КОНТРОЛЬНА РОБОТА
Самарський ліс
Присамарський
лісовий комплекс – це найбільший за площею природний об'єкт Дніпропетровщини.
Він справді унікальний. Аналогів йому важко знайти як в степовій Україні, так і
у всій Європі. Вік Самарського лісу, який є найпівденнішим лісовим масивом
степової зони України, доходить до десяти тисяч років. Знаходиться цей заповідний об'єкт
в Новомосковському і Павлоградському районах Дніпропетровської області.
Розташовується Самарський бір за течією Самари від впадання до неї річки Вовчої аж до
населеного пункту Черкаське.
На землях
Самарського лісу, який займає близько 15 тисяч га площі, збереглися десятки і навіть сотні
дерев у віці більше 300 років. Тут є ясеневі, липові і берестові діброви,
соснові бори,
осикові і березові гаї, вільхова трясовина, вербняки. Таке різноманіття видів просто
приголомшує. Унікальність цього місця помітили дослідники ще часів Київської Русі. У
історичному минулому Самарські ліси були головним постачальником деревини для Січі. З
дерева будувалися курені, козацькі чайки, церкви. А саму Самару козаки називали
«святою» річкою через її незвичайну родючість.
Ліси на Самарі
багаті своїм рослинним світом, тут зростає багато рідкісних і зникаючих видів. Є
і типові мешканці північніших ареалів - зозулинець болотний, любка дволиста. У
лісах Самари є дуже мальовничі озера і стариці, сфагнові болота і заплавні
луги, солончаки і піщані дюни. Недивним є той факт, що тут є унікальні
представники тваринного світу. Присамарський лісовий комплекс – це справжній
пташиний рай.
Практично
круглий рік чутні голоси куликів, диких качок, журавлів, лебедів і чапель. Серед
пернатих мешкають такі «червонокнижні» види, як орел-могильник,
орлан-білохвіст, змієїд.
Про його
унікальність вчені говорять протягом двох останніх століть. Багатющою природою
Присамар’я захоплювалися іноземні і місцеві мандрівники і дослідники за часів
Київської Русі і Козацької держави.
До нашого
часу в Присамар’ї збереглися десятки й сотні старих дерев, деяким з них понад
300 років! Ліси на Самарі вражають різноманіттям – ясенові, липові, берестові,
пакленові діброви; соснові бори – біломошники, зеленомошники, орлякові,
злакові; березові та осикові гайки; вільхові трясовини, осокірники і вербняки
тощо. Та не тільки лісом славне Присамар’я.
Тут і
заплавні луки, вражаючі багатством рослин, серед яких чимало рідкісних та
зникаючих, а також тих, що далеко відірвані тут від північних своїх ареалів.
Сотні синьооких озер, стариці, очеретові і сфагнові болота. На піщаних
кучугурах – залишки ендемічного піщаного степу. Все це – в заплаві та на
піщаній арені. Не меншу цінність мають байрачні діброви Правобережжя із
залишками цілинного чорноземного степу по балках і ярах.
Варто згадати славнозвісні Солоний і Булахівський
лимани лівобережжя р. Самари. лиман, а між ними – численні дрібніші озерця і болітця,
солончаки і солонцюваті луки. З ранньої весни і до пізньої осені ці мілководдя
наповнюються голосами численних зграй куликів, диких качок, гусей, журавлів,
лебедів і чапель... Це справжній пташиний рай.
У колі сучасних мешканців Присамар’я
найпопулярніший тост – “Хай шумить Самарський ліс”. Єдиним шляхом для
здійснення цієї заповітної мрії тутешніх жителів має бути створення
національного природного парку на Самарі. І буде вічно шуміти соснами дивовижний Самарський ліс.
