. Разом з християнським вченням сюди стали проникати нові політичні поняття, за допомогою яких осмислювались актуальні питання суспільного життя: об'єднання земель і зміцнення державності Русі. Предметом політичних роздумів стали проблеми: походження держави, правомірність, законність панування правлячої династії, шляхи зміцнення княжої влади.  Обговорювались і відносини між князями, світською і духовною владами, проблеми зовнішніх відносин тощо. Проникнення у світогляд і свідомість русичів християнської моралі, безперечно, ставало визначальним в проповідях філософів, літописців. Переважно історики, філософи намагаються усвідомити моральний світогляд християнства, розкрити джерела і передумови становлення державності Київської Русі. Один з найдавніших документів давньоруської писемності є «Слово о законе и благодати» київського метрополіта Іларіона. Відкидаючи твердження про існування в світі того чи іншого вибраного богом народу, ідеї католицької і візантійської церков про необхідність всепоглинаючої «вселенської імперії та церкви, Ілларіон, з гордістю відстоюючи ідею самостійності Русі, писав, Що про землю Руську відомо в усьому світі. Соціологічні, суспільно-політичні ідеї відображені також в літопису «Повесть временных лет» Нестора.     Головна думка літопису — єдність та незалежність Русі у боротьбі з численними ворогами. Соціально-політичні ідеї єдності Київської Русі в центрі уваги «Поучения» Володимира Мономаха. В творах метрополіта Ілларіона, Теодосія Печерського, Климента Смолятича та ін. стародавніх мислителів відображено не тільки моральні принципи і настанови, але й роздуми про історію держави, значення влади у побудові сильної і незалежної України-Русі.
        

 У розвитку теорії державності, соціально-політичної думки в Київській Русі значне місце належить «Слово о полку Игореве». В художньо-емоційній формі викладена ідея об'єднання руських земель в єдину, міцну державу і припинення міжусобиць поміж князями. Великий інтерес викликає політична діяльність князя Данила Галицького (1200-1264 pp.), що має неабияке значення для нагромадження традицій української державності. Відомий тоді державний діяч Данило Галицький надавав великого значення геополітичному статусу українського народу, зокрема в умовах співіснування з татаро-монгольським державно-пол ітичним утворенням, виступив як мудрий політичний діяч, здібний дипломат у ворожому оточенні, намагався зберегти і зміцнити Галицько-Волинську державу.
         

Київська Русь - своєрідний міст між Заходом і Сходом. Це створювало можливість широкого спілкування давньоруської культури з культурою Заходу і Сходу, сприяло збагаченню прогресивних здобутків обох світів. Таке проміжне становище Київської Русі мало і дуже серйозну загрозу втратити політична незалежність і своєрідність, самобутність. Русь стала природним бар'єром між кочовими племенами Азії і європейською цивілізацією. Та це коштувало Русі втратою державності. Київська Русь, козацька держава - Запорізька Січ стали символом українства. Запозичуючи наукові знання з античності, інших держав, прогресивні діячі Київської Русі прагнули заснувати власні філософські та соціально-політичні школи.

Історія суспільно-політичних ідей в Україні має особливості, зв'язані з відсутністю протягом багатьох століть своєї державності, національно-територіальною роздрібненістю (частина земель починаючи з XIV ст. захоплена Литвою, Польщею, Угорщиною, а пізніше Росією і Австрією), національним і релігійним пригніченням, безперервними національно-визвольними рухами. Особливо інтенсивно процес становлення козацтва і їх державності триває в XVI першій половині XVII ст., що приводить до формування демократичних принципів соціального ладу, обумовлює утворення української державності - Запорізької Січі. Пізніше, в XVI ст. розгортається рух за утворення української державності в ході визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Соціально-економічний, політичний і духовний прогрес, що почався в другій половині XV ст. тривав і сприяв культурному і духовому розвитку українського народу.
          

В історії соціально-політичної думки в Ук-соціально-політична думка в період XVІ - початок ХХ ст. відзначається активізацією інтелектуального життя розвитком національно-патріотичних ідей, де знаходить відображення протест проти соціального гноблення українського народу. У відповідь на посилення польсько-католицької експансії після Люблінської унії посилюється опозиція національно-патріотичних сил, очолюваних князем Василем Костянтином Острозьким. В умовах, коли український народ втратив державність і підпав під протекторат Польщі, опозиція намагається вибороти адміністративну і культурно-релігійну автономію українських земель у складі Речі Посполитої. Та найрадикальніші сили опозиції обґрунтували ідеал самостійної держави на зразок монархії. Кінець XVI - початок XVII ст. - період пробудження національної свідомості українського народу, духовного піднесення. Утверджуються відчуття рідної землі, вітчизни, нерозривності зв'язку поколінь, історичного обов'язку, сприйнятий зберегти предковічні духовні здобутки народу - самобутню культуру, мистецтво, мову, народну творчість, звичаї та обряди, тобто все, без чого неможливе існування народу. Розвиток культури триває одночасно з політичним пожвавленням суспільно-економічних процесів - зростання кількості ремісничих та промислових підприємств, розвиток внутрішньої та зовнішньої торгівлі, ринкових відносин. Центрами економічного та політичного життя стають міста, зростає і змінюється становище людей, заінтересовання у піднесенні виробництва, освіти, науки.
        

 Пробудження національної самосвідомості викликало розгортання руху за національне визволення. В кінці XVI - на початку XVII ст. Україною прокотилася хвиля селянсько-козацьких повстань під проводом Криштофа Косинського, Северина Наливайка та інших народних ватажків, що згодом переросла в визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Тоді ж в освічених колах визріває переконання, Що примусові полонізація та покатоличення загрожують самому національному існуванню народу, що польсько-католицькій експансії треба протиставити вітчизняну систему духовних цінностей, самобутню культуру тощо. Вирішення проблем тоді можливо лише через поширення писемності, освічення народу, створення Різноманітних шкіл, створення політичних та історичних творів, підготовку вчителів, учених тощо. Провідну роль тоді відігравали світські кола - міщанство, козацтво, освічені заможні та ін. Появляються братства - громадські гуртування міщан. Саме через братства і здійснюється у країні просвітництво населення.
        

  Тоді ж починається книгодрукування. Навколо братств гуртувалися вчені, письменники, книговидавці, педагоги, політичні діячі які підтримували зв'язки з іншими культурними осередками у країні, Росії, Білорусії, Польщі та ін. Потяг до знань, осмислення свого існування й місця в суспільному житті сприяло пробудженню свідомості народу. Пожвавлення соціально-економічних процесів в Україні, загострення політичних і соціально-духовних суперечностей висували конкретні вимоги поширення освіти. Виникають різні просвітницькі школи у Львові, Стриї, Кременці, 3долбунові, Полтаві, Кременчузі, Житомирі та інших регіонах України.
Створений в 1576 р. в Острозі з ініціативи князя Василя Констянтина Острозький осередок освіти. Старі слов'янські й греко-візантійські традиції тут поєднувались з надбанням тогочасної європейської освіти:! вивчались латинь, грецька, слов'янська мови, запроваджувались! «сім вільних наук»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика, тобто острозька школа передбачала початкову, середню, з елементами вищої, освіту. Першим! ректором став Герасим Смотрицький - знавець літератури, письменник, «великий в руському народі муж». Народився Герасим! Смотрицький у с Смотрич на Поділлі, в сім'ї дрібного шляхтичаЯ Переклав і сприяє виданню «Острозької біблії». З 1594 р. ректо-1 ром острозької школи став Кирило Лукаріс, грек за походженням. Мав блискучу європейську освіту. Один з найактивніших! борців проти унії та католицизму. Тут же в Острозі працювали! Іван Княгинецький - відомий учений, Дем'ян Наливайко - письменник та ін. Серед вихованців школи - Максим та Степан Смот-1 рицькі, полеміки Клірик Острозький, Василь Суразький, Хрис-і тофор Філалет, Зенон Копистенський та ін. Тут навчались неї тільки покоління духівництва, а й представники всіх верств населения; вивчались філософія, історія; працювали відомі матема-І тики, астрономи, філософи, богослови та ін. Острозька школа! припинила діяльність зі смертю князя Василя Констянтина Острозького, а його внучка Анна Алоїза Ходкевич, вихованка єзуїтів! відкрила натомість єзуїтську колегію.
         

Ідеї філософії про пізнання світу, походження держави і влади, свободу особи, соціальну рівність знаходимо в працях полеміста Кирила Ставровецького. В його творі «Зерцало Богослів'я» висловлюються думки про сутність влади, що дана богом, знаходять відображення і ідеї руху про вічність матерії, про те, що і природі і суспільстві все тече, все змінюється, стверджується та що суспільство, держава - це не божественне благовоління, а штучні утворення, продукт діяльності людей. Свої індивідуальні інтереси громадяни підпорядковують суспільним. Суть політичної і життєвої мудрості Кирило Ставровецький бачив в додержанні мірі в усьому, не вдаючись до крайностей в особистих і суспільних справах і в нагромадженні багатства, прагненні почестей. В основі держави лежить узгодженість і гармонійність дій, вирішення непримиримих інтересів через закони, владу і мудрість.

Список використаної літератури

1. Актуальні проблеми суспільно-політичного розвитку України. — Львів, 1992.-118 с.

2. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988. -262 с.

3. Будовиц И.У. Общественно-политическая мысль Древней Руси (IX-XVI вв.)-М., 1960.-486с.

4. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. — К., 1996. — 286 с.

5. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. — К., 1995. — 607 с.

6. Грушевський М.С. З політичного життя Старої України. Розвідки, статті, промови. — К., 1918.- 127 с.

7. Дорошенко Д. Нарис історії України. — Львів, 1991. — 576 с.

8. Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці. — К., 1998. — 351 с.

9. Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні. Дзюба Олена Миколаївна, Павленко Ганна Іванівна.

10. Політологічний енциклопедичний словник. – К., 1997. – 395 с.
           11. Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993. – 550 с.
           12. Ващенко Г. Виховний ідеал. – Брюссель-Торонто-Нью-Йорк-Лондон-Мюнхен, 1976. – 208 с.
           13. Стецько Я. Українська визвольна концепція. – Мюнхен, 1987. – 528 с.
           14. Миропольський С. Нариси по історії церковно приходських шкіл. – СПб, 1894. – 294 с.
           15. Миропольський С. Вказ.праця. – 294 с.
           16. Миропольський С. Вказ.праця. – 294 с.
           17. Миропольський С. Вказ.праця. – 294 с.
           18. Ващенко Г. Вказ.праця. – 208 с.
           19. Ващенко Г. Вказ.праця. – 208 с.
           20. Ващенко Г. Вказ.праця. – 208 с.
           21. Ващенко Г. Вказ.праця. – 208 с.
           22. Ващенко Г. Вказ.праця. – 208 с.
           23. Липа Ю. Призначення України. – Львів, 1992. – 270 с.
           24. Трохимчук С. Українське державотворення. – Львів, 1997. – 80 с.
           25. Липа Ю. Вказ.праця. – 270 с.
           26. Косів М. Двоязичіє чи без язичіє? – Львів, 1998. – 235 с.

 27. Брайчевський М. К вопросу расселения славян на византийских землях // Византийский временник. – 1961. – Т. 19.
           28. Брайчевський М. Археологічні свідчення участі східних слов’ян у політичних подіях римської історії ІІІ–ІV ст. н. е. // Археологія. – 1953. – Т. 8.
           29. Крат П. Українська стародавність. – Торонто, Канада – Буенос-Айрес, Аргентина, 1958. – 285 с.
           30. Тулаев П. В. Венеты: предки славян. – М., 2000. – 172 с.
           31. Лозко Г. Пробуджена Енея. Європейський етнорелігійний ренесанс. – Харків: Див, 2006. – 464 с.
           32. Сварог. Релігійно-історичний та науково-пізнавальний часопис Об’єднання Рідновірів України. – 1995 – 2005. – № № 1 – 18.
           33. Возняк М. Історія української літератури. – Львів, 1920. – Т. 1.
           34. Величко С. Літопис. – К.: Дніпро, 1991. – Т. 1. – 371 с.
           35. Сумцов Н. К вопросу о влиянии греческого и римского свадебного ритуала на малорусскую свадьбу. – К., 1886.
           36. Власто А. П. Запровадження християнства у слов’ян. – К.: Юніверс, 2004. – 496 с.
           37. Брайчевський М. Утверждение христианства на Руси. – К., 1989.
           38. Огієнко І. І. Українська церква. – К., 1993. – 284 с.
           39. Гельмольд. Славянская хроника. – М., 1963.
           40. Принятие христианства народами Центральной и Юго-Восточной Европы и крещение Руси. – М., 1988.
           41. Любавский М. К. История западных славян. – М., 2004. – 608 с.
           42. Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы. – М.: Государственное издательство юридической литературы/ – 1961.
           43. Книга для чтения по истории средних веков / Под ред. Виноградова П. В. – М., 1898. – Т. 1.
           44. Шаян В. Віра Предків Наших. – Гамільтон, Канада. – 1987. – 894 с.
           45. Лозко Г. Українське народознавство. – К.: АртЕК, 2004. – 472 с., іл.
           46. Мала енциклопедія етнодержавознавства. НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. Ред.) та ін. – К.: Генеза, Довіра, 1996. – 942 с.
           47.Аксаков Н. П. Всеславянство. – К.: ООО “Издательство Аратта”, 2004. – 188 с.