РЕФЕРАТ - Наш край

                                          Актуальність цієї теми :

Історія України XIX ст. — це справжнє диво. Зазнавши історичної катастрофи, утративши, здавалося б, усе, що тримає народ у його самобутності: державу, провідні верстви, систему освіти, особисту свободу (Російська імперія відновила в Україні кріпацтво), український народ вистояв. Як засвідчує історія, не всі народи витримували такі випробовування. 

Утриматися на історичній арені нашому народові допомогла надзвичайно розвинута й багатогранна народна культура. Тримаючись своєї культурної самобутності, звичаїв, традицій, повстаючи проти кріпацтва, наш народ домігся особистої свободи. Не сподіваючись на державну освіту, він пішов у недільну школу й театр. Він викохав нову культурну еліту, а вона перетворила його на культурну націю. Наприкінці століття його кращі сини й дочки розпочали боротьбу за політичні права і свободи нашого народу, зокрема й право на політичну самостійність. Відтоді Україна стала на шлях перетворення української нації культурної на націю політичну. 

Можливо, найкраще цей перехід описав своїми поетичними рядками І. Франко: 

Не пора, не пора, не пора 

Москалеві й ляхові служить! 

Довершилась Украйни кривда стара —

Нам пора для України жить!

Не пора, не пора, не пора 

За невігласків лить свою кров 

І любити царя, що наш люд обдира, — 

Для України наша любов. 

Не пора, не пора, не пора

В рідну хату вносити роздор!

Най пропаде незгоди проклята мара!

Під України єднаймось прапор!

Бо пора се великая єсть.

У завзятій, важкій боротьбі

Ми поляжем, щоб волю, і славу, і честь,

Рідний краю, здобути тобі!

Скасування кріпацтва(реформа)

Реформа 1861 р. й, зокрема, закон 1866 р. звільняли державних селян швидше і на умовах сприятливіших, ніж для кріпаків. Разом із свободою вони отримували більші наділи, плата за які була нижчою порівняно з тою, що вносили кріпаки. Проте на Правобережжі становище державних селян мало чим змінилося на краще.

Взагалі селян і особливо колишніх кріпаків реформа розчарувала. Вони сподівалися права на володіння своїми наділами - натомість наділи урізалися, а селянам нав'язувався обтяжливий фінансовий тягар. По селах прокотилася хвиля заворушень, щоправда, неоднакових за силою у різних регіонах.

На Лівобережжі та Південній Україні повстань було відносно небагато. Проте на Правобережжі, де ще жила пам'ять про гайдамаків і ворожнеча між православним українським селянством та католицькою польською шляхтою посилювалася релігійними, етнічними та соціально-економічними розбіжностями, дрібні конфлікти набули значного поширення. Але їх завжди швидко придушували, й селяни продовжували в поті чола добувати свій щоденний хліб, хоч і за помітно змінених умов.

Особливо нажилися на реформі поміщики України. Вдаючись до різноманітних хитрощів під час переговорів та перерозподілу земель, вони привласнювали собі ліси, луки та водойми, що раніше вважалися загальною власністю. Собі вони завжди лишали найродючіші землі, а гірші продавали за підвищеними цінами. У процесі перерозподілу вони часто змушували селян переїжджати, штовхаючи бідняків на додаткові витрати. До такої практики вдавалися по всій імперії, але особливо поширеною вона була на Україні, де точилася найгостріша боротьба за землю. Внаслідок цього селяни Лівобережної та Південної України потерпіли від реформи набагато більше, ніж їхні російські сусіди.

19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ видав Маніфест про скасування кріпосного права та “Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності”. За цими документами селяни ставали особисто вільними, але за поміщиками залишалося право власності на землю.

Розвиток капіталізму

Розвиток промисловості. Надра. Реформи знаме­нували собою перехід від феодалізму до капіталізму. Вони прискорювали розклад натурального господарства і створювали ринок збуту для товарів капіталістичного виробництва. Розвиток капіталістичної промисловості відрізнявся деякими особливостями. Найголовнішою серед них була багатоукладність промисловості:

1. Дрібнотоварне виробництво (селянські промис­ли: виробництво саней, возів, серпів, гончарне ви­робництво, ткацтво, шевство тощо);

2. Капіталістична мануфактура;

3. Капіталістична фабрика.