Присамар’я Дніпровське як унікальний природний
комплекс і як потенційна територія для створення заповідного об’єкту високого
рангу відома науковій та природоохоронній громадськості щонайменше понад сто
років. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. про неабиякі природні багатства, широку
і своєрідну гамму екосистем, хороший (на той час) стан їх збереженості писали
видатні для того часу дослідники – І.Акінфієв
[2], Г.Висоцький, А.Бекетов, Д.Яворницький, М.Котов
та ін. Однак, після того, в статусі території мало що змінилося, а Самарська
природа поступово, хоча й не повністю деградувала. Можливо одна з причин такого
положення – недостатньо активні і скоординовані дії тої частини суспільства,
котра повинна була б цілеспрямовано ставити й досягати мети якнайповнішого
збереження Самарського бору в природному стані. Численні спроби-пропозиції щодо
збереження природного комплексу Присамар’я, що регулярно висувалися протягом ХХ
століття (М.Акімов [1], О.Бельгард [3], В.Стаховський, Ю.Клеопов,
А.Линдя, В.Булахов, А.Губкін, С.Тарасенко, В.Манюк [5] та ін.) залишалися завжди розрізненими, носили
незавершений і непомічений суспільством характер. В різні часи території
пропонувався різний статус, в тому числі й найвищій для тогочасної України –
природного заповідника. Втім не судилося, і дотепер на лісистій частині
території Присамар’я існує лише 4 невеликих заказники загальною
площею 802 га ,
та 25 пам’яток природи, в яких охороняються переважно
окремі дерева або групи старовікових дерев (загальна площа близько 135 га ). Формально у
задовільному стані перебувають відкриті солонцювато-лиманні ландшафти третьої
четвертої терас, де існує два загальнодержавних та один місцевий заказники
(лимани) загальною площею 701
га . Однак реальний стан їх охорони є значно гіршим, ніж
не заповіданої на сьогодні лісової частини Присамар’я. Як наслідок – унікальне
й яскраве явище природи, яким є Самарський ліс, помітно “змарніло” за останніх
сто років, втративши значну частину елементів і в біологічному різноманітті, і
в цілісності території, і в ландшафтному багатстві та гідрологічній будові
(остання значною мірою й визначала все багатство та своєрідність екосистем).
Однак, те, що збереглося до сьогодні, на тлі ще більш деградованих і
трансформованих оточуючих ландшафтів промислово-аграрного Придніпров’я, все
одно вражає сучасних дослідників високим і своєрідним біорізноманіттям на всіх
рівнях. Проте, увага науковців, і особливо тієї частини, яка є відповідальною
за формування національної стратегії розвитку заповідної справи та екомережі,
могла би бути й набагато пильнішою. Натомість Присамар’я навіть не увійшло (начебто за випадковою помилкою) до останніх двох
указів Президента України (від 27.08.2008р.
та від 01.12.08р.), в яких було
запропоновано обтяжний перелік пріоритетних територій для щонайшвидшого
створення нових національних природних парків та інших природно-заповідних об’єктів загальнодержавного значення.
Втім, можливо, в такій помилці, яку держслужбовці
обіцяли виправити найближчим часом, є й певна “закономірність”: справа в тому,
що ідея створення національного парку (носієм якої на етапі її виникнення був і
автор цієї статті) в центральній частині Присамар’я з моменту її народження вже
пережила себе. Вперше офіційно статус перспективної природоохоронної території
високого рангу Присамар’я отримало з виходом
Указу Президента України “Про резервування для наступного заповідання цінних
природних територій” (від 10.03.1994р.),
до якого було включено три території із статусом перспективних заказників, які
пізніше увійшли до складу території, запропонованої для створення національного
національного парку “Самарський бір”. Зокрема, це були власне “Самарський бір”,
