ШПОРА - Методологія політологічних досліджень

ШПОРА

Методологія політологічних досліджень

1.      Загально-логічні методи

2.      Загально-теоретичні методи

3.      Аксіоматичний метод

4.      Метод спостереження

5.      Метод вимірювання

6.      Метод експерименту

7.      Методи формалізації та алгоритмізації

8.      Метод порівняння

9.      Дихотомія як різновид методу класифікації

10.  Типологія як різновид методу класифікації

11.  Сутність методу моделювання

12.  Класифікація моделей

13.  Методика побудови моделей

14.  Сутність сценарного методу

15.  Методика побудови сценаріїв

16.  Організаційно-технічне забезпечення процесу побудови сценаріїв

17.  Загальна характеристика методу аналізу документів

18.  Традиційний (якісний) метод аналізу документів

19.  Контент-аналіз документів

20.  Основні процедури контент-аналізу документів

21.  Основні параметри контент-аналізу документів

22.  Основні інструменти контент-аналізу документів

23.  Методика проведення змістовного контент-аналізу документів

24.    Напрями змістовного контент-аналізу документів у дослідженні політичних подій 

25.    Особливості проведення структурного контент-аналізу документів

26.    Операціоналізація основних понять дослідження  як специфічна наукова процедура

27.    Процедура операціоналізації поняття

28.    Індикатор як інструмент вимірювання

29.    Правила визначення і використання понять і термінів

30.    Шкали як інструмент вимірювання

31.    Методи побудови шкал

32.    Помилки вимірювання як вид неадекватності знання об’єкту пізнання

33.    Основні характеристики первинних даних

34.    Валідизація як процес оцінки обґрунтованості вимірювань

35.    Надійність вимірювання та методи її встановлення

36.    Основні параметри вибіркового методу

37.    Способи добору одиниць сукупності

38.    Визначення обсягу репрезентативної виборки

39.    Помилки репрезентативності виборки

40.    Поняття та еволюція опитувального методу

41.    Функції та класифікація опитувань громадської думки

42.    Методика опитування громадської думки

43.    Сутність анкетного опитування

44.    Анкета: поняття, методика проектування

45.    Сутність методу інтерв’ю

46.    Інтерв’юєр: функції, особливості підготовки

За повною версією роботи зверніться сюди - ipoit2013@gmail.com або 
Вартість – 150 грн. 

Завдання до контрольної роботи

1. Складання системи індикаторів досліджуваного явища або процесу та розробка шкали для його вимірювання (Вимоги до виконання: розроблена система індикаторів досліджуваного явища або процесу, шкала для його вимірювання).

2. Розробка анкети стандартизованого опитування (Вимоги до виконання: розроблена анкета стандартизованого опитування).

Теоретичні відомості

Загально-логічні методи

Аналіз – метод пізнання, який дає змогу поділяти предмети дослідження на складові частини (природні елементи об’єкта або його властивості і відношення). Це, по суті, розчленування предмета на його складові частини (сторони, ознаки, властивості) з метою всебічного їх вивчення. Синтез – передбачає з’єднання окремих частин чи рис предмета в єдине ціле.

Аналіз та синтез взаємопов’язані, являють собою єдність протилежностей; вони діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи наукового дослідження. Аналіз здійснює попереднє розчленування предмета на складові частини і забезпечує розгляд кожної з них. Однак процес розчленування тільки тоді стане засобом осягнення предмета, коли він буде не механічною операцією, безвідносно щодо місця і значення кожного з елементів, які утворюють предмет, а виокремленням суттєвішого, того, що становить основу зв’язку всіх сторін досліджуваного об’єкта. Так, аналіз перетворюється на засіб проникнення в сутність речей. Проте, відіграючи велику роль у пізнанні, аналіз не дає знання конкретного, знання об’єкта як єдності різноманітного, єдності числених визначень. Це завдання виконує синтез. Аналіз і синтез органічно взаємопов’язані та взаємообумовлюють один одного на кожному етапі процесу пізнання.

Аналіз і синтез бувають:

а) прямим, або емпіричним (використовується для виокремлення частин об’єкта, виявлення його властивостей, найпростіших вимірювань і т.ін.);

б) зворотним, або елементарно-теоретичним (базується на деяких теоретичних міркуваннях стосовно причинно-наслідкового зв’язку різних явищ або дії будь-якої закономірності. При цьому виділяються та з’єднуються явища, які здаються суттєвими, а другорядні ігноруються);

в) структурно-генетичним (вимагає виокремлення у складному явищі таких елементів, які мають вирішальний вплив на всі інші сторони об’єкта).

У процесі пізнання досить часто доводиться, спираючись на наявні знання, робити висновки, які є новим знанням про невідоме. Здійснюючи перехід від невідомого до відомого, ми відкриваємо загальні принципи, або ж, навпаки, спираючись на загальні принципи, робимо висновки про окремі явища. Це здійснюється за допомогою таких методів як індукція і дедукція.

Індукція – це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обгрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. У реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно пов’язана з нею. Під індукцією розуміють перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину предметів класу робиться висновок стосовно класу в цілому.

Є кілька варіантів встановлення наслідкового зв’язку методами наукової індукції:

а)  метод єдиної подібності. Якщо два чи більше випадків досліджуваного явища мають лише одну загальну обставину, а всі інші обставини різні, то саме ця подібна обставина є причиною явища, що розглядається;

б) метод єдиної розбіжності. Якщо випадок, у якому досліджуване явище наступає, і випадок, в якому воно не наступає, у всьому подібні і відрізняються тільки однією обставиною, то саме ця обставина, наявна в одному випадку і відсутня у іншому, є причиною явища, котре досліджується;

в) об’єднаний метод подібності і розбіжності − комбінація двох перших методів;

г) метод супутніх змін. Коли виникнення або зміна одного явища викликає певну зміну іншого явища, то обидва вони перебувають у причинному зв’язку один з одним;

д)  метод решт. Якщо складне явище викликане складною причиною, котра являє собою сукупність певних обставин, і відомо, що деякі з них є причиною частини явища, то решта даного явища викликається обставинами, що залишилися.

Дедукція – це метод пізнання, за допомогою якого на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою дедукції окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей. Логічною підставою дедуктивного методу є аксіома: «Все, що стверджується або заперечується відносно всього класу предметів, стверджується або заперечується і відносно кожного предмета цього класу». Дедуктивна є така розумова конструкція, у якій висновок щодо якогось елементу множини робиться на підставі знання загальних властивостей всієї множини. Змістом дедукції як методу пізнання є використання загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ.

Дедукція та індукція − взаємопротилежні методи пізнання.

Загально-теоретичні методи

Логіка руху наукового пізнання закономірно передбачає сходження від простого до складного, від нижчого до вищого, від абстрактного до конкретного. Щоб розкрити сутність предмета, необхідно теоретично відтворити реальний історичний процес його розвитку, але це стає можливим лише тоди, коли нам відома сутність цього предмету. Виникає коло в пізнанні. Розірвати це коло можливо лише визначив початок пізнання і подальший шлях його розвитку.

Таким початком у пізнанні виступає чуттєво-конкретне, характерною рисою котрого є відображення предмета у всій його безпосередності. Але це зовсім не означає, що у ньому зображується тільки одиничне. Чуттєво-конкретне містить у себе одиничне і загальне, суттєве і несуттєве, випадкове і необхідне. Але загальне, суттєве і необхідне тут невіддиференційовано від одиничного, несуттєвого і випадкового, зв’язок між ними не обгрунтовується, а існує лише як емпіричная даність.

Конкретне в мисленні виступає як внутрішне диференційоване ціле, зрозумиле в його протиріччях. Якщо чуттєво-конкретне є бідним відображенням явищ, то конкретне в мисленні – це більш збагачене, істотне пізнання.

Пізнання не може відразу перейти від чуттєво-конкретного до конкретного в мисленні. Для того, щоб це здійснити, пізнання тимчасово втрачає конкретність взагалі, вона переходить у свою протилежність – в абстракцію (абстрактне).

Під абстракцією частіше всього розуміють дещо «мисленнєве», «понятійне» у протилежність чуттєво-наочному. Абстрактне (абстракція) мислиться як дещо однобічне, бідне, неповне, відвернене від зв’язку цілого – як його властивість, відношення, форма та ін. Тому перехід від чуттєво-конкретного до абстрактного, в деякій мірі, є кроком назад, але кроком необхідним для подальшого розвитку пізнання. Справа в тому, що абстрактне відображає як би очищений, рафінований і вже тим самим збіднений фрагмент дійсності. Абстракція – це свого роду «сколки» цілісних об’єктів. Саме з такого роду «сколками» наше мислення і може працювати.

Перехід до абстрактного здійснюється за допомогою метода абстрагування. Абстрагування – це мислене виділення будь-якого предмета у відверненні від його зв’язків з іншими предметами, будь-якої властивості предмета у відверненні від інших його властивостей, будь-якого відношення предмета у відверненні від самого предмета. Абстрагування є метод мисленого спрощення, при якому розглядається один із аспектів досліджуваного процеса, явища. При такому підході картина, що спостерігається, втрачаючи в багатстві відтінків, виграє в ясності. Однак абстракція має і свої межі: відвернення від змісту ніколи не може бути абсолютним. Питання про те, що в об’єктивній дійсності виокремлюється абстрагуючою роботою мислення і від чого мислення відвертається, в кожному конкретному випадку вирішується в залежності перш за все від натури вивченого і тих завдань, які постають перед дослідником.

У якості результату абстрагування виступають поняття про предмети (в політології це, напрклад, такі поняття, як «політика», «влада», «політична партія», «виборець» та ін.), а також думки про окремі властивості предметів та відношеннях між ними, які розглядаються як особливі «абстрактні предмети» (в політології це, напрклад, такі властивості, як «масовість», «публічність», «демократичність» та ін.).

Сучасна теорія пізнання розглядає абстрагування в органічній єдності узагальненням та іншими методами наукового пізнання.

Абстрагування − відхід у думці від несуттєвих властивостей, зв’язків, відношень предметів і виділення декількох рис, котрі цікавлять дослідника.

Процес абстрагування має два ступені. Перший: виділення найважливішого у явищах і встановлення факту незалежності чи дуже незначної залежності досліджуваних явищ, на яку можна не зважати, від певних факторів (якщо об’єкт А не залежить безпосередньо від фактора Б, то можна лишити його осторонь як несуттєвий). Другий ступінь: реалізація можливостей абстрагування. Сутність його полягає в тому, що один об’єкт замінюється іншим, простішим, який виступає як «модель» першого.

Абстрагування може застосовуватися до реальних і абстрактних об’єктів (таких, що пройшли абстрагування раніше). Багатоступінчасте абстрагування призводить до абстракцій дедалі зростаючого ступеня загальності. Абстрагування дає змогу замінити у пізнанні складне простим, але таким простим, котре відбиває основне в цьому складному.

Є такі основні види абстракції:

ототожнення − утворення поняття через об’єднання предметів, пов’язаних відношеннями типу рівності, в особливий клас (залишаючи осторонь деякі індивідуальні якості предметів);

ізолювання − виділення властивостей і відношень, нерозривно пов’язаних із предметами, та позначення їх певними «іменами», що надає абстракціям статусу самостійних предметів (наприклад, «надійність», «технологічність»). Різниця між цими двома абстракціями полягає у тому, що в першому випадку ізолюється комплекс властивостей об’єкта, а у другому − єдина його властивість;

конструктивізації − відхилення від невизначеності меж реальних об’єктів (безперервний рух зупиняється і т.ін.);

актуальної нескінченності − відхилення від незавершеності (і неможливості завершення) процесу утворення нескінченної множини, від неможливості задати його повним переліком усіх елементів. Така множина розглядається як наявна;

потенціальної здійсненності − відхилення від реальних меж людських можливостей, зумовлених обмеженістю життя у часі та просторі (нескінченність розглядається як потенційно здійснена).

Узагальнення – це метод наукового пізнання, за допомогою якого фіксуються загальні ознаки та властивості певного класу об’єктів та здійснюється перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.

Ідеалізація − це конструювання у подумки об’єктів, які не існують насправді або практично не здійсненні (наприклад, абсолютно тверде тіло, абсолютно чорне тіло, лінія, площина). Ідеалізація – це спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються ідеалізовані об’єкти. По суті, ідеалізація є процесом створення понять, реальні прототипи яких можуть бути вказані лише приблизно. У наслідок ідеалізації створюється така теоретична конструкція, у якій характеристики і сторони об’єкта, що пізнається, не тільки відверненні від фактичного емпіричного розмаїття, але і шляхом мисленого конструювання виступають у більш чіткому і повно вираженому вигляді, чим він є насправді. Ідеалізація спрямована на процеси мисленої побудови можливих об’єктів. Результати ідеалізації – не довільні. У граничному разі вони відповідають окремим реальним властивостям об’єктів або припускають інтерпретації їх на підставі даних емпіричного рівня наукового пізнання.

Метою ідеалізації є позбавлення реальні об’єкти деяких притаманних їм властивостей і наділити (у подумки) ці об’єкти певними нереальними і гіпотетичними властивостями. При цьому мета досягається завдяки:

а)  багатоступінчастому абстрагуванню (наприклад, абстрагування від товщини призводить до поняття «площина»);

б) переходу в подумках до кінцевого випадку в розвитку якоїсь властивості (абсолютно тверде тіло);

в) простому абстрагуванню (рідина, що не стискується). Будь-яка ідеалізація правомірна лише у певних межах.

У політології досить поширена тенденція до ідеалізації політичних явищ і процесів (нагадаємо, наприклад, “ідеальну державу” Платона чи “поліархію” Роберта Даля). Введення у процес дослідження ідеалізованих об’єктів дає можливість здійснити побудову абстрактних схем реальних процесів, які вкрай потрібні для більш глибокого проникнення у закономірності їх протікання.

Ідеалізація пов’язана з “мисленнєвим експериментом”, внаслідок якого з гіпотетичного мінімуму деяких ознак поведінки об’єктів відкриваються або узагальнюються закони їх функціонування. У процесі мисленнєвого експеримента вчений в уяві оперує певними образами, мислено ставить об’єкт розгляду в ті чи інші умови, котрі, згідно задуму, повинні були б сприяти отриманню бажаного результату. Це звичайно теоретичне міркування, яке приймає форму експеримента.  Межі ж ефективності ідеалізації визначаються практикою.

Гіпотетико-дедуктивний метод – це метод наукового дослідження, який полягає у висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і у виведенні з них гіпотез висновків шляхом дедукції. Якщо держані результати відповідають усім фактам, даним у гіпотезі, то ця гіпотеза визнається достовірним знанням. Гіпотетико-дедуктивний метод є важливою складовою частиною методології наукового пізнання, він дає змогу перевірити будь-яку наукову гіпотезу у складі гіпотетико-дедуктивної теорії. А саме такого типу теорії переважають у політології.

Щоб краще уявити сутність гіпотетико-дедуктивного методу, розглянемо його структуру. Гіпотетико-дедуктивний метод є послідовність таких етапів:

1.    знайомство з емпіричним матеріалом, який необхідно пояснити за допомогою вже діючих у науці законів та теорій. Якщо таких законів і теорій немає, вчений переходить до другого етапу;

2.    висування різних пояснювальних припущень про причини та закономірності досліджуваних явищ;

3.    визначення ступеня серйозності припущення та відбору із множини припущень найбільш ймовірного. На цьому етапі гіпотеза перевіряється насамперед на логічну несуперечливість, особливо коли вона має складну структуру і розгортається в систему припущень, перевіряється на сумісність з фундаментальними інтерпретаційними принципами даної науки.

4.    розгортання висунутого припущення та дедуктивне виведення з нього положень, які підлягають емпіричній перевірці;

5.    експериментальна перевірка виведених із гіпотези наслідків. Але емпіричне підтвердження результатів гіпотези ще не гарантує її істинності, а заперечення одного з них ще не свідчить про хибність її в цілому. 

Знайомство із загальною структурою гіпотетико-дедуктивного методу дає змогу визначити його як складний комплексний метод пізнання, що містить у собі всю багатоманітність методів та форм наукового пізнання, і спрямований на відкриття та формулювання законів, принципів, теорій.

Аксіоматичний метод

Побудова будь-якої теоретичної конструкції неможлива без певної системи припущень, які не вимогають доказу. Даний метод називається аксіоматичним. Аксіоматичний метод – це метод теоретичного дослідження і побудови наукової теорії, згідно котрому деякі положення цієї теорії приймаються як вихідні аксіоми, а всі інші положення виводяться із них шляхом розмірковування з використанням певних логічних правил.

Цей метод відомий ще з античності, їм користувалися Платон і Аристотель, однак його остаточне затверження пов’язано з “Початками” Евкліда. Прикладом використання аксіоматичного метода є теорія відносності Альберта Ейнштейна.

Аксіоматичний метод всебічно раціоналізує побудову та організацію наукової теорії, наукового знання в цілому. Аксіоматичний метод сприяє:

Þ   точному визначенню наукових понять та відповідному вживанню їх;

Þ   точному і чіткому розмірковуванню;

Þ   впорядковуванню знання, виключенню з нього зайвих елементів, усуненню двозначностей та суперечностей.

Система аксіоматичного знання будується з урахуванням таких основних вимог:

¨    вимога несуперечливості, згідно з якою в системі аксіом не може бути однозначно виведене будь-яке положення разом з його запереченням;

¨    вимога повноти, за якою будь-яке положення, яке можливо сформулювати в даній системі, можна і довести або заперечити в даній системі;

¨    вимога незалежності аксіом, за якою будь-яка аксіома не має виводитися з інших аксіом системи.

Сферою використання аксіоматизма є аксіоматичне поле, тобто аксіоматичний аспект нашого усвідомлення дійсності. Завданням аксіоматизма не є вирішення філософського питання про те, чи адекватно відображають аксіоматичним шляхом встановлені істини не пізнану в досвіді сутність зовнішнього світу. Під аксіоматичним полем розуміється аксіоматична натура поглядів, що розглядаються, при відверненні від їх змісту. У протилежність цьому постульованою зоною називається як раз зміст вказаних поглядів, які мають аксіоматичну натуру. Під аксіоматичним простіром розуміють форму існування сукупності аксіоматичних об’єктів. Аксіоматичний простір – це онтологічний аспект аксіоматичного полю. У той же час аксіоматичне поле – це епістемологічний аспект аксіоматичного простіру.

Кожна аксіома має неаксіоматичну сторону, а кожна неаксіома – аксіоматичний аспект. На цьому грунтується трансформація неаксіом в аксіоми і навпаки. У першому випадку ця трансформація зводиться до вилучення із аксіоми неаксіоматичного аспекта, а у другому випадку - вилучення із неаксіом аксіоматичного змісту, що може здійснюватися, зокрема, шляхом змінення рівня розгляду даних відносин і зв’язків.

Аксіоми виникають частіше всього тоді, коли неаксіома, що констатує існування певних відносин, перетворюється у стверження, що такими ж повинні бути відносини не лише у випадках, що спостерігалися, але і у всіх подібних випадках. Це шлях розширювального тлумачення узагальнених даних досвіда шляхом надання їм характеру повинності.

Другим шляхом є формування аксіом шляхом її виведення із аксіоми більш широкої за обсягом охоплення предметів, у тому числі із найбільш широких вихідних аксіом, котрі у свою чергу створювалися першим шляхом.

Слід зазначити, що самі методи дослідження також є аксіомами. Вони уявляють собою способи, які грунтуються на законах логіки, котрі репрезентовані нашій свідомості єдино можливими нормами правильного мислення. Тому аксіоматичний підхід є універсальним методом пізнання світу, який лежить в основі інших дослідних методів, але він яж ніяк не підміняє ці останні. Цей підхід як філософську теорію, визначаючу відносини між свідомістю і буттям і характер людського пізнання, можна назвати панаксіоматизмом.

Юхим Черняк писав: «Кожна людина мимовільно є прихильником аксіоматизма і керується його нормами. Ігнорувати це означало би уподобиться мольєрівському герою, який навіть і не підозрював, що він все життя говорив прозою. Людині надані в зовнішньому досвіді відчування і уявлення. Вони, а також аналогічний досвід інших осіб, про який йому стає відомо через посередство мови та інших засобів комунікацій, впорядковуються і вибудовуються індивидом за допомогою аксіом у картину навколишньої дійсності. Аксіоми фіксують у свідомості як вихідні істини, як закони, тенденції розвитку, теорії, гіпотези, домисли та ін. Суспільствознавство прак тично складається із висловлювань, які набувають аксіоматичного характеру.» [Черняк Е.Б. Цивилиография: Наука о цивилизации. - М., 1996. - С.18.]

Аксіоматизм (і у цьому полягає одне із його важливих відмін від агностіцизма), визнає існування непізнанного, проводить існуюче фундаментальне розрізнення між двома типами непізнанного. А саме:

1. сенсуалістсько-непізнанне – те, про що нічого не може бути відомо в силу неприступності його для пізнавального апарату людини (наприклад, питання про сутність зовнішнього світу – він матеріальний чи ідеальний). Питання про природу сенсуалістсько-непізнанних предметів може вирішуватися тільки аксіоматичним шляхом;

2. дефінітивно-непізнанне – це коли неможливо довести істинність визначень даних нам у досвіді відносин із незкінченого числа таких відносин.

Дефінітивна непізнанність – це принципова неперевірність висловлювань, що  фіксують явища і процеси. Сенсуалістська непізнанність присутня у прихованомку вигляді в будь-якому висловлюванні. Вона не перешкоджає його перевірності на емпіричному рівні (виключенням тут виступають висловлювання про трактування самої сенсуалістської  непізнанності).

У науці вважають порівняльно обмежене коло істин, котрі не підлягають доведенню і слугують основою для перевірці висловлювань, що виводяться з цих аксіом або узагальнень досвідних даних.

Досить цікавою і складною є проблема істинності аксіоматично побудованого знання. Необхідною умовою його істинності є внутрішня несуперечливість. Але вона свідчить лише про те, що теорія правильно побудована, а не про те, що вона істинна. Аксіоматично побудована теорія може бути істинною лише в тому випадку, коли істинні і самі аксіоми, і правила, за допомогою яких були одержані всі положення теорії. 

Помилково вважається, що аксіоми не підлягають доказу не тільки тому, що вони вихідні істини, але і тому, що у ньому немає потреби в силу їх очевидності. Це розуміння аксіом не завжди справедливо. Основна маса аксіом не є очевидною.

Аксіомами звичайно вважаються небагато істин, на базі котрих формується наше уявлення про явища і процеси навколишнього світу. Насправді ж така картина складається із величезної кількості суджень, вихідні ж аксіоми складають їх малу частку.

Складною проблемою аксіоматичного методу є вияснення походження аксіом. Суб’єктивні ідеалісти бачать в них продукт індивидуальної свідомості, велика частина об’єктивних ідеалістів вважала аксіоми як вираження абстрактної ідеї, світового духу. Для матеріалістів і об’єктивних ідеалістів-сенсуалістів аксіоми - це результат багатократно спостережних у досвіді відносин між певними предметами.

Коло істин, за якими признається статус аксіом, також є різними, якщо його окреслювати з позицій різних шкіл. Для послідовного сенсуаліст, наприклад, аксіоми зовсім не є положеннями, які в силу своєї самоочевидності не вимогають доведення і разом з тим не можуть бути доведені. Навпаки,  аксіоми уявляють собою висловлювання, істинність котрого доводити не слід як раз тому, що вона була 1000-кратно встановлена і підтвержена досвідним шляхом.

Одні аксіоми усвідомлюються в якості вихідних самоочевидних істин, решта - як результат усвідомлення досвідних даних, оформлених у вигляді теорій і гіпотез. Являючись аксіомами по своєї природі, вони повинні пройти перевірку на істинність (якщо така перевірка у відношенні їх можлива) щоб бути визнаними в якості емпірично доведених істин. Усвідомлення цього і складає вихідний пункт аксіоматичного підходу як певної системи поглядів і методологічних настанов і разом з тим окреслює сферу використання даного підходу. Взагалі будь-які визначення відносин між предметами реальної дійсності є аксіомами.

Аксіому, яка складається із одного висловлювання, звичайно називають мономінальною (одночленною). Зовнішньо вона може бути фіксацією одиничного предмета або відносин між предметами.

Агрегатна аксіома уявляє собою об’єднання мономінальної аксіоми.

Якщо мономінальна аксіома заключає в себе систему аксіом у прихованому вигляді, то агрегатна аксіома є такою системою у відкритому вигляді. На відміну від компонентів агрегатної аксіоми, складові мономінальної аксіоми можуть не відноситься до сфери, до котрої приналежить сама мономінальна аксіома.

Аксіоми також класифікуються за об’єктом:

à      онтологічні аксіоми - це аксіоми буття;

à      рефлективні аксіоми - це аксіоми духовного буття, серед яких окремо виділяють епістемологічні аксіоми, які відносяться до процесу пізнанин.

Розподіл цей дуже умовний в тому смислі, що всі аксіоми знаходяться в межах свідомості. Однак, онтологічні аксіоми відображають відносини, котрі уявляються пізнаючому суб’єкту незалежними від нього, які знаходяться повз нього, - ці аксіоми закріплюють за ними цю якість. Рефлективні ж аксіоми охоплюють відносини, які уявляються пізнаючій свідомості продуктом його власної активності, які знаходяться всередині неї, але з якими ця свідомість підтримує відносини суб’єкта і об’єкта.

Аксіоми також розрізняють за іншими підставами. Так, виокремлюють аксіоми самоочевидні та несамоочевидні.

Самоочевидні аксіоми фіксують відносини, які уявляються нашій свідомості можливими в реальній дійсності тільки у вигляді, що констатований даною аксіомою. Ці аксіоми стосуються перш за все вимірення чисел, відносин між просторовими формами, а також форм мислення (математичні і логічні аксіоми). Вони є необхідними умовами існування або приховано входять у зміст інших аксіом. Таким чином, самоочевидні аксіоми є безальтернативними.

Самоочевидно істинними можуть вважатися:

·      судження, яке фіксує явища і зв’язки між ними в тому вигляді, в котрому вони тільки і можуть уявлятися нашій свідомості існуючими в об’єктивній реальності;

·      вони можуть бути результатом того, що відносини, зафіксовані в даній аксіомі, хоча і не є самоочевидними безпосередньо, але виводяться із схожих аксіом і повинні бути саме такими і ніякими іншими. По суті, такий доказ можна назвати теоретичним;

·      можливий доказ і на емпіричному рівні, котрий не є доказом у суворому смислі слова. Емпіричний доказ - це висновки, отримані в наслідок індукції, неминучо неповною по причинах незкінченості емпіричної дійсності й постулювання різних видів зв’язків між досліджуваними предметами, які не дані в досвіді. Прикладом цього є підміна часового зв’язку причинним. Але це не означає, що висловлювання позбавляється аксіоматичного характеру.

Несамоочевидні аксіоми є констатацією неповторюваних і повторюваних відносин між предметами світу, що емпірично пізнається. Ці відносини не усвідомлюються як єдино можливі зв’язки між даними предметами у вказаних відносинах. Ці аксіоми, залишаючись на теоретичному рівні істинами, що не потребують доведення, на емпіричному рівні підлягають верифікації. Тому несамоочевидні аксіоми є альтернативними, вони стосуються прихованій сутності визначених явищ, фіксують не дані в досвіді різні види зв’язків, субордінаційні відносини між явищами. Ці аксіоми можуть існувати у двох і більше версіях, виключаючих один одного. Наприклад, світ матеріальний та світ ідеальний, політика - брудна справа та політика і мораль невід’ємні та ін. Ці аксіоми неможна довести, але вони можуть бути спростовані досвідним шляхом, тому такі аксіоми називають гіпотетичними. Різниця між ними складається в рівні: альтернативні - це філософський рівень, гіпотетичні - науково-теоретичний рівень.

Таким чином, аксіоматизм як методологічний принцип спрямований:

Þ   уяснити статус поглядів (теорій, гіпотез та ін.), що розглядаються, в межах аксіоматичного простіру;

Þ   вимірити кожну з цих теорій і гіпотез як аксіоматичні конструкції. (Це, до речі, відноситься і до методів змістовного аналізу).

Тому аксіоматизм ставить себе на меті не аналіз змісту теорій, що розглядаються, а підведення основання під такий аналіз.

Метод спостереження

Спостереження − це систематичне цілеспрямоване вивчення об’єкта. Аби бути плідним, спостереження мусить відповідати таким вимогам:

а) завчасний задум (спостереження здійснюється за зазделегідь розробленою схемою);

б)  планомірність (виконується за планом, складеним відповідно до завдання спостереження);

в) цілеспрямованість (спостерігаються лише певні сторони явища, котрі викликають інтерес при дослідженні);

г) активність (спостерігач активно шукає потрібні об’єкти, риси явища);

д) систематичність (спостереження ведеться безперервно або за певною системою). Спостереження як метод пізнання дає змогу отримати первинну інформацію у вигляді сукупності емпіричних тверджень. Емпірична сукупність утворює первинну схематизацію об’єктів реальності − вихідних об’єктів наукового дослідження.

Спостереження, по суті, є певною системою фіксування та реєстрації властивостей і зв’язків досліджуваного об’єкта в природних умовах або в умовах експерименту. Спостереження полягає у цілеспрямованому сприйманні предметів дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих даних про об’єкт пізнання, вивчення предметів, що спираються на такі чуттєво-сенситивні здібності, як відчуття, сприймання, уявлення. Здійснення спостереження передбачає активне протиставлення себе як суб’єкта навколишній дійсності, виділення та усвідомлення пізнавальної мети, а також фіксування засобами мови вихідних відомостей про об’єкт, схеми, графіки, діаграми. Структурними компонентами спостереження є: спостерігач, об’єкт дослідження, умови та засоби спостереження - прилади, пристрої, вимірювальні знаряддя.

Основна перевага спостереження полягає в тому, що цей метод дозволяє безпосередньо вивчати взаємодії, зв’язки і відношення між людьми та робити обгрунтовані емпіричні узагальнення. Поряд з тим метод спостереження є досить обмеженим, оскільки за його допомогою не можна розкрити природи, сутності, тенденцій розвитку об’єкта. Тому він, як правило, виступає як допоміжний метод. З цього випливають основні функції спостереження:

·      фіксація та реєстрація фактів;

·      попередня класифікація зафіксованих фактів на засадах певних принципів, сформульованих на основі існуючих теорій;

·      порівняння цих фактів.

Спостереження не є пасивним методом, у ньому теж реалізується активний характер пізнання: по-перше, в цілеспрямованому характері спостереження, в наявності вихідної настанови у спостерігача - що спостерігати, на які явища звертати особливу увагу; по-друге, у відбірковому характері матеріалу; по-третє, у виборі та конструюванні засобів спостереження та опису. З розвитком пізнання на перший план у спостереженні дедалі більше виступають такі його сторони, як мета, план, теоретичні настанови, осмислення результатів; зростає роль теоретичного мислення у спостереженні. Спостереження у політологічних дослідженнях є особливо складним, бо наслідки його тут значною мірою залежать від світоглядно-методологічних настанов спостерігача, його ставлення до об’єкта. Крім того, складність спостереження полягає і в тому, що суб’єктом і об’єктом спостереження, як правило, виступає людина. Це відношення, по суті, є суб’єкт-суб’єктним соціальним відношенням, що визначає наперед незбіжність їх взаємовпливу в процесі дослідження, а, отож, - можливість отримання артефактів “деформованої” інформації.

Надійність спостереження в політології забезпечується перш за все адекватністю його умов типу взаємодії суб’єкта і об’єта, ступенем формалізації процедури, репрезентативністю інформації.

Для будь-якого політологічного спостереження притаманні наступні типи взаємодії:

1.    включене (відкрите), коли ті, за ким спостерігають, знають про присутність дослідника в їх групі. Об’єкт реагує на присутність суб’єкта, останній відчуває на себе вплив об’єкта. Тому тут потрібна складна корекція даних спостереження;

2.    включене (сховане), коли ті, за ким спостерігають, не знають про присутність дослідника в їх групі. Об’єкт не реагує на присутність суб’єкта, але останній все ж такі відчуває на себе вплив об’єкта. Тут надійність інформації, що отримана в ході спостереження, підвищується, але виникає проблема етичності дослідження;

3.    невключене (відкрите), коли ті, за ким спостерігають, знають про те, що за ними спостерігають. Об’єкт реагує на присутність суб’єкта, останній практично не відчуває на себе вплив об’єкта. Тому тут також потрібна складна корекція даних спостереження. Реакція об’єкта на те, що за ним спостерігають, впливає на його поведінку - і це основна причина деформації первинних даних, тому суб’єкт має це враховувати;

4.    невключене (сховане), коли ті, за ким спостерігають, не знають про те, що за ними спостерігають. У взаємодіях суб’єкта і об’єкта фактично не виникає “спонукаючого” впливу. Однак підвищується можливість деформації та втрати інформації за рахунок більш обмеженого полю спостереження, зростає ймовірність організаційно-технічних помилок.

Політичний моніторинг - спостереження, оцінка, прогноз становища і розвитку будь-якого політичного явища. Моніторинг часто називають відслідковуванням. Моніторинг передбачає не одноразове дослідження, а деяку послідовність відслідковування, що дозволяє вивчати об’єкт аналізу у розвитку. Політичний мониторинг відіграє величезну роль при підготовці й впровадженні політичних рішень, оскільки не лише постачає дослідників необхідною емпіричною інформацією, але і надає змогу відслідкувати реакцію на впровадження того чи іншого політичного рішення, тобто допомогає встановити зворотній зв’язок.

Для сучасної буденної свідомості характерна така особливість. У людей коротка політична пам’ять: основна маса громадян стає жертвою так званого поточного політичного аналізу, коли оцінюються лише політичні дії й події останього часу. Навряд чи вдасться отримати добрий результат, якщо враховувати лише останні вчинки, заяви та ін. конкретних політичних суб’єктів. Якщо ж сбудувати ці заяви у деякій хронологічній послідовності, співвіднести їх з розвитком загальної політичної ситуації, то можна виявити стійкі тенденції у діях того чи іншого політичного суб’єкта. Це найпростіший приклад політичного моніторинга.

Політичний моніторинг передбачає використовування досить різних методик. Наприклад, для відслідкування рейтингу політичної партії доцільно застосовувати опитування, анкетування, експертні оцінки вивчення матеріалів преси, контент-аналіз базових політичних документів цієї партії, виступів її лідерів, вивчення політичних біографій та ін. Найкращий результат дає комплексний підхід в організації моніторинга. Значно поширюються можливості дослідження привикористанні комп’ютерних технологій, особливо у частині систематизації, обробки інформації і створенні баз даних.

Етапи проведення моніторингу залежать від логіки розвитку явища, що досліджується. На першому етапі обирається об’єкт дослідження, уточнюється мета і завдання, визначаються хронологічні рамки відслідкування. Тут важливішим є правильне обгрунтування і опис гіпотези дослідження, тобто передбачувальний результат. Гіпотеза з самого початку дає політологу матеріал для порівняльного аналізу і відсічення  другорядної, опосередкованої інформації. Далі треба визначити і класифікувати джерела отримання інформації, методи її систематизації й обробки. Велике значення має також вибір оптимального варіанта форми, змісту і періодичності підсумкових матеріалів.

Метод вимірювання

Вимірювання − це визначення числового значення певної величини за допомогою одиниці виміру. Вимірювання передбачає наявність таких основних елементів: об’єкта вимірювання, еталона, вимірювальних приладів, методу вимірювання.

Вимірювання розвинулося з операції порівняння, проте воно − більш потужний і універсальний пізнавальний засіб.

Для точних наук характерним є органічний зв’язок спостережень та експериментів із знаходженням числових значень характеристик досліджуваних об’єктів. За образним висловлюванням Д.І. Менделєєва, «наука починається відтоді, як починають вимірювати».

Вимірювання є методом емпіричного дослідження, що репрезентує певну систему фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об’єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та інструментів. Вимірювання - це процес визначення відношення однієї кількісної характеристики об’єкта до іншої однорідної з нею, прийнятої за одиницю виміру.

Основні функції вимірювання:

·      фіксація кількісних характеристик об’єкта;

·      класифікація та порівняння результатів вимірювання.

Мета вимірювання в політологічних дослідженнях полягає в отриманні числової моделі, яка може слугувати для дослідника аналогом політичної реальності. При вимірюванні встановлюється відповідність між властивостями об’єкта і властивостями чисел, що їх репрезентують.

Вимірювання репрезентоване декільками рівнями, які характеризують перш за все кількість інформації про вимірювані явища та їх взаємовідносинах один з одним. Виокремлюють три рівні вимірювання: номінальний, порядковий, інтервальний.

Номінальний рівень репрезентує мінімальну інформацію про досліджуване явище. Номінальне вимірювання дає лише набір дискретних категорій, що дозволяють розмежовувати різні об’єкти. По суті, такого роду вимірювання є просте найменування об’єктів у відповідності із заздалегіть визначеною схемою класифікації. Наприклад, стать “вимірюється” на номінальному рівні через класифікацію людей на чоловіків та жінок. Це вимірювання не говорить нам, наскільки характеристика “стать” притаманна різним людям, і не дозволяє впідпорядковувати їх. Номінальний рівень дає змогу поєднати об’єкти в класи.

Номінальне вимірювання має грунтуватися на множині категорій, які є взаємовиключними і вичерпними. Це означає, що, по-перше, неможливо віднести один об’єкт до більш ніж однієї категорії; по-друге, категорії мають бути такими, щоб кожний об’єкт можна було б віднести до тієї чи іншої категорії. 

При номінальному вимірюванні категорії можуть бути замінені числами, але при умові, що у кожній категорії буде свій індивідуальний номер. Числа не мають реального значення, вони призначені лише для зручності користування категоріями. 

Порядковий рівень репрезентує більш повну інформацію про досліджувані явища, оскільки дає змогу не лише категоризувати, але і впідпорядкувати (ранжувати) їх. Порядкове вимірювання дозволяє присвоювати кожному об’єкту число, яке позначає не лише те, що даний об’єкт відрізняється від одних об’єктів і схожий з іншими з точки зору вимірюваної перемінної. Також число вказує, як саме даний об’єкт пов’язаний з іншими в термінах кількості тієї чи іншої конкретної властивості, що його характекризує. Виходячи з цього, ми можемо констатувати, які об’єкти характеризуються більшою (або меншою) кількістю вимірюваної властивості порівняльно з іншими об’єктами. Також ми можемо розташувати об’єкти по порядку (по ранжиру) в залежності від кількості тієї властивості, що їх характеризує. Таке впідпорядкування дає більш детальну і більш точну інформацію, ніж номінальне вимірювання.

На порядковому рівні, наприклад, вимірюється поняття “соціальний клас”: кожній людині приписується ранг нижчого, середнього або вищого класа.   

Інтервальний рівень репрезентує найбільш повну інформацію, оскільки ми можемо не лише класифікувати та впорядковувати об’єкти, але і з’ясувати, наскільки більшою чи меншою кількістю вимірюваної властивості порівняльно з іншими об’єктами вони характеризуються. Інтервальне вимірювання ґрунтується на припущенні про існування деякої стандартної одиниці вимірюваної властивості. Інтервальне вимірювання дає нам інформацію про “відстань” (інтервал) між об’єктами з точки зору даної перемінної.

На інтервальному рівні може, наприклад, вимірюватися доход, оскільки його можна подати в певних стандартних грошових одиницях - грівні та копійки, долари та центи і таке інше. 

У наслідок вимірювання різним об’єктам надаються різні значення на основі оцінок, що завдані певними показниками. Диференціація в оцінках може виникати за рахунок двох основних джерел - величини реального прояву в об’єктах певного ступеня (аспекта) досліджуваної властивості та величини, котра відноситься до самого вимірювання або до умов його здійснення. Остання передбачає наявність різних значень у різних об’єктів. У цій ситуації вимірювання не демонструють реальні відміності між об’єктами, тобто не відображують реальну диференціацію досліджуваних понять - вони виникають з-за похибки у процедурі вимірювання. Такого роду диференціація викликана помилками вимірювання.

Метод експерименту

Експеримент − це такий метод вивчення об’єкта, за яким дослідник активно і цілеспрямовано впливає на нього завдяки створенню штучних умов або використанню природних умов, необхідних для виявлення відповідної властивості.

Переваги експериментального вивчення об’єкта порівняно зі спостереженням такі:

а) у процесі експерименту можна вивчати явище «у чистому вигляді», звільнившись від побічних факторів, які затінюють основний процес;

б) в експериментальних умовах можна дослідити властивості об’єктів;

в)  повторюваність експерименту: можна проводити досліди стільки разів, скільки це потрібно.

Експеримент проводять у таких випадках: при спробі виявлення раніше невідомих властивостей об’єкта; при перевірці правильності теоретичних побудов; при демонструванні явища.

У науковому дослідженні експеримент і теорія найтісніше взаємопов’язані. Всіляке ігнорування експерименту неодмінно призводить до помилок, тому всебічне розгортання експериментальних досліджень являє собою один із найважливіших шляхів розвитку сучасної науки.

Експеримент – це спосіб чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчаються за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв’язків між явищами.

Проведення експериментальних досліджень передбачає здійснення наступних операцій:

1.    визначення цілей експеримента на основі існуючих теоретичних концепцій з урахуванням потреб практики та розвитку самої науки;

2.    теоретичне обґрунтування умов експерименту;

3.    розробка основних принципів, створення технічних засобів для проведення експерименту;

4.    спостереження, вимірювання та фіксація виявлених у ході експеримента властивостей, зв’язків, тенденцій розвитку досліджуваного об’єкта;

5.    статистична обробка результатів експеримента;

6.    попередня класифікація та порівняння статистичних даних.

За логічною структурою доказів гіпотез виокремлюють два основних види експерименту - паралельний та послідовний.

У паралельному експерименті одночасно приймають участь дві групи - контрольна та експериментальна. Вони мають бути близькі за умовами і характеру діяльності, ідентичні за всіма конкретними характеристиками, крім однієї - експериментальної. Характеристики контрольної групи залишаються постійними протягом всього експерименту. Характеристики експериментальної групи змінюються у відповідності із завданням експеримента: змінюються лише експериментальні характеристики, тобто в кожній експериментальної ситуації на експериментальну групу впливає лише та умова (незалежна перемінна), дія якої підлягає експериментальній перевірці. Після проведення експеримента результати контрольної та експериментальної груп зіставляються (порівнюються).

Послідовний експеримент відрізняється від паралельного тим, що аналізу підлягає одна і та ж група, яка є і контрольною (її стан фіксується напередодні експерименту, перед введенням експериментальної незалежної перемінної), і експериментальною (її стан фіксується після проведення експеримент, після введення експериментальної незалежної перемінної). Загальна логіка експеримента у соціальних науках полягає в тому, щоб, обравши деяку експериментальну групу (групи), впливати на неї певними факторами і прослідкувати напрямок, величину і стійкість змінення характеристик, що цікавять дослідника.

За характером експериментальної ситуації розрізняють польові (де об’єкт знаходиться у природніх умовах свого функціонування - так би мовити “у полі”) та лабораторні (де об’єкт знаходиться у спеціально підготовленої обстановці, експериментальна ситуація формується штучно).

У залежності від спрямованості діяльності у часі виокремлюють:

¨    проективні - від теперішнього стану до майбутнього, які можна поділити на дві підгрупи:

à      активні, де експериментальна перемінна уводиться дослідником,

à      пасивні, де дослідник відшуковує в природно складеної ситуації такий стан, коли припущена причина, незалежна перемінна починає свою дію; 

¨    експерименти «заднім числом» (ex post facto) – від момента часу в минулому до теперішнього стану.

Значного поширення метод експерименту в політології набув на імітаційних моделях. Експеримент на такій моделі організується наступним чином. Задається загальний план дій підсистем і елементів, який відображає загальні цілі системи. На підставі плану експерти, які виконують функції той чи іншій ланки управління, визначають програму дій підсистем і елементів на першому етапі моделювання. Для кожній ланки у залежності від місця в ієрархії управління задається тривалість етапу моделювання, яка відповідає циклу управління у реальній системі. За заданою програмою з урахуванням зовнішніх умов моделюється діяльність виконавчих елементів системи на першому етапі. Результати моделювання аналізуються нижчими ланками управління, передаються у вищестоячу ланку, і експерти формують нову програму поведінки виконавчих елементів з урахуванням можливої зміни зовнішніх умов, а потім знову здійснюється моделювання діяльності виконавчих елементів. Кожна ланка приймає рішення на етапі, що відповідає його циклу управління.

У процесі експеримента шляхом повторного моделювання рішення в той чи іншій ланці можуть уточнюватися, може також досліджуватися вплив різних чинників і зовнішніх умов на характер діяльності окремих елементів, підсистем і системи в цілому.