Фабрично-заводська промисловість поглинала дрібно­товарне і мануфактурне виробництво. Уже в 60-х — на початку 80-х років відбулися зміни в структурі про­мисловості. Поміщицька промисловість почала безпо­воротно занепадати, натомість зростає вага добувної про­мисловості, металургії, машинобудування. У 1869 р. в Україні було 3712 фабрик і заводів, а в 1900-5301 промислове підприємство. На 1900 р. видобуток кам'я­ного вугілля в Україні зріс в 115 разів і становив 70% видобутку у всій Росії, залізноїруди відповідно — у 158 разів або 57% загальноросійського видобутку. У 80-90-х роках було побудовано 17 великих мета­лургійних і десятки машино-будівних заводів у Кате­ринославській і Херсонській губерніях. Металургійні заводи України давали понад 50% загальної виплав­ки чавуну, сталі і 75% прокату металів у Російській імперії.

Чумацький промисел. До появи шляхів сполучення, створених на промисловій основі, тобто залізниць, паро­плавства тощо, міжнародні і внутрішні перевозки здійснювалися чумаками.

Чумаками називали катего­рію населення в Україні, яка займалася в XVT-XIX ст. торговельно-візницьким промислом. Чумакували пе­реважно козаки і державні селяни, менше — кріпаки і міщани.

Велике зростання перевезень до чорноморських портів предметів зовнішньої торгівлі, а з узбережжя Чорного і Азовського морів солі і риби та іноземних товарів сприяло поширенню в Україні чумацького про­мислу. Транспортуванням на далекі відстані і пере­продажем, насамперед солі і риби, займалися вихідці з селян, менше — з міського населення. Особливо цей промисел розвинувся в Україні у XVIII — першій половині XIX ст.

Протягом року чумаки перевозили з Криму, При-азов'я і Галичини на північ по Україні і в Росію тільки солі понад 6 млн пудів. Наступним найбільш поши­реним товаром був хліб та решта сільськогосподарсь­ких продуктів, які вивозилися за кордон через Одесу та інші чорноморські порти. Звідтіля чумаки приво­зили різні товари, які користувалися в Східній Європі найбільшим попитом.

Візникування своє чумаки проводили звичайно вал­ками, які складались з кількох десятків возів (віз по-чумацькому — паровиця). Валка, або фура, мала свого отамана, який від імені цілої валки наймається для візникування, приймає заробітки і робить розкладку за участю кожному. Таке товариство звалось у них артіллю. Кожний чумак у своїй артілі підкоряється в суворомурозумінні всім умовам і в разі відходжен-ня від них — карається і навіть виганяється з артілі. Отаман вирішує всі суперечки остаточно. Він призна­чає кару, і вся артіль підкоряється йому безумовно. Артілі, як правило, вели спільну торгівлю і перевезен­ня, а прибутки ділили між собою за часткою, вкладе­ною в загальну справу.

Це призводило до того, що багата верхівка чумаків забирала всі прибутки, перетворювалась у купців та промисловців. Збіднілі ж чумаки швидко ставали найманими робітниками цих підприємців.

Доставляю­чи товари не тільки в українські міста, айв багато російських міст, включаючи Москву, Нижній Новгород, чумаки сприяли дальшому швидкому втягуванню Ук­раїни в єдиний всеросійський ринок. Справді, мережа чумацьких шляхів поширилась також на Північний Кавказ, в Білорусію, Польщу, Молдавію. Чумацтво було розповсюджено і на Поволжі, Дону і Кубані. Розвиток чумацтва сприяв соціальному розшаруванню селянсь­ко-козацької маси і формуванню сільської буржуазії. Чумацтво щезло в 70-80 роках XIX ст. у зв'язку з роз­витком залізниць і річкового пароплавства.