“Межиріччя” та “Кочерізький байрачно-балковий комплекс”, їх сукупна площа
згідно з Указом повинна була складати (орієнтовно) 31,6 тис. га. Вперше пропозиції щодо створення у Присамар’ї
вже не заказників, а національного природного парку з’явилися у рішенні
Дніпропетровської обласної ради (від 16.10.1998), а згодом місцеву ініціативу
сприйняли й на державному рівні, й “Самарський бір” (з площею 20 тис. га) було
включено до переліку національних парків, що повинні створюватись, у
“Загальнодержавну Програму формування національної екомережі на 2000-2015
роки”. Надалі статус саме національного парку зарезервованій для заповідання
території Самарського бору (вже з уточненою площею 40 тис. га) дублювався ще
двома рішеннями облради щодо розвитку природно-заповідного фонду (від 19.02.2003р. та від 22.03.2006р.). Ці документи однак є достатньою підставою для того, щоби
вимагати від державних органів влади зусиль і реальних кроків щодо
якнайшвидшого заповідання Приcамар’я. Слід зазначити, що категорію національного природного парку
було обрано для Самарського комплексу, виходячи з реалій ситуації 1990-х рр.:
по-перше, на той час висування ідеї національного парку для Промислового
Придніпров’я (з майже нульовим відсотком заповідності) вже само по собі було
надто сміливою, революційною ідеєю; по-друге, національні парки на той час
виглядали для суспільства дуже привабливою формою заповідання, завдяки
компромісній сутності (адже це території, в межах яких можливо, зберігаючи
цінні природні комплекси, водночас задовольняти й певні інтереси землевласників
і рекреантів). А послаблення конфлікту інтересів, у свою чергу, дає реальні
шанси щодо створення таких об’єктів, зважаючи
законодавчу вимогу наявності добровільного погодження на створення нових
заповідних територій від землекористувачів та землевласників. Стимулюючим
фактором для молодої та бідної держави 1990-х років було й наївне уявлення про
те, що національні парки зможуть якщо не прибутки давати, то принаймні
самоокупатися. Втім, ці фактори залишаються визначальними для віддання переваги
саме національним природним паркам і в найновітніших умовах сьогодення, не
випадково ж до двох стратегічних для заповідної справи президентських указів
від 27.08.2008 р. та 01.12.2008 р. включено 42 перспективних національних
природних парки, і в той же час – лише один природний заповідник, а про нові
біосферні заповідники взагалі не йдеться.
Однак, Якщо проаналізувати досвід існування
національних природних парків в Україні за роки незалежності, стає очевидним
один важливий момент: територія національного парку завжди має внутрішнє
зонування, при якому фактично втрачається частина тих територій, які первинно,
за задумом природоохоронців-ініціаторів створення парку, повинні були б мати
статус саме заповідної зони. Зонування в переважній більшості випадків
здійснюється вже після оголошення національного природного парку, і під
господарську та рекреаційну зону проектувальники змушені виділяти ділянки з уже наявних у
парку земельних площ. За такого підходу, не маючи жодних гарантій відносно
того, ким і як буде прозоновано територію національного парку “Самарський бір”
(за умови його створення), ми можемо наразитись на небезпеку того, що до
господарської або рекреаційної зон увійдуть пріоритетні ділянки, єдино
правильним режимом для яких повинен бути заповідний. (Іноді це виливається у
вкрай асиметричні, абсолютно ненормальні з точки зору функціональної
доцільності проекти зонування, як для діючого національного парку “Подільські
Товтри”, де заповідна зона складає лише близько 1% від всієї площі парку!). З
іншого боку, слід усвідомлювати й те, що у ХХІ ст. рекреаційний тиск на
будь-яку територію, а тим більше таку, як Присамар’я, є дуже потужним і буде
швидко збільшуватися в рази.
