КОНТРОЛЬНА РОБОТА З ФІЛОСОФІЇ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА З ФІЛОСОФІЇ 

ЗМІСТ:

1. Представники матеріалізму та ідеалізму.
2. Проблематика філософії Конфуція та конфуціанства.
3. Ідейні джерела філософії Відродження
4. Філософія позитивізму.
5. Теза Маркса: «Філософи лише пояснювали світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його».
6. Взаємозв’язок абстрактного мислення і творчості людини.
7. Відносна істина.
8. Метод експерименту у науковому пізнанні.
9. Підходи визначення культури.
10. Поняття прогресу і регресу в історичному розвитку.

34 сторінки. 

4. Лінгвістична філософія 40-вих. Аналітичнафілософія 50-70-тих років (Вітгейнштейн, Дж. Райл, Дж. Остін, Сторсон). Постпозитивізм про розвиток науки ( Поппер, Кун, Лакатос, Фейєрбанд).

4.1. Лінгвістична філософія

Філософія лінгвістичного аналізу втілена у вченнях Д. Мура (1873— 1958), Л. Вітгенштейна (1889-1951), Г.Райла (1900-1976), П.Стросона (нарЛ9ї9),Д.Остіна (1911—1960), М.Дамміта (нар. 1925) та ін. Ця течія відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об'єктом аналізу має виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми, на їхню думку, можуть бути подані у вигляді дилем, які вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів. У цьому виявляється сутність даної філософської течії. На думку Вітгенштейна, філософія не може втручатися у фактичне вживання мови, вона може лише описувати її. Незважаючи на суперечливість поглядів представт ників філософії лінгвістичного аналізу, основне завдання цієї філософії можна сформулювати так: розробка систематичної теорії значень мовних виразів, яка  одночасно теорією розуміння. В цілому ця течія справила значний вплив на сучасну логіку та лінгвістику.

4.2.  Аналітична філософія

Мова є необхідним посередником наукового пізнання. І це обумовлює дві проблеми. По-перше, прагнення зробити мову нейтральним, відшліфувати її, позбавити індивідуальності, щоб вона могла стати точним відображенням онтології. Ідеал такої системи закріплений у позитивістській мрії про мову як копії світу. По-друге, знайти загальність незалежної від граматики, так називаної "глибинної логіки" мови. Мова йде не про те, щоб побудувати деяку загальну мову, як те передбачалося в класичну епоху, але про те, щоб розпредметити форми і зв'язки мислення взагалі поза якою-небудь одиничною мовою.

Особлива увага до філософського осмислення мови характерно для руху, що одержав назву аналітичної філософії. У рамках аналітичної філософії були реалізовані дві можливості підходу до аналізу мови. Відповідно аналітична філософія містить у собі дві групи філософів, що реалізували відповідні напрямки пошуків. Одна з них зосередила свої зусилля на логічному аналізі мови. Її представники, такі, як Б.Рассел, Д.Мур, А.Уайтхед, М.Шлік і ін., убачали головну задачу в тім, щоб в остаточному підсумку реформувати мову, максимально виключивши з неї логічні незгідності і двозначності. Звичайно, мова йшла не про реформування живої розмовної чи літературної мови, не про те, щоб наказувати всім людям користатися не тією мовою, до якої вони звикли. Малося на увазі те, що тільки недвозначна, несуперечлива мова придатна для постановки і рішення наукових проблем. Логічний аналіз мови припускав, зокрема, виявлення і виявлення схованих у мові суперечливих понять.

Напрямок, що одержав назву лінгвістична філософія, убачало свою задачу не в реформуванні мови, а в ретельному аналізі фактичного вживання мови, для того, щоб усувати з нього непорозуміння, що виникають унаслідок неправильного використання. Найбільшим представником лінгвістичної філософії став Л.Витгенштейн.

Розглянемо кожне зі згаданих напрямків докладніше.

Логічний атомізм: філософія Б.Рассела і раннього Л. Вітгенштейна

Логічний атомізм можна коротко охарактеризувати як філософію математичної логіки, а якщо бути більш точним, те як філософію, викладену в "Принципах математики", великій роботі з математичної логіки, написаної А.Уайтхедом і Б.Расселом. що була опублікована в трьох томах у 1910-1913 р.

Після більш десяти років роботи в що наступили XX в. вони розробили логіку нового типу, набагато більш широку, чим арістотелева, у яку класична логіка входила, але лише в якості одного з окремих випадків. Головна відмінність цієї логіки від логіки Аристотеля можна сформулювати так: якщо логіка Аристотеля власне кажучи була логікою класів, то логіка Рассела — логікою висловлень. Наприклад, судження "Усі люди смертні" установлює, що клас людей включається в клас об'єктів, що смертні. На відміну від цього, у логіку Рас села розглядаються відносини між висловленнями (наприклад, "Якщо йде дощ, то вулиці мокро"). Обоє речення: "йде дощ" і "на вулиці мокро" — є висловленнями, але (крім цього) вони знаходяться між собою в деякім відношенні, що Рассел назвав імплікацією. Расселу удалося показати, що в термінах цієї логіки можна виразити також відносини між класами.

"Принципи математики" представили величезний інтерес для філософії, принаймні, по двох причинах:

а) у роботі доведено, що математика, що завжди вважалася самостійною дисципліною, у дійсності є розділом логіки;

б) Рассел затверджує також, що базова структура повсякденних чи "природних" мов, таких, як англійський чи росіянин, подібна структурі "Принципів математики". Але хоча природні мови і схожі в цьому відношенні на "Принципи математики", вони (мови) непридатні для філософського аналізу, оскільки більш "розпливчасті". Відповідно до цього в роботі виражене переконання, що математична логіка могла б дати філософії відточений до досконалості інструмент для виділення значень речень будь-якої природної мови. Це, у свою чергу, дає підставу сподіватися, що, нарешті, філософські суперечки можна буде піддавати строгій логічній перевірці.

Логічний атомізм одержав свою найбільш повну форму і ретельну розробку в загадковій роботі учня Раесела Людвіга Вітгенштейна. Ця книга Вітгенштейна, що називалася "Логіко- філософський трактат" і була опублікована в 1922 р., присвячена розробці одного з напрямків логічного атомізму, що у даний час називається теорією відображень. Згідно Вітгенштейну, ідеальна мова ("Принципів") відображає світ (відповідає світу), як це робить географічна карта. Якщо нам потрібно довідатися, чи знаходиться шотландське місто А північніше міста Б, ми це можемо установити за допомогою географічної карти, оскільки остання у визначеному змісті відповідає місцевості. Це відбувається тому, що відносини між крапками на карті ідентичні відносинам між крапками на місцевості - утворена мова подібна карті. Вона відповідає структурі реальності. Для кожного імені власної цієї мови існує відповідний об'єкт, а для кожного предиката — відповідна властивість. Таким чином, ідеальна мова надає нам опис структури фактів (подій), оскільки останні складаються з об'єктів і їхніх властивостей.

Філософія повсякденноїмови: Д.Мур і Вітгенштейн

Інший важливий сучасний напрямок аналітичної філософії іноді іменується філософською "школою повсякденної мови". Головне, що поєднує філософів, що випливають у цьому напрямку, це запфечення того, що філософські проблеми можна зрозуміти і вирішити, користаючись методикою, виведеної з формальної логіки. Отже, дотримуючи цього "негативного" представлення, вони, незважаючи на широкий спектр своїх "позитивних" підходів, схиляються до загальної думки, що необхідно починати з аналізу повсякденної мови, а вуж потім дивитися, до чого це приведе в області філософії. Одним із засновників цього напрямку був Дж. Е. Мур (1873-1958). У своїх поглядах на світ Мур захищав точку зору здорового глузду, затверджуючи, що звичайні люди праві, коли говорять, що знають, причому знають зовсім виразно, що столи, стільці і т.д. існують. Заявляючи це, відзначав Мур, вони праві тому, що використовують слово "знати" у його загальноприйнятому, повсякденному змісті. Тому ті філософи — скептики чи ідеалісти, — заперечливі нашу здатність пізнавати зовнішній світ, або у своєму твердженні помиляються, або користаються словом "знати" у деякому спеціальному, технічному змісті, що не відповідає твердженням тих, хто, говорячи звичайною мовою, заявляє, що знає, що столи, люди і планети існують.

У 1930-х роках Л.Вітгенштейн усвідомив, що пошуки зробленої мови, який би адекватно відбивав світ, не можуть увінчатися успіхом. Його новий підхід викладений у роботі "Філософські дослідження", що була опублікована в 1952 році. через рік після смерті Вітгенштейна.

•    Ранній Вітгенштейн, якого я близько знав, був надзвичайно і жагуче відданий філософської думки, глибоко розумів її складні проблеми, і я бачив у ньому філософського генія. Новий Вітгенштейн, як здається, утомився серйозно мислити і тому винайшов доктрину, що виправдує необов'язковість і{ього заняття. Навіть на мить не можу повірити, що теорія з подібними меланхолійними наслідками може бути вірної. Б.Рассел

Відповідно до нового представлення, сутність мови не настільки проста: він (мова) — це неймовірно складна діяльність, досліджувана безліччю способів і використовувана насгільки різнопланово, що не піддається опису. Існує прагнення осягти цю суть, тобто проникнути в "дійсне" значення мови, сховане за покривалом повсякденного досвіду; це прагнення зв'язане з діяльністю філософа. Він спонукуваний імпульсом відшукати просту картину, побудувати нескладну модель, яка б охопила усі відомі феномени й у термінах якої можна було б зрозуміти їх.

Згідно Вітгенштейну', особливістю типово філософських "проблем" є те, що вони не можуть бути вирішені ні математичними, ні емпіричними методами (тому. зокрема, спроба дозволити їх засобами ідеальної мови виявиться неспроможною). Причина цього полягає в тому, що в них містяться "складності", що виявляються при спробі мислячого людини дати теоретично задовільну картину фактів, що йому відомі. При побудові цієї картини людина не прагне відкрити нові факти, тобто зробити науковий внесок. Він намагаєгься лише організувати факти так, щоб вони для нього знайшли зміст. Коротше кажучи, людина намагається дати загальне пояснення світу. Однак результати цієї діяльності часто виливаються у твердження, що неверифікуємі і суперечать здоровому глузду. Як тонко помічає Вітгенштейн:

Мова— це лабіринт шляхів. Ви можете підійти до якоїсь ділянки з однієї сторони і знати, куди йти далі, а можете, потрапивши в те ж саме місце з іншого боку, заблудитися.

Мислячого людини вводять у цю інтелектуальну плутанину деякі тонкі зловживання у використанні повсякденної мови. Тим чи іншому способу він поступово розсовує границі прийнятого вживання слів, що істотно змінює їхнє значення. Можливо, згодом він стане сумніватися, що його звичне, упевнене використання цих слів є дійсно коректним. Коли це відбудеться почнуться ті "складності", що були описані. А щоб вийти із ситуації, що сгворилася, необхідно повернутися до звичайного, правильного вживання ключових термінів його побудов і показати, як, неправильно використовуючи їх у своїй діяльності людин уводить себе в цю концептуальну плутанину.

Таким чином, ціль філософії, що вимальовується з підтексту вітгенштейнівських міркувань, має головним чином, терапевтичний характер. Вона полягає в тім щоб позбавити філософію від концептуальних оман за допомогою діагностики зухвалих їхніх причин. У "Дослідженнях" пропонуються найрізноманітніші процедури для досягнення необхідного результату. Основний є методика, що Вітгенштейн називає використанням "мовних ігор". У ній передбачається, що повсякденна мова ми учимо так само, як учимося грати в деякі ігри. Правила, що ми осягаємо для того, щоб правильно користатися визначеними термінами, аналогічні у функціональному плані тим правилам, якими ми опановуємо, коли учимося, скажемо, грати в шахи. Потім, щоб проілюструвати, як філософами спотворюються звичайні вираження, Вітгенштейн, розробляючи різні мовні ігри, показує, що дійсні правила використання цих виражень полягають у тім, що вони дозволяють і чого не дозволяють нам робити з цими вираженнями. У світлі подібних описів (замінюючи пояснення) він одержує можливість точно визначити ті відхилення від правильного використання, що приводять до концептуальної плутанини, — тій плутанині, що виникає, коли, як він виразилася, "мова пущена на самоплив".

•   Яка твоя мета у філософії? — Показати мусі вихід з мухоловки ". Л.Витгенштейн

4.3.  Постпозитивізм у філософії науки

Після розчарування вчених у метафізичних концепціях натурфілософії що формувалася як самостійний напрямок філософії науки надовго взяла гору тенденція до гіпертрофії значення раціональних елементів у науковому пізнанні. Це привело до феноменологізовано філософії науки, розгляду науки як «речі в собі», що існує і розвивається ізольовано від іншої о світу по своїх власних законах, що знайшло своє втілення в системах позитивізму, а пізніше - неопозитивізму. Однак «статичність» створюваної ними картини науки, неможливість адекватного відображення ні генезису знання, ні закономірностей і динаміки розвитку науки в цілому привело до того, що до середини XX століття потенціал цих систем виявився в значній мірі вичерпаний. Спроба виправити сформоване положення була почата представниками нового напрямку у філософії науки - постпозитивіз.ма, основоположником якого виступив англійський філософ Карл Поппер.

Поняття «постпозитивізма» охоплює собою широку сукупність концепцій, що прийшла на зміну неопозитивізму. Постпозитивізм у даний час не відрізняється великою внутрішньою однорідністю: по багатьом питанням існує «внутрішня» полеміка. Виражаючи в термінах одного з його найвизначніших представників - Томаса Куна, - це філософський напрямок не має постійної парадигми. Умовно можна виділити два основних напрямки (природно, що виявляють між собою спільність): релятивістським, представленим Томасом Куном, Полем Фейєрабендом, Максом Подані; і фаллібілістське, до цієї групи варто віднести насамперед Карла Поппера і Імре Лакатоса, а також Дж. Уоткінса, Дж. Агассі, Дж. Фетзера. Представники першого плину затвор джутоть відносність, умовність, ситуативність наукового знання приділяють більше значення соціальним факторам розвитку науки, філософи другого - будують філософські концепції виходячи з тези про «погрішність» наукового знання, його нестійкості в часі.

Зрозуміло, природна наступність постпозитивізма з неопозитивізмом у його увазі до раціональних методів пізнання. Однак, як було сказано, постпозитивнім не обмежується статикою знання, але бачить основне призначення філософії науки в дослідженні процесу розвитку, «росту» знання. Загальним для цього напрямку є визнання важливості світоглядних, філософських, метафізичних основ наукових теорій. На противагу неопозитивістському антиісторизму, пост позитивізм прагне здійснити синтез логіко-методологічного й історико-наукового методів аналізу наукового знання. Замість розробки ідеальної моделі пізнання Постпозитивізм звертається до його реальної історії, демонструючи залежність пізнавального процесу від суспільства і від індивіда, що пізнає. Відбувається відмовлення від знеособлювання науки, ігнорування традицій і авторитетів наукових колективів.