Транспорт. Швидкий розвиток промисловості при­скорював будівництво залізничного транспорту, зрос­тання міст, а також розширення торгівлі. Поряд з рос­том таких міст, як Харків, Київ, Одеса, Катеринослав, Миколаїв, засновувались і швидко зростали нові про­мислові центри — Олександрівськ (Запоріжжя), Юзів-ка (Донецьк), що виникла як селище біля заводів Юза. Понад вісім тисяч кілометрів залізниць, побудованих в 60-90-х роках в Україні, зв'язували з центром Росії такі українські міста, як Київ, Одеса, Харків, Катери­нослав, промисловий Донбас. Велике економічне зна­чення мало будівництво Катерининської залізниці, що зв'язала вугільний Донбас із залізорудним Криворіж­жям.

Порівняно густа сітка залізниць прискорила ос­таточне включення України до єдиного всеросійського ринку і сприяла піднесенню її економіки. На 1900 рік довжина залізничної колії в Україні складала п'яту частину всієї залізничної мережі Російської імперії.

Поряд з залізничним важливу роль у зміцненні зв'язків між окремими економічними районами віді­гравав водний транспорт. Головною водною артерією був Дніпро. Річками України ходили 220 пароплавів і ще понад 200 були приписані до портів Азовського і Чорного морів.

Набувало все більше товарного характеру сільсько­господарське виробництво, а це сприяло розвиткові легкої та харчової промисловості, їх технічному пере­оснащенню.

На початку 90-х років на Правобережжі і Харківщині працювало понад 150 цукрових заводів, які виробляли 85% цукру загальноросшського вироб­ництва.

Поява буржуазії. У процесі розвитку капіталістич­ної промисловості виростала українська буржуазія, яка примножувала свої прибутки за рахунок жорстокої експлуатації трудящих. Великі капітали нажили ук­раїнські буржуа Алчевський, Терещенко, Харитоненко, Яхненко, Симиренко, Бродський та інші. Проте в про­відних галузях промисловості України, особливо в ме­талургійній і вугільній, панувала не українська і навіть не російська буржуазія, а західноєвропейська. Заохо­чені царизмом, капіталісти Франції, Бельгії, Англії, Німеччини, США прибрали до своїх рук найкращі ро­довища вугілля і залізної руди, по-хижацькому грабу­вали природні багатства країни і експлуатували де­шеву місцеву робочу силу.

Виникнення пролетаріату. У цих умовах в Ук­раїні швидко формувався пролетаріат. Джерелом для цього було переважно обезземелене селянство. Воно йшло на заробітки в промислові центри або до великих поміщицьких господарств — економій Півдня Украї­ни. Кількість промислових робітників за сорок років зросла в цілому в Україні в 4 рази, а в Донбасі — в 20 разів. Усього ж кількість робітників у промисловості, ремісничому та сільському виробництві, в 1900 р. до­сягла в Україні 2,5 млн чоловік.

Тяжке становище робітників змусило їх організу­ватися для боротьби за свої права і поліпшення доб­робуту. Як і по всій імперії, робітники України роз­почали свою боротьбу стихійними виступами-страй-ками. Протягом 70-х років XIX ст. в Україні відбу­лося до 50 страйків. За прикладом робітників Петербурга й інших міст центральної частини Росії страйкували робітники Києва, Харкова, Одеси, Мико­лаєва. Особливо великий і тривалий страйк відбувся

У 1875 р. на металургійному заводі англійського підприємця Юза в м. ІОзівка (тепер Донецьк). Робіт­ники примусили іноземного капіталіста піти на де­які поступки. Зокрема, вони змусили його видавати заробітну платню щомісяця, а не тричі на рік, як це було раніше.

Набувши першого досвіду страйкової боротьби поки що тільки за економічні права, робіт­ники зрозуміли необхідність організованого захисту своїх інтересів.

Робітничий рух (Південно-російський союз ро­бітників в Одесі 1875 р.) і проникнення в Україну марксистських ідей. Уже в 1785 р. в Одесі група робітників заснувала Швденно-російський союз робіт­ників. Організатором і керівником цього союзу був Є. Й. Заславський. Виходець із збіднілої дворянської сім'ї, Є. Й. Заславський здобув освіту в Петербурзі і Москві, а розпочав революційну діяльність на Пол­тавщині. Він був обізнаний з діяльністю І Інтернаці­оналу і значною мірою втілив принципи цієї міжна­родної робітничої організації в Статуті Південно-ро­сійського союзу. За цим статутом, який був одночасно і програмою союзу, робітники ставили завдання зни­щити всяку нерівність між людьми і зробити працю основою їх суспільного І особистого добробуту. У ста­туті підкреслювалось, що робітники можуть досягти свого визволення лише насильницьким, революційним шляхом. Статут не був позбавлений впливу народниць­ких ідей і не підкреслював класовий характер бороть­би пролетаріату.

Південно-російський союз робітників став першою в Україні і в усій імперії пролетарською організацією, яка об'єднувала понад 200 робітників. Союз установив зв'язки з робітниками Миколаєва, Харкова, Таганрога, Керчі, Севастополя, Ростова-на-Дону, Орла. Члени со­юзу, які були об'єднані в гуртки, розповсюджували нелегальну літературу, виступали на робітничих сход­ках, організували власну бібліотеку і друкарню, а та­кож касу взаємодопомоги.

Вони брали активну участь у підготовці і проведенні страйків робітників Одеси, а також намагалися розширити поле діяльності союзу і встановити інтернаціональні зв'язки з пролетарями інших країн.

У кінці 1875 р. жандарми викрили і розгромили союз, а 15 найактивніших його учасників було засуд­жено до тюремного ув'язнення і заслання до Сибіру. На 10 років каторги було засуджено і Є. Й. Заславсь-кого. В ув'язненні він і помер.

Розповсюдженням марксистських ідей в Україні займалась женевська група «Визволення праці» на чолі з Г. В. Плехановим. Ця група підтримувала зв'язки з марксистськими гуртками Києва, Одеси, Катерино­слава. Сгіред робітників цих міст проводилась рево­люційна агітація, читались твори К. Маркса і Ф. Ен­гельса, Г. В. Плеханова, збирали кошти на видання ре­волюційної літератури та посилали їх у Женеву групі «Визволення праці».

Ортодоксальні марксисти Росії на чолі з В. Лені­ним прагнули з'єднати соціалізм з робітничим ру­хом. Створення в 1895 р. в Петербурзі «Союзу бороть­би за визволення робітничого класу» практично втілювало в життя цю ідею. Такі союзи були створені в 1897 р. і в Україні: у Катеринославі, у Києві. Ці ор­ганізації займались політичною і організаційною ро­ботою серед промислових робітників великих індуст­ріальних міст України.

У партійній періодичній пресі, в прокламаціях, вустами партійних функціонерів марк-систи-ленінці роз'яснювали робітникам мету їх бороть­би: ліквідація самодержавства, встановлення 8-годинного робочого дня, створення конституційної держави, фаб­рики і заводи — робітникам, земля — селянам. А для цього пропонувалось робітникам згуртовуватись і по­силити революційну боротьбу, поєднати стихійний ро­бітничий рух за економічні права з боротьбою за по­літичні права. У 1898 р. відбувся І з'їзд Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії (РСДРП).

Сутність селянської реформи


1.Було запроваджено загальноросійську систему селянського управління: сільські громади об'єднувались у волості.

2.Кругова порука.

3.Загальна відповідальність за сплату податків.

Способи проведення реформи подекуди наражалися на значний спротив. Селяни відмовлялися вносити викупні платежі, вимагали наділення їх «дарчими ділянками». Всього у 1861 році в Україні відбулося близько 3,1 тисяч селянських виступів, в яких брали участь понад 2 мільйона мешканців 4160 сіл. Найзначнішими були Безуглівське, Бездненське повстання та Кам'янсько-Слобідське заворушення.

Мені ця тема сподобалась тому що тут я дізнався про свою країну ще більше, яка в той час булла не справедлива система правління.Я вважаю , що кожен українець повинен знати те , що було у нас в минулі часи.