Виходячи з цих двох загроз, пропонується принципово
нове рішення щодо організації території та її природоохоронного статусу, котре
є багато більш функціональнішим і виваженим порівняно з первинною ідеєю
створення одного лише національного парку. Головне ж, що нова територіальна
організація дасть реальні шанси на збереження унікального
ландшафтно-екосистемного комплексу. Концептуально ця пропозиція полягає в
наступному. Основне ядро, те що власне й називають “Самарським бором”,
необхідно розвивати по шляху створення тут не національного природного парку, а
біосферного заповідника (резервату). До складу останнього увійдуть
дубові, дубово-соснові та соснові старовікові ліси, байрачні діброви,
березо-осикові та вільхові заболочені ліси, оліго-мезотрофні сфагно-осокові
болота, заплавні озера та луки, солонці та солончаки, лимани, різні варіанти
степових екосистем – зональні чорноземні, солонцюваті на давніх терасах Самари
та псамофільні (на арені). Територіально заповідне ядро – це суцільна,
нефрагментована територія, без населених пунктів, орних земель, промислових
об’єктів і т.ін., на величезній, як
для Степового Придніпров’я, площі (щонайменше 25 тис. га, при загальній площі
резервату близько 46 тис. га). Буферна зона повинна включати в себе
агроландшафти на міжбалкових вододільних смугах правобережжя р. Самари, а також
– військовий полігон в районі селищ Гвардійського та Черкаського (якщо
ліквідація його буде неможливою). Зона антропогенних ландшафтів – це території
вже за межами того комплексу, що зарезервований рішеннями облради та Програмою
формування національної екомережі для створення національного природного парку
(за попередніми ініціативами). Кордони біосферного заповідника доцільно
провести по долині р. Самари у верхній (за течією) частині “Самарського лісу” в
районі злиття річок Вовчої та Самари (за 5 км від м.Павлоград),
а у нижній – за північною околицею сел. Орловщина, за 6 км від м.Новомосковськ (рис.1).
За такого підходу усуваються, або принаймні
мінімізуються найнебезпечніші для природи Присамар’я загрози, такі як
рекреаційний тиск, вирубки лісу (особливо у віковічних деревостанах), забудова,
видобуток корисних копалин, мисливство, торгівля земельними ресурсами.
При цьому в долині р. Самари від м. Павлограду до
с. В’язівок, та від сел. Орловщина до гирла р. Самари (м. Дніпропетровськ)
залишається дві достатньо крупних за розмірами території з природними та
напівприродними ландшафтами, привабливими як для розвитку різноманітних форм
рекреації, так і для збереження природних екосистем. Ці дві території за
правильних управлінських підходів здатні повністю задовольнити зростаючі
рекреаційні потреби регіону (в першу чергу Дніпропетровська, Новомосковська та
Західного Донбасу), прийнявши на себе “рекреаційний удар” і пом’якшуючи його
негативні наслідки для біосферного заповідника. Зважаючи, що на цих територіях
(з їх орієнтовними розмірами 14,5тис.
га та 12,5 тис. га) також є достатньо цінних островів дикої природи, тут якраз
найдоцільніше створити об’єкти природно-заповідного фонду багатофункціонального
типу – тобто національні природні парки або регіональні ландшафтні парки. Більш
оптимальним є створення в гирловій частині національного природного парку
(робоча назва Усть-Самарський), а в околицях м. Павлограду – регіонального
ландшафтного парку (робоча назва Богуславський). При такому підході наявні
елементи рекреаційної інфраструктури (турбази, табори, готелі й т. ін.)
органічно увіллються до рекреаційних зон цих територій, а частини населених
пунктів, таких як Орловщина, Піщанка, могли би увійти й до складу господарської
зони, що підвищило б їх рейтинг та інвестиційну привабливість, у першу чергу як
зон для розміщення елітного заміського житла, різноманітних як прибуткових, так
і соціально орієнтованих туристичних та санаторно-лікувальних об’єктів тощо.
Дві периферійні заповідно-рекреаційні території, крім функції
“перехоплення і поглинання рекреаційних потоків”, виконуватимуть роль
з’єднувальних елементів національної екомережі, оскільки забезпечать територіальну
безперервність регіонального Самарського екологічного макрокоридору, об’єднавши
між собою верхню течію Самари й гирло, біосферне заповідне ядро – із
Дніпровським транснаціональним коридором та з р.Вовчою, і т. ін.
Щодо обґрунтованості й доцільності створення в
Присамар’ї саме біосферного резервату, в сучасних умовах питання це слід
ставити по-особливому гостро, хоча до цього часу воно фактично не порушувалося
(окрім декількох останніх публікацій автора [4,6]) і ніде не обговорювалося, за винятком хіба що одного з засідань
Громадської ради при Держуправлінні навколишнього природного середовища в
Дніпропетровській області, де ці пропозиції не знайшли необхідної підтримки і
подальшого належного розвитку. Гострота ж ситуації полягає в тому, що при
сучасних темпах антропогенної експансії і безпринципності у вирішенні земельних
питань, в яких перемагають у переважній більшості випадків бізнесові інтереси
над природоохоронними ініціативами та здоровим глуздом, територія Присамар’я
ледве не щомісяця втрачає певні елементи свого ландшафтно-територіального та
біологічного різноманіття. Декілька таких втрат, і надалі територія дійсно вже
перестане бути тим унікальним природним дивом, яким ще залишається на сьогодні,
і тоді дійсно переконати як міжнародні природоохоронні комісії, так і державні
урядові структури в непересічній цінності і загальносвітовому значенні
Присамар’я для збереження і підтримки сталого функціонування біосфери буде вкрай важко або й неможливо. З
таких істотних загроз, що можуть знівелювати перспективи території як
біосферного резервату, варто назвати хоча б дві: вирубки старовікових ділянок
лісу (які, нажаль, мають місце й нині!), та високу вірогідність розміщення
елітних будинків-готелів та котедж них селищ (ці явища вже бурхливо
розвиваються у периферійній частині Присамар’я).
У цілому ж дотепер, принаймні станом на початок
весни 2009 р., територія Самарського бору повністю відповідає критеріям щодо
міжнародних біосферних резерватів. В Україні ситуація з розвитком їх мережі
залишається вкрай незадовільною: при дуже нерівномірному географічному
розміщенні, вона залишається надто суб’єктивною й неповноцінною, а з семи
запроектованих Програмою формування національної екомережі на 2001-2015 роки
біосферних заповідників до цього часу не створено жодного. В такому випадку
створення Самарського біосферного заповідника, як пріоритетне, позапланове
завдання для Міністерства навколишнього природного середовища і держави в
цілому, здатне було б змінити ситуацію і бути хорошим поштовхом для оптимізації
мережі заповідних територій з міжнародним охоронним статусом, яка
віддзеркалюватиме природно-історичні та еколого-географічні особливості природи
України.
Виходячи з усього вище означеного, слід негайно
підготувати й надати звернення і обґрунтовуючі матеріали до органів державної
влади, на підставі яких надалі вимагати державної підтримки та зустрічної
ініціативи й доброї волі щодо ініціювання процесу створення Самарського
біосферного заповідника та двох заповідно-рекреаційних територій високого рангу
по його периферії, на території Дніпропетровської області.
Серед багатьох напрямів внутрішньої
політики козацтва чільне місце посідали проблеми охорони навколишнього
сере-довища, природних багатств України. Козаки за допомогою норм звичаєвого
права встановлювали порядок раціонального використання природних багатств, і
відповідальність у випадку порушення.
З 80-х років XVІ століття на значній
території України діяли природоохоронні артикули Литовського статуту 1588 року.
Вони мали утилитарну спрямованність, значною мірою були аналогічними статтями
Руської правди, дещо доповнюючи її.
Артикули стосувалися полювання,
бортництва, шкодження лісних масивів, хлібних угідь. Так, за артикулом
1-"Про лови" встановлювався розмір штрафів за порушення норм і меж
по-лювання ("в чужих охотничьих угодьях"). Ціна за вбитого звіра
залежала від чисельності популяцій та розмірів: зубр-12крб; лось-6крб.
Вводилися спеціальні строки мисливського сезону. Так, за артикулом 18 було
заборонено полювати на чужих землях,"начиная от праздника седьмой субботы,
вплоть до окончания уборки с полей всякого хлеба"1. Таким чином влада
захищали власників хлібних ланів від шкоди під час полювань
Штрафи накладалися і за незаконне
винищення природних ресурсів гаїв,борів В деяких випадках грошового стягнення,
як вважалось, було недостатньо і людину засуджували до смертної кари. Це
відбувалося у випадках зрубування "воровским образом дерева"у чужому
володінні, за викрадення бджіл "возле дома или на пасеке, или в лесу на
дереве, из улья или из сделанного для них дупла…"2.
Статутом регламентувалося також
відшкодування збитків потерпілим в разі пожеж в лісних масивах.
Дані положення Литовського Статуту діяли
на території України до початку ХІХстоліття, більша частина їх повторюва-лася
пізніше в "Збірнику малоросійських прав".
Гетьмани України, починаючи з другої
половини XVII ст. також видавали природоохоронні документи, які захищали угіддя
як власність їх володарів. Розглянемо деякі нормативні акти періоду
гетьманування Богдана-Зиновія Хмельницького з цього приводу:
Універсал від 22 листопада 1649 року -
забороняв козакам, які проживають біля Київського Михайлівського Золотоверхого
монастиря, "в дуброви і леси вєжджати і шкоди от того часу чинити"3.
У випадку непокори універсалу Гетьмана - покарання, вид якого залежав від
рішення козацького товариства.
Частими були випадки привласнення тих чи
інших земельних ділянок, які були власністю органів самоуправління. Подібний
випадок зустрічаємо в універсалі від 2 червня 1653 року, за яким козакам та
міщанам одного з сіл під Києвом заборонялосмя захоплювати землі і сіножаті
Київського магістрату4.
Іноді і діяльність самих козаків,
наприклад, рибальство призводила до порушення прав власності на природні
ділянки. Так, на скаргу священника Видубицького монастиря отця Клементія
Старушича Гетьман універсалом від 25 травня 1654 року заборонив козакам і
простим людям рибалити в урочищах, що належать монастирю5. Тобто, з одного
боку, універсали захищали право власності на той чи інший вид нерухомості, з
іншого ж боку - стримувала нищівне використання природних ресурсів навіть тими
ж козаками та селянами.
У XVIII ст.екологічна політика козацтва
стосувалася лісів, мисливських, рибальських угідь, сіножатей, природніх
копа-лин(вапно, мармур)тощо. В Архіві Коша Нової Січі ми зустрі-чаємо ряд
документів, присвячених природоохоронній тематиці. В першу чергу це стосувалося
лісових масивів, яких на Запорожжі, за думкою Д.Яворницького, було не так і
багато (степова зона). В основному ліси росли по долинах Дніпра та його
притоків, на берегах озер, лиманів, в ярах. Виходячи з географічного положення,
найбільше лісів було на території північних паланок: Самарської, Орільської і
Протовчанської. Найбільш відомі лісові масиви - Нерубай і Чорний ліс. Саме в
цей період висловлення "втік до Чорного лісу" - означало став
гайдамакою6. Справа в тому, що ці ліси були своєрідним природнім кордоном
Запорозьких Вольностей, тут переховувалися і козаки-запорожці від переслідувань
поляків або татар, тікали сюди і прості селяни, котрі не бажали стогнати під
чоботом польських магнатів або російських дворян. Найбільше цінувалися
Самарські ліси, які були багаті і знамениті своїми дубами (т.зв."Самарська
Товща").
В останні часи існування Запорізької Січі
(з 50-х років XVIIIст.) питання охорони природних багатств, насамперед лісів,
стають більш актуальними. На думку І. Грозовського це можна пояснити слідуючими
причинами:
Активна політика Коша Запорізької Січі,
спрямована на залюднення території Вольностей, викликала різке збільшення
кількості населення в степах. Розвиток промислового скотарства і землеробства,
виробництво товарів на продаж привели до інтенсивного використання природних
ресурсів краю.
Колонізаторська політика царського уряду
на території Лівобережжя, зокрема Великого Лугу, - спорудження
фортець,заснування поселень - сприяла хижацькому винищенню флори та фауни гарнізонами
фортець та поселенцями.
Як відомо значної шкоди лісам завдають
стихійні лиха, особливо пожежі. Не слід забувати і провійськові дії, коли
багато лісів вирубалися різними воюючими сторонами зі стратегічною метою7.
Значних втрат зазнали ліси, та й взагалі
навколишнє середовище під час побудови Української та Дніпровської оборонних
ліній, під час створення Новоросійської губернії.
Питання лісокористування органічно
впліталися в проблеми, пов'язані з боротьбою козацтва за землі. В період Нової
Січі Кіш намагався (вірніше повинен був) самостійно вирішувати всі проблеми з
цього приводу. Російська влада з цього питання давала формальну відповідь:
" