РЕФЕРАТ - Фрідріх Дюрренматт

РЕФЕРАТ - Фрідріх Дюрренматт

ЗМІСТ:

Вступ

1.         Біографічні дані

2.         Початок літературної кар'єри

3.         Визнання як драматурга

4.         Публіцистика

5.         «Візит старої дами»

6.         «Гостинна старої дами»

Висновки

Список використаної літератури

 Вступ

Фрідріх Дюрренматт – найвідоміший швейцарський німецькомовний автор ХХ століття. Для багатьох – неперевершений майстер гротескного театру. Його творчість презентована багатьма жанрами: детективні романи, радіоп’єси, філософські есе, статті на тему мистецтвознавства. За п’ятдесят літ науково-літературної діяльності він зруйнував міф про винятковість своєї країни, яка буцімто гарантує кожному процвітання і добробут. Саме через це критики поставили письменника в розряд “неспокійних” авторів. Адже Дюрренматт прагнув шокувати, і його твори майже завжди йшли врозріз із політичним курсом тогочасної Швейцарії. [1]

Якось розмірковуючи над особливостями свого світобачення і свого мистецького кредо, Ф.Дюрренматт зазначив: „Я хотів би просити, щоб в мені не вбачали представника якогось певного драматургічного напряму і не вважали, що я, як подорожуючий комівояжер, стою перед дверима одного із розповсюджених в сучасному театрі світоглядів...” Для подібної перестороги Ф.Дюрренматт має, безумовно, всі підстави. Його оголошували експресіоністом і реалістом, нігілістом і безнадійним циніком, людиною релігійною і сповненою іронії, а він увійшов у світову літературу письменником, який зміг поєднати у своїй творчості і жах перед дегуманізованим світом, і безумовну жагу життя; і зневіреність у дієвості гуманістичних цінностей буття, і відчуття болю, потерпаючи від насильства і приниженості маленької людини. Він увібрав і художні відкриття Франса Кафки, і геніальні новації Бертольда Брехта, традиції міцного реалізму і художні відкриття модернізму ХХ століття. Він поєднував непоєднуване, а тому і лишається „незручним” поетом для тих, хто за будь-яку ціну прагне поставити твори митця на певну літературознавчу полицю. Дюрренматт є таким, яким він є: вічно у пошуку нового, незвичайного, особистісного. Він є митцем, який прагнув сказати світові про загрози ХХ століття, щоб у подальшому людство виробило своєрідний імунітет до подібних загроз. Він був драматургом, який дуже багато чого сказав про свій час, а, отже, не менше, про часи прийдешні. [3]

1.      Біографічні дані

Фрідріх Дюрренматт народився 5 січня 1921 року в Конольфінгені, селу у швейцарському кантоні Берн. Його дід Ульріх Дюрренматт був консервативний політик, батько Рейнгольд Дюрренматт - протестантський священик у селі. Строге виховання й соціальний стан батька відокремили майбутнього письменника від суспільства однолітків. Можливо, змушена замкнутість хлопчика обумовила його захоплення: уже в дитинстві він почав малювати. Пристрасть до образотворчого мистецтва супроводжувало його все життя: він робив ілюстрації до своїх п'єс, ескізи до їхніх постановок. В 1970–1980-х його мальовничі й графічні роботи експонувалися на художніх виставках у Невшателе й Цюріху. [2]

Через 3 роки народилася сестра Вроні. В 1935 році приблизно через економічні міркування родина переїхала в Берн. Світова економічна криза до цього часу досить відчувався також і у Швейцарії, середній клас буржуазії ставав усе бідніше. Фрідріх Дюрренматт спочатку відвідував Бернську Вільну гімназію, потім Гумбольтианум, де в 1941 здав випускні іспити. Він не був особливо гарним учнем (середня оцінка: «3 з мінусом») і сам описував шкільні роки як «самий дурний час» свого життя. Він міняв школи, тому що те йому не подобався метод викладання, то погані оцінки, то викликав своїм поводженням невдоволення вчителів. Протестантське виховання вплинуло на формування особистості майбутнього письменника, однак воно проходило скоріше «від противного», у конфлікті зі строгими вимогами аскетизму й дисципліни. Гімназичні «успіхи» і поводження Дюрренматта викликали безліч дорікань його викладачів, і роки навчання в гімназії письменник згодом уважав «самим неприємним часом» свій життя. [1]

Ще в Конольфингені він почав малювати кистю й олівцем - схильність, що він відчував протягом всього свого життя. Пізніше він ілюстрував деякі зі своїх власних добутків, робив начерки, іноді навіть ескізи декорацій і костюмів для спектаклю. Його картини були виставлені в 1976 і 1985 у Нойнбурзі, в 1978 у Цюріху. Незважаючи на свій талант до живопису Дюрренматт в 1941 році почав вивчати філософію, природничі науки й германістику; спочатку в Цюріху, але після першого семестру вже в Берні. Там він жив у своїх батьків на Лаубеггштрассе в мансарді, що обставив більшими панно, які пізніше були зафарбовані й тільки на початку 1990-х років були виявлені й відреставровані. З навчанням він не квапився й уже в 1943 році зволів кар'єрі в університеті кар'єру письменника. Цей вчинок у значній мірі славить Дюрренматта від більшості відомих драматургів 20 в.: як правило, прагнення до аналізу насущних проблем буття обумовлювалося інтенсивним інтелектуальним юнацьким життям в університетському середовищі (Беккет, Ионеско й ін.). [3]

2.      Початок літературної кар'єри

 В 1945—1946 р. була опублікована перша п'єса «Тому що сказано». В 1947 р. вона була поставлена на сцені. В 1946 р. Дюрренматт жениться на акторці Лотті Гайслер, і вони переїжджають у Лігерц на озері Білер. Там в 1950 р. був написаний кримінальний роман «Суддя і його кат», що, однак, у вузькому змісті не є кримінальним романом. Цей добуток належить сьогодні до обов'язкового для прочитання в німецьких школах. Перші роки Дюрренматта як вільного письменника (до 1952 р.) були важкими у фінансовому відношенні як для нього самого, так і для його великий, що складалася з 5 чоловік, родини. Потім ситуація покращилася, особливо за рахунок замовлень радіостанцій; з'явилися деякі радіопостановки. Крім того, видавництво «Verlag der Arche» стало для нього постійним. Надалі Дюрренматт почав писати детективи, які частково публікувалися як романи із продовженням у швейцарській газеті «Beobachter» В 1952 р. сімейство Дюрренматт оселилося надовго в Невшателе. [4]

3.      Визнання як драматурга

Перший творчий і комерційний успіх принесла йому п'єса Ромул Великий. В 1950 році вийшла у світло його п'єса «Шлюб пана Міссісіпі», яку можна було б позначити як його перший великий успіх на сцені німецького театру. До цього часу сформувалася основна проблематика його п'єс: втрата духовних корінь, трагічне безсилля людини, що протистоїть хаотичному й жорстокому миру. Однак Дюрренматт уважав, що час трагедії пройшло, і що комедія залишилася єдиною сценічною формою, здатної відбити трагізм сучасного життя. Трагічне світовідчування драматург передає через комічну невідповідність; його головним эстетичним прийомом стає гротеск, що зводить воєдино несочетаемые цілі й засоби, ситуації й характери, проблеми й способи їхнього рішення. Так провідним эстетическим напрямком його драматургії стає жанр трагікомедії. У творчості Дюрренматта відчувається вплив Брехта, однак дія його п'єс перенесено з політичної й соціальної сфери в область моралі, моральності, духовному життю. Основними темами драматурга стають зрадництво, провина, покарання, вірність, воля й справедливість. [1]

Всесвітню популярність він одержав з комедією «Візит старої дами».

Крім слави, п'єса приносить авторові й довгоочікуване матеріальне благополуччя. В 1960-і він перебуває в розквіті своєї літературної й театральної слави, одна за іншою ідуть престижні премії, драматург одержує можливість подорожувати, займатися суспільною діяльністю. З інших п'єс найбільш відомий "Ангел приходить у Вавилон" (1953), «Граємо Стринберга» (1970). «Фізики»(1962), , п'єса, що він сам відносив до комедії, стала самою успішною постановкою театральних сезонів 1962/63 і 1982/83 років. Дюрренматт одержує премії й призи за свою творчість, що містить у собі поряд з п'єсами, детективами, розповідями й радіопостановками також есе й доповіді. Наприклад, літературна премія Шиллера (1959), більша літературна премія Шиллера (1960) і медаль Бубера-Розенцвейга (1977) у Франкфурті. В 1969 році йому був присуджений ступінь почесного доктора Темплського університету у Філадельфії, також Дюрренматт одержав звання доктора наук у Єрусалимі й Ніцці. У шістдесятих роках Дюрренматт був на вершині суспільного визнання. Дюрренматт частково присвятив себе практичної театральної діяльності, спочатку на підмостках Баслера, після інфаркту, перенесеного в жовтні 1969, на сценах Цюріха, і зрештою в Дюссельдорфі. Там відбулися 2 його п'єси «Портрет планети» і «Titus Andronicus». Він повторно поставив багато скандальних п'єс, такі, як «Метеор» (1964-1965) у Відні. У вісімдесяті нагороди випливали одна за іншою: австрійська державна премія для європейської літератури, премія Георга Бюхнера... [4]

4.      Публіцистика

Творча спадщина Дюрренматта досить об'ємна: він автор 23 п'єс, численних романів, новел, розповідей, радіоп’єс, есе. Серед них – збірник розповідей Місто (1952), детективні добутки Суддя і його кат (1952), Підозра (1953), Обіцянка (1958), Правосуддя (1985); повести Грек шукає грекиню (1955), Аварія (1956), Доручення (1988), збірник статей Проблеми театру (1955), публіцистичні добутки Записки з Америки (1970), Я ставлю себе за Ізраїлем (1973), Відповідності (1976).  Дюрренматт як автор есе, доповідей, мов критикував міжнародну політику. Він багато подорожував, наприклад, в 1969 у США, в 1974 в Ізраїль, в 1990 у Польщу й Освенцим. Так виникли «Записки з Америки» (1970) і публіцистичний текст «Я підтримую Ізраїль» (1973). В 1990 році широку популярність одержали мови, адресовані В.Гавелу й М.Горбачову, які з'явилися під заголовком «Надія Канта». [2]

5.      «Візит старої дами»

Вистава "Візит старої дами" народилась, зі слів автора, із спогадів про маленький вокзал, на якому ніколи не зупинялися поїзди. Автор запитував себе: що могло затримати тут поїзд? Хто міг собі дозволити скористатися для зупинки стоп-краном? Це найбагатша жінка світу з'явилася у рідному містечку. І розгортаються події, які сповнені різними зіткненнями, дійсність Дюрренматта сповнена неочікуваними випадками і страшними у своїй повсякденності результатами, які врешті-решт шокували і палаючу гнівом мадам Цаханесян, і всіх жителів міста, але після того, як вже все відбулося і нічого не можна змінити. [1]

Свою найкращу п'єсу "Візит старої дами (1956) сам автор характеризував як "трагічну комедію", вважаючи, що "тільки у драматичній формі комедії можна втілити сучасну трагедію".

Неймовірні події розгортаються у цій п'єсі. Нечувано розбагатівши, головна героїня - колишня жителька містечка Гюллен Клер Цаханесян - підкупає всіх мешканців рідного міста й примушує їх вбити за мільйон доларів чоловіка, який колись спокусився на її гідність. Місто Гюллен існувало за загальними законами людства. Його мешканці, коментував Дюрренматт - "не чудовиська, а такі самі люди, як ми всі". Спочатку пропозиція американки-міліонерши з гідністю відкинута всім містом, але поступово ситуація змінюється. Автор психологічно точно й обґрунтовано подає зображення механізму зміни настрою (за винятком пана вчителя) майже кожного з героїв: на одному з'явились нові жовті черевики, другий палить дорогу сигару. Кожному начебто невідомо, чому він йде на такі витрати. Але підсвідома робота з виключення совісті вже почалася. Мотиви, які привели мешканців до рішення скоїти цей злочин, з розвитком дії починають здаватися такими природними, що драматург радить грати свою жорстоку виставу "не жорстоко, але зі всією людяністю, з сумом, а не з гнівом, і обов'язково з гумором".

Вистава "Візит старої дами" народилась, зі слів автора, із спогадів про маленький вокзал, на якому ніколи не зупинялися поїзди. Автор запитував себе: що могло затримати тут поїзд? Хто міг собі дозволити скористатися для зупинки стоп-краном? Це найбагатша жінка світу з'явилася у рідному містечку. І розгортаються події, які сповнені різними зіткненнями, дійсність Дюрренматта сповнена неочікуваними випадками і страшними у своїй повсякденності результатами, які врешті-решт шокували і палаючу гнівом мадам Цаханесян, і всіх жителів міста, але після того, як вже все відбулося і нічого не можна змінити. [4]

6.      «Гостина старої дами»

Багато письменникiв у своїх творах намагалися розкрити причини перетворення звичайної людини на вбивцю. Але важко назвати хоч один твiр, де це вiдбувається не з однiєю людиною, а одразу з усiма мешканцями цiлого мiста. Ф. Дюрренматт у своїй п'єсi намагається зрозумiти саму здатнiсть людей приймати злочин за норму, розкриває соцiальнi та психологiчнi причини, що пояснюють iнертнiсть або вiдверте сприяння злу.

"Ми присутнi при одному з найбiльших соцiальних експериментiв нашої епохи", - каже радiокоментатор у п'єсi. Основу її змісту складає гріхо­падіння мешканців вигаданого провінційного містеч­ка Гюллен. Сюди, до свого рідного міста, після соро­ка років відсутності прибуває «стара дама» Клер Цаханасян, найзаможніша жінка світу. [2]

 Вона має мету реалізувати план помсти. Колись вона, юна Клер Вешер, дочка бідного каменяра, і молодий Альфред Ілль кохали одне одного. Вона чекала від нього дити­ну. Але любов була розчавлена: Альфред одружився з іншою - дочкою заможного крамаря, зрадив Клер Цаханасян i вiдмовився вiд батькiвства, купивши за лiтр горiлки двох лжесвiдкiв, не здогадуючись, що покарання може дiстати його через багато рокiв. Дитина по­мерла через рік у притулку, а Клер стала проститут­кою. В будинку розпусти вона зустріла старого банкіра Цаханасяна, який одружився з нею. По його смерті Клер успадкувала величезні кошти і стала справжньою володаркою світу. І ось, прибувши в Гюллен, вона пропонує мешканцям міста, - занедба­ного міста, де все майно давно закладено, де єдиний завод багато років простоює, а повз вокзал, не зупи­няючись, мчать потяги, - мільярд за ... вбивство Альфреда Ілля. [5]

Мешканцi міста пам'ятають кращi часи, коли Гюллен був "одним з перших в країнi" i навiть "в Європi".  У цьому мiстi живуть пересiчнi люди. В авторському коментарi до п'єси Дюрренматт навмисне наголошував на тому, що "вони саме такi, як i ми".І справжнiй конфлiкт п'єси не в цiй iсторiї кохання, а в тому, як саме i чому мешканцi Гюллена погоджуються вчинити вбивство. Клер виступає у ролi каталiзатора конфлiкту мiж суспiльством i особистiстю

Ця жахлива пропозиція спочатку викликає обурення у гюлленців. «Ми поки ще живемо в Європі, - говорить мер. - Ми ще не стали язичниками... Ми краще житимемо бідними, ніж заплямованими кров'ю», і кожен городя­нин проявляє благородні пориви: люди або не сприймають ситуацiю серйозно, або майже щиро протестують проти злочину... Але посту­пово один з мешканців Гюллена з'являється у нових жовтих черевиках, другий палить дорогу сигару, а ставлення до Альфреда Ілля змінюється, починаючи з членів його сім'ї, котрі від співчуття переходять до роздратування. Показним є змiнення ставлення учителя, що спочатку засуджує дiї Клер, але поступово стає одним з найактивнiших учасникiв злочину. «Я скажу вам... дуже важливу річ. Вас уб'ють. Я знаю це з самого початку.! ви теж знаєте це давно, хо­ча жодна людина в Гюллені не хоче цьому вірити. За­надто великою є спокуса, занадто безвихідними є наші злидні».  . Але учитель, на вiдмiну вiд iнших, хоча б розумiє, що коїться саме злочин - бiльшiсть дурить сама себе, шукаючи моральнi виправдання вбивству. Мовляв, убити Iлля треба заради пiднесення загальної моральностi, вiдновлення справедливостi тощо. Звiсно, справжньою причиною є обiцянi грошi. Нiхто не помiчає власного лицемiрства. Створюється враження, що достатньо кiлькох демагогiчних заяв - i виправдати можна будь-що. [3]

 Через деякий час учитель, посилаючись на античних класиків, обґрунтовує необхідність убив­ства на урочистих зборах гюлленців. "Помер вiд радощiв," - стверджує бургомiстр пiсля того, як натовп накинувся на Ілля. Саме натовп: вбивають Ілля усім загалом.

"Однак не має нiчого жахливiшого за бiднiсть, тому що в нiй нема шляхетностi" - запевняє хор у фiналi.

Бiднiсть матерiальна доповнюється у обивателiв бiднiстю моралi, чи взагалi душi. Навiть Iлль, що аж нiяк не був порядною людиною, на загальному тлi стає схожим на героя перед фiналом п'єси.

Що жахливiше: висунута Клер умова або таке-от "виправдане" вбивство? Прямо це питання не ставиться, але перебiг подiй п'єси натякає, що гiршим є саме виправдання злочину перед його здiйсненням, бо воно потенцiйно вiдкриває можливостi новим подiбним злочинам й навiть бiльшим. У Клер були особистi причини для помсти, мешканцi Гюллена просто продали за грошi свої принципи. [2]

Але знову ж таки у коментарi до п'єси Дюрренматт наголошує: "Цi люди теж не злодiї", вони просто слабкодухi, вони легковажнi, вiрять, що "все минеться".

Отже, об'єктом осуду автора були не окремi вчинки подiбних людей, а сам принцип егоїстично байдужого ставлення до справедливостi.

«Гостина старої дами» - чудовий зразок дослідження суспільної психології. На зміну поширеній приказці «не у грошах щастя» приходить твердження «ми не можемо терпіти серед нас злочинця». Процедуру перших гюлленських зборів, які одностайно відкину­ли страшну пропозицію, повторює хід других із проти­лежним рішенням. Отже, «трагічна комедія» Дюррен­матта - не просто фантастичний гротеск. Вона присвя­чена поширеному в реальності XX століття явищу -здатності людей, натовпу змінювати під тиском обста­вин свої переконання. «Гостина старої дами» - притча, яку можна тлумачити і як антифашистський твір, і ширше.

Можна додати, що бiльшiсть масштабних злочинiв у реальному життi, якщо уважнiше придивитись, здiйснюється за схожим принципом: хтось першим дає "моральне" виправдання, хтось просто усувається вiд вирiшення моральної проблеми, а в результатi всi стають спiвучасниками (не має значення - активними чи пасивними). Це робить змiст п'єси алегоричним: у нiй йдеться не лише про конкретне вбивство, а про механiзми, що змушують звичайних людей непомiтно для самих себе ставати спiльниками будь-яких злочинiв. [4]

 Бiднiсть i приниження з одного боку, спокуса - з iншого, а результат: злочин скоєно, i ще одна брехня здобула право на життя.

Виводячи вбивство за межi окремого конфлікту мiж окремими особами, Ф. Дюрренматт змушує нас замислитися у тому числi i над природою власних вчинкiв. Практично кожен з мешканцiв Гюллена мав змогу насправдi виступити за законнiсть, але цього не сталося. Вони отримали свої грошi, але втратили дещо бiльше: совiсть i душу. Злочин тягне за собою iнший злочин, за який доведеться вiдповiдати, вiдтепер до кожного може прийти така стара дама.

Чи не слiд колись покласти край мовчазнiй спiвучастi в злочинах? [1]

Висновки

Ф.Дюрренматт належить до тих митців, які прагнули не просто пояснити сутність своїх художніх новацій, але й теоретично осмислити набутки у мистецтві драми. [2]

Він не вважає, що мистецтво може і має право виносити вирок дійсності. Мистецтво – не суд, а драматург – не суддя. Митець може лише поставити проблему, глядач може замислитися над сформульованою проблемою. Така націленість драматичного мистецтва не могла не призвести до того, що драматургія Дюрренматта відкриває шлях до множинності суб’єктивних трактувань його творів. Для драматургії Дюрренматта характерною є увага до динамічної інтриги, до розв’язки, яка настає раптово і вражає як блискавка. Він вважає, що „мистецтво драматурга полягає в тому, щоб найбільш дієвим способом включити в сюжет випадок”. Саме випадок призводить до непередбачених результатів в житті і в мистецтві. В „Статтях про театр” Ф.Дюрренматт неодноразово наголошував, що в „парадоксальному виявляється дійсність”, що парадоксальне бачення історії призводить неминуче до появи гротеску. „Історія такого зразка гротескова, але не абсурдна”. І в такій своїй якості Дюрренматт є неповторним і оригінальним творцем власного театру. Театру, який успадкував набутки століть минулих, але не пройшов повз художніх відкриттів ХХ століття. [4]

Питання про Істину, що постійно виникає на сторінках книг Дюрренматта, не отримує однозначної відповіді. В усьому займаючи демонстративно нейтральну позицію, письменник не лише уникав однозначних рішень, але й заявляв, що не вважає себе "зобов'язаним розгадувати світові загадки". І все ж — а, радше, саме тому — в пошуках Істини ми знову й знову звертаємося до Дюрренматта. [2]

Список використаної літератури:

1. Фрідріх Дюрренматт. Комедії. Переклад з німецького за редакцією К. Богатирьова. Післямова Ю. Архипова. Примітки Э. Красновской. Москва: Мистецтво, 1969.

2. История зарубежного театра. В 4 ч. Театр стран Европы и США новейшего времени (1945-1985) учеб. пособие для студентов театр. вузов и ин-тов культуры/ Под ред. А.Г.Образцовой и др. - М.: Просвящение, 1987. - 432 с.

3. Павлова Н.С. Фридрих Дюрренматт. - М., 1967.; 2. Затонский Д.В. Дюрренматт и детективи // Затонский Д.В. Зеркала искусства. - М., 1975.

4. Задонський Л.В. Фріш, Дюрренматт, або „швейцарська опозиція” в літературі Заходу. – Всесвіт, 1963. – С. 02-3.

5. Задонський Д.В. Шлях через ХХ століття. – К., 1978.