«8итта зшпітіатт» ідей, що лежать в основі філософських робіт обговорюваного напрямку, може бути представлена в такий спосіб1 .

1. Теоретичне розуміння науки можливо лише при побудові динамічної картини наукового знання.

2^. Наукове знання є цілісним по своїй природі, його не можна розбити на незалежні друг від друга емпіричний і теоретичний рівні, будь-яке емпіричне твердження є теоретично навантаженим.

З . Філософські (онтологічні і методологічні) концепції мають тісний зв'язок з конкретно-науковим знанням. Філософія не тільки стимулює розвиток науки, але філософські твердження органічно входять у «тіло» науки.

4. Динаміка наукового знання не є строго кумулятивним процесом, наукові теорії незалежні друг від друга і, як правило, непорівнянні, непорівнянні.

З. Метою зміни наукового знання є не досягнення об'єктивної істини, а реалізація однієї чи декількох «ближніх» задач: кращого розуміння визначених феноменів, рішення більшого числа наукових проблем, побудова більш простих і компактних теорій і ін.

О. Як метод розробки історико-методологічної моделі науки виступає сукупність різних підходів до її аналізу: історико-науковий, методологічний, науковедческий, психологічний, соціологічний, логічний і ін. При цьому логічний метод щонайменше не має домінуючого характеру.

Внутрішня розмаїтість постпозитивізма робить, однак, неможливим обговорення цього філософського плину без звертання до аналізу концепцій окремих його представників. Настільки ж немислимо охопити всі ці концепції в рамках обмеженого обсягу роботи. Тому подальший виклад буде присвячено аналізу тих з них, що вплинули на вигляд самої пост позитивістської філософії, з одного боку, і є найбільше «злободенними», з погляду автора - з іншої.

4.4. К. Поппер

Карпові Попперу належить честь створення першої філософської концепції науки, здатної в першій половині XX століття протистояти що починали випробувати труднощі неопозитивізму.

Поппер указує на закономірність невдач неопозитивістської концепції верифікації наукових речень. Він вважає, що вчені роблять відкриття, виходячи не від фактів до теорій, а переходячи від і іпотез до одиничних висловлень, тобто користаючись гіпотетико-дедуктивним методом. Філософ виходить із впливу теорії на почуттєвий досвід і експериментальні ситуації: людина бачить і розуміє світ гак, як той даний йому в його теоретичних представленнях. Спостереження вже припускає деяку теоретичну установку, деяку вихідну гіпотезу; не можна просто спостерігати, не маючи для цього ніяких передумов. Спостереження завжди виборче і цілеспрямовано: ми виходимо з визначеної задачі і спостерігаємо тільки те, що потрібно для рішення цієї задачі.

На думку Поппера, перевірка істинності теорії не може здійснюватися за допомогою відібраних з її допомогою фактів з ряду причин.

По-перше, будь-яка розвита теорія формулюється не для реальних, а для ідеальних об'єктів. У досвіді відсутні почуттєві аналоги «абсолютно твердого тіла», «ідеального газу».

По-друге, досвід стає можливим тільки завдяки теоретичним, сутнісним представленням. Наукові принципи не можна перевірити фактами, тому що вони як би накладаються зверху на ці факти. Строго говорячи, факти повинні відповідати теорії, а не навпаки. Теорія, у свою чергу, повинна відповідати природі як такої, але не досвідченої реальності. Підтвердження теорії експериментом - це не відповідність теорії експеримент)', а відповідність теорії тим сутнісним природним властивостям досліджуваної реальності, що виявляють себе через експеримент. Однак теорія завжди улаштовується обмеженим числом експериментів, а використовується для пояснення значно більш широкого кола досвідів. Підкріплювальні теорію факти й експерименти завжди обмежені як у просторі, так і в часі, відповідно і теорія також обмежена минулим і сьогоденням. Проте вона претендує на пояснення майбутніх досвідчених і експериментальних ситуацій. Позитивний досвід може підтримувати теорію лише тимчасово, оскільки наступні можливі негативні досвіди завжди можуть спростувати її.

Поппер, таким чином, звернув увагу на те, що процедури підтвердження і спростування мають зовсім різний пізнавальний статус. Остаточно підтвердити теорію не можна, зате її можна спростувати (фальсифікувати). Теорія фальсифікована, якщо вона суперечить досвідченим даної, іноді усього лише одному досвідченому факту.

Ця асиметрія, вважав Поппер, має вирішальне значення для розуміння процесу наукового пізнання.

Ситуація спростування в науці є стимулом до удосконалення: на місце фальсифікованій гіпотезі приходить інша, котра прагне уникнути допущеної помилки, спростування досвідом є «елімінація помилок». Накладення нової теорії на існуючу теоретичну базу приводить до росту наукового знання. Різні теорії відрізняються своєю життєздатністю, причому виживають самі несуперечливі. Інакше кажучи, наука еволюціонує «по Дарвінові». Підставою наукового знання, згідно Попперу, виступає ідеал критичного відношення вченої о як до своєї, так і до чужих, альтернативних теорій.

Принцип фальсифікації Поппера означає визнання фальсифікації, по-перше, найважливішим методологічним правилом, відповідно до якого, якщо теорія спростована, вона повинна бути негайно відкинута, і, у других, критерієм демаркації: науковою теорією визнається лише та концепція, що піддається зіставленню з досвідченими даними, і, отже, піддається фальсифікації.

Слідом за неопозитивістами він констатує, що філософія, як знання, що не піддається фальсифікації, не має наукового характеру. Методологічне значення філософії він бачить в осмисленні росту наукового знання, відкіля випливає необхідність принципів раціонально-критичної дискусії.

Принцип фальсифікації вплинув на попперівське розуміння істини. Стверджуючи можливий характер будь-якої наукової теорії, філософ, хоча і погоджується з існуванням об'єктивної істини, однак думає її -* у силу можливого характеру знання - у принципі недосяжної. Більш того, навіть при випадковому виявленні цієї істини її ідентифікація в якості такої передбачається неможливої. Інакше кажучи. К. Поппер засновує загальний характер відносності знання. Хоча наукове пізнання спрямоване на пошук істини, однак вона недосяжна не тільки на рівні теорії, але навіть і в емпіричному знанні.

Оскільки проблема істинності знання, по Попперу, нерозв'язна, він вводить у якості визначального розвиток наукового знання критерій правдоподібності теорій, суть якого така.

тому що кожна наукова теорія є. строї о говорячи, помилковою, серед її наслідків будуть як істинні, так і помилкові твердження. Перші утворять її істину, другі - помилковий зміст. Якщо експеримент показує, що пророкування однієї теорії істинно там. де пророкування іншої теорії хибне, то це означає, що перша теорія має істинний зміст там, де друга має помилковий зміст, тобто перша теорія більш правдоподібна, чим друга. Максимально правдоподібної буде теорія. яка повно і вичерпно відбиває об'єктивну реальність.

Ріст знання досягається в процесі раціональної дискусії, що являє собою критику існуючого

 знання. Тому свою філософію Поппер називає критичним раціоналізмом.

У концепції росту' наукового 'знання Понпер робить рішучий крок убік від неопозитивістського кумулятивізму. Однак у той же час у повній згоді з неопозитивістськими концепціями єдиною сутнісною характеристикою науки він вважає її раціональність, при цьому особисгісні і соціальні фактори науки не приймаються їм до розгляду. Це демонструє створена Поппером «епістемологія без суб'єкта, що пізнає,», що базується на новаторській філософській концепції «трьох світів».

На противагу неопозитивістському суб'єктивізму, додатково до традиційно представленого у філософії

«першому світу» - об'єктивно існуючої реальності, і

«другому світу» - ідеальних конструкцій свідомості,

Поппер додає третій світ - об'єктивного змісту мислення, об'єктивної істини. Останній він розуміє як результат людського духу, тобто світ теорій, гіпотез, ідей. Саме в цьому світі відбувається ріст наукового знання.

Третій світ являє собою продукт людської діяльності, однак у той же час має значну автономність: результати діяльносгі людини здатні вести власне життя.

Дійсно, для рішення дослідницької проблеми вчений розвиває теорію, що критично оцінюється через зіставлення з конкуруючими теоріями й емпіричними даними. У результаті цієї оцінки виникає нова проблема. Цей цикл може бути описаний наступною схемою:

р =^ ТТ => ЇЇ => Р,

цер - вихідна проблема, ТТ - теорія, що претендує на вирішення проблеми (як правило, не єдина), ЇЇ - оцінка теорії, її критика й усунення помилок, Р - нова проблема.

Таким чином, процес росту третього світу полягає в тому, що критично відносячи до очевидного, усі піддаючи сумніву, апробуючи самі неймовірні можливості, учений переборює границі доступної йому раніше реальності.

Підводячи підсумок обговоренню попперовской філософії науки, випливає ще раз нагадати про його роль основоположника філософського напрямку постпозитивізма, людини, якому призначено було «зсередини» підірвати вплив неопозитивізму. Безумовно, з цим зв'язана досить суперечлива позиція Поппера стосовно неопозитивізму: з одного боку, критика його доктрини і формування антипозитивістського руху у філософії науки як такого; з іншого боку – запозичення в ньому і розглянутих проблемах, і способів їхнього рішення. З цим зв'язано те, що задовільного рішення більшості методологічних, історіографічних і філософських проблем науки він знайти не зумів. Проте, у порівнянні з неопозитивізмом, Попперу удалося виявити ряд істотних особливостей наукового знання, його ідеї багато в чому сприяли синтезу методології й історії науки. Немаловажне і те, що критика його ідей послужила рушійним початком подальшого розвитку усього постпозитивістського напрямку. Його теорія, виражаючи його власними словами, «фальсифікована», але ріст заснованого їм філософського напрямку безсумнівний..

4.5. /мре Лакатос: концепція науково-дослідних програм

Заслуга критичного переосмислення і подальшого розвитку попперовских ідей належить його учню Імре Лакатосу. Лакатос зберігає прихильність історичному напрямку у філософії науки: на його думку, усяка методологічна концепція повинна бути й історіографічною, а оцінка ЇЇ може бути дана по тій раціональній реконструкції історії науки, що вона пропонує. У той же час він розрізняє реальну історію пізнання з її соціально-психологічним контекстами, і її логічну реконструкцію, використовувану при аналізі наукового пізнання, що носить у нього назва «внутрішньої історії».

У той же час, підкреслюючи зв'язок проблем наукової раціональності з методологією, він констатує невизначеність раціональних основ стосовно до попперовской моделі науки. Більш тої о, на його думку спроби рішення проблеми обгрунтування знань приводять до нескінченного регресу основ: підстава будь-якого знання повинне мати своя підстава і т.д. У своїй роботі «Історія науки і її раціональних реконструкцій» Лакатос виділяє чотири типи методологічних доктрин (одночасно - і критеріїв раціональності). Три перші індуктивізм, конвенціоналізм, методологічний фальсифікаціонізм - визнаються їм неефективними з погляду адекватності раціональної реконструкції науки.

Пошук основ, що дозволяли б з єдиної точки зору вивчати і пояснювати пізнавальну діяльність учених, логіку наукової о дослідження й історичний прогрес науки, приводить філософа до четвертої доктрини - концепції науково-дослідних програм. З її допомогою, на його думку, можливо уникнути проблеми обґрунтування конкретних теорій.

Концепція КНП зберігає визначену наступність Поппера. Як вихідну модель росту наукового знання Лакатос бере світ ідей, що автономно розвивається знання, у якому здійснюється «внутрішня історія» пізнання. Однак, у той час як по Попперу, на зміну однієї теорії приходить інша, стара теорія відкидається цілком, по Лакатосу ріст знання здійснюється у формі критичного діалогу конкуруючих дослідницьких програм. Саме вони, а не теорії, є фундаментальною одиницею розвитку науки. Лакатос доводив, що ріст «зрілої» теоретичної науки є майже завжди результатом зміни дослідницьких програм, що представляють собою безупинно зв'язану послідовність теорій.

Головна цінність програми - її здатність поповнювати знання, пророкувати нові факти. Протиріччя і труднощі в поясненні яких-небудь явищ не впливають істотно на відношення до неї вчених (що в дійсності і відбувається!). Дійсно, досить сильна в теоретичному відношенні ідея завжди виявляється досить багатої для того, щоб її можна було захищати. Звідси випливає відмовлення від попперовской моделі, у якій за висуванням деякої гіпотези випливає її спростування. Жоден експеримент не є вирішальним і достатнім для спростування теорії. Це дозволяє зрозуміти, з одного боку, як наукові концепції переборюють неминучі утруднення, а з інший -існування альтернативних дослідницьких програм. Лише коли буде зруйноване «тверде ядро» програми, необхідним виявиться перехід від старої науково-дослідної програми до нового. Це і складає сутність «наукової революції».

Таким чином, новаторство Лакатоса полягає в заміні попперовської ідеї бінарного зіткнення (теорія - експеримент) ідеєю тернарного протистояння (конкуруючі науково-дослідні програми - експеримент). Головним джерелом розвитку науки є не взаємодія теорії й емпіричних даних, а конкуренція дослідницьких програм у справі кращого опису і пояснення явищ, що спостерігаються, і, що ще важливіше, пророкування нових фактів

Іншим значним досягненням Лакатоса є «поворот», хоча і досить своєрідний, попперівського критичного раціоналізму до особистості дослідника. Він розглядає науково-дослідну діяльність як «картину наукової гри», чиненої по заздалегідь прийнятих правилах. Вони присутні в науці як оцінки раціональності дій ученого, демаркаційного критерію для розмежування між наукою і псевдонауками, а також «кодексу наукової чесності» - своєрідного тетепїо топ, що рятує від пфеоцінки дослідником поділюваної їм теорії: головну роль у ньому грають скромність і стриманість. Для ученого важливо усвідомлювати, у рамках якої науково-дослідної програми і теорії він знаходиться. Таке усвідомлення вимагає порівняння теорій і програм.

На основі моделі Лакатоса з'являється можливість пояснити відому безперервність у розвитку наукового знання, і його відносну незалежність від емпіричного рівня.

Дослідницька програма прогресує, якщо її теоретичний ріст передбачає ріст емпіричний, тобто якщо вона з успіхом пророкує нові факти. Вона регресує, якщо дає лише спізнілі пояснення новим фактам, передвіщеним конкуруючої програмою або відкритим випадково. Якщо одна дослідницька програма прогресивно пояснює більше, ніж інша, з нею конкуруюча, то перша витісняє другу.

Таким чином, у Лакатоса попперовский критичний раціоналізм утрачає свій негативно-руйнівний характер і стає конструктивним. З позицій методології дослідницьких програм виконання принципів критичного раціоналізму полягає не в спробі спростування теоретичної системи, що перевіряється, але в створенні альтернативних концепцій з метою розгляду досліджуваної проблеми з максимального числа точок зору. «Картина наукової гри, що пропонує методологія дослідницьких програм, дуже відмінна від подібної картини методологічного фальсифікаціонізма. Вихідним пунктом тут є не установлення фальсифікуємо!'... гіпотези, а висування дослідницької програми»2. Іншими словами, ядро концепції КНП утворить критичний конвенціалізм, відповідно до якого оцінки в науці являють собою форму особливих угод, підсгави для який задаються, як правило, науковою елітою.

Ще більш явно конвенціальні принципи виступають у роботах іншого послідовника К. Поппера - американського філософа Томаса Куна.

4.6.   Релятивістський рух Т. Кун: «нормальна» і «екстраординарна» науки

Основою філософської спадщини Куна є його знаменита «Структура наукових революцій», поява якої на рубежі 1960-х рр. викликало «ефект бомби, що розірвалася,» у західноєвропейській (і не тільки) філософії. Кун, як і і. Лакатос, критичний і до неопозитивістської, і до попперівської схем розвитку науки, У центрі його уваги як і раніше знаходиться розкриття механізму трансформації і зміни ведучих представлень у науці, руху наукового знання. Кун зберігає і прихильність антикумулятивізму: на його думку наука розвивається через періодичну корінну трансформацію і зміну ведучих уявлень - через періодично відбуваються наукові революції. Однак на відміну від Лакатоса, філософ на основі вивчення історії науки робить поворот від лої іко-методологічних до соціальних аспектів її функціонування.

Це виявляється в розробці їм раніше введених М. Полані уявлень про наукове співтовариство, що починає виступати в Купа як логічного суб'єкта наукової діяльності. Учений може бути зрозумілий як учений тільки по його приналежності до наукового співтовариства. Наукове співтовариство задоволене успішно ізолюється від непрофесіоналів і повсякденного життя, що дуже важливо для науки. Індивідуальна творча робота вченого звернена насамперед до його колег, а виходить, не залежить від оцінок «дилетантів». Саме тому, що вчений працює тільки для вузької аудиторії колег-професіоналів, що розділяє його власні оцінки і переконання, він може приймати без доказу єдину систему стандартів - парадигму.

Парадигма є сукупність переконань, цінностей, технічних засобів, прийнятих науковим співтовариством і які забезпечуються науковою традицією: «Під парадигмами маю на увазі визнані всіма наукові досягнення, що протягом визначеного часу дають науковому співтовариству модель постановки проблем і їхніх рішень... Парадигми включають закон, теорію, їхнє практичне застосування і необхідне устаткування»3. Поняття парадигми, таким чином, ширше понять теорії і навіть науково-дослідної програми: вона виступає як деяке надособистісне утворення. У моделі Куна наука в особі парадигми диктує свою волю, виступаючи як деяка безлика сила, а вчений - це усього лише виразник вимог свого часу.

Конкретизуючи своє представлення про парадигму, Кун уводить поняття про дисциплінарну матрицю, до складу якої включає чотири елементи:

1. Символічні узагальнення типу другого закону Ньютона, закону Ома, закону Джоуля-Ленца і т.д.

2. Концептуальні моделі (загальні твердження).

3. Ціннісні установки, прийняті в науковому співтоваристві і яке проявляє себе при виборі  напрямків дослідження, при оцінці отриманих результатів і стану науки в цілому.

4. Зразки рішень конкретних задач і проблем.

Уведення понять наукового співтовариства і парадигми означає розуміння науки як традиції. Кун уперше зробив традиції центральним об'єктом розгляду при аналізі науки, додавши їм значення основного фактора, що конституює, у науковому розвитку. Дійсно, основним способом існування науки, по Куну, є нормальна наука - система досліджень, що спираються на одне чи кілька минулих наукових досягнень (парадигмального характеру), що протягом деякого часу визнаються визначеним науковим співтовариством як основа для його подальшої практичної діяльності».

Проблематика нормальної науки в дуже малому ступені орієнтується на великі відкриття. будь те відкриття нових чи фактів створення нової теорії. У рамках нормальної науки вчений настільки жорстко запрограмований, що не тільки не прагне чи відкрити створити що-небудь принципово нове, але навіть не схильний це нове чи визнавати зауважувати. «Спектр чекань виявляється лише небагато ширше відомої картини. І якщо результат проекту не попадає в цю вузьку область, те це розглядається звичайно як невдача дослідника, що відбиває не відхилення природи від закону, але лише помилку вченого»4.

Проблеми нормальної науки не виходять за границі, обумовлені парадигмою. Тому Т. Куп називає їх задач-головоломками: є зразок рішення, є правила рішення, відомо, що задача розв'язна. На долю ученого випадає спробувати свою особисту винахідливість при заданих умовах. Це пояснює привабливість нормальної науки для вченого, хоча її результати можуть бути передвіщені - причому так детально, що все залишилось невідомим саме по собі уже втрачає інтерес.

Інакше кажучи, нормальна наука являє собою подальшу розробки і конкретизації парадигми

 в нових, більш важких умовах. Вона дозволяє виявити пізнавальний потенціал, що закладений у нових ідеях, що визначають бачення реальності і способів її збагнення. «Концентруючи увагу на невеликій області відносно езотеричних проблем, парадигма змушує вчених досліджувати деякий фрагмент природи так детально і глибоко, як це було б немислимо за інших обставин»' .

Кун показав, що наукова традиція є необхідною умовою швидкого нагромадження знань. Цінність нормальної науки полягає в тім, що вона породжує точність, надійність і широту методів. Спроби осмислити з погляду прийнятої парадигми всі нові і нові явища, реалізуючи при цьому стандартні способи чи аналізу пояснення організують наукове співтовариство, створюючи умови для взаєморозуміння і порівнянності результатів, і породжує ту «індустрію» виробництва знань, що ми і спостерігаємо в сучасній науці.

Завдяки тому. що в період нормальної науки вчені працюють відповідно до прийнятих моделей, правилами дії, нормальна наука надзвичайно чуйно уловлює будь-які аномалії - невідповідності рішень, отриманих у результаті досліджень, чеканням, що випливають із прийнятої теорії. Іноді проблема нормальної науки, що повинна бути вирішена за допомогою відомих правил і процедур, принципово не піддається цьому рішенню. В інших випадках методологія, сконструйована для цілей нормальної науки, виявляється нездатної функціонувати відповідно до чекань.

Нормальна наука в такий спосіб виступає як дуже чуйний прилад по виявленню аномалій, що надалі стають поштовхом до перегляду парадигми. Нові явища знову і знову відкриваються науковими дослідженнями, а радикально нові теорії знову і знову винаходяться вченими. Учений, діючи за заданими правилами, ненавмисно наштовхується на такі факти і явища, що вимагають зміни самих цих правил. У цих умовах учені починають по-різному відноситися до парадигми і відповідно міняється характер їхніх досліджень. Виникає своєрідна кризова ситуація, для подолання якої нормальна наука породжує науку екстраординарну, що характеризується переосмисленням парадигмальних канонів. Це зрештою приводить усю дану галузь науки до нової системи розпоряджень, до нового базису для практики наукових досліджень, знову складаються умови для функціонування нормальної науки.

Такі ситуація зміни професійних розпоряджень і є наукові революції. Кожна з цих революцій, по Куну, означає необхідність для наукового співтовариства відмовитися від однієї наукової теорії на користь інший, несумісної з першої. Кун вважає, що не можна слідом за Поппером характеризувати всю наукову діяльність у термінах, застосовних тільки до революційних періодів. Розвиток наукового знання не можна зрозуміти, якщо наукову діяльність розглядати тільки з погляду революцій, що відбуваються час від часу.

Одним з найбільш принципових моментів кунівської реконструкції науки є теза про те, що перехід до нової парадигми являє собою соціальне обумовлений процес. Більш того, він здійснюється не стільки на основі логічних чи/і експериментальних підкріплень, скільки на підставі віри наукових співтовариств у потенційну ефективність парадигми, що знову обираються.

З відсутності раціональної детермінації процесу вибору парадигм випливає теза про відносність наукового прогресу. У цілому він очевидний: наукові теорії надають усі великі можливості вченим для рішення головоломок. Однак основ, що дозволяють вважати більш пізні теорії краще відбивають об'єктивну реальність, не існує.

Концепція Куна наштовхується на ряд серйозних труднощів. По-перше, теза про те, що традиція перешкоджає асиміляції нового, вступає в протиріччя з подальшим визнанням її наявності. Кун не освітив механізму наукових революцій, механізму формування нових програм, не проаналізував співвідношення таких явищ, як традиції і новації. Вчений у Куна жорстко запрограмований, філософ усіляке підкреслює його парадигмальність, але не враховує того, що різноманіття парадигмальних програм породжує волю вибору.

По-друге, модель Куна неспецифічна і не вирішує проблему демаркації науки і ненаукових форм знання. Традиція і відхід від її протистоять один одному не тільки в масштабах науки як цілого, але і стосовно до будь-яких традицій більш приватного характеру. Кун же в основному говорить саме про науку, у результаті традиція з'являється навряд чи не єдиною сутнісною характеристикою науки.

Не дивно, що кунівськая філософія науки зазнала серйозної критики. Куна дорікають за ідеї некритичності вченого до парадигми, за ірраціоналізм, що виявляється в запереченні об'єктивних критеріїв переходу, усунення від питання про рушійну силу розвитку науки; за виключення Куном можливості раціональної реконструкції знання, надмірне психологізаторство його концепції на шкоду логіці.

З іншого боку, виникнення концепції Куна є першою спробою опису «великої науки» сучасності, з колективним характером роботи в ній, поділом праці, що доводить діяльність більшого числа науковців до виконання тільки визначених функцій і далеко не що завжди мають ясне представлення про дослідження в цілому. Його безсумнівна заслуга полягає в тому, що він, розглядаючи науку як змінюється, що розвивається живе ціле, висунув теорію, що розширила поле дослідження, цілком виразно сформулювала проблему вивчення механізму зміни наукових теорій і ролі наукових революцій в історії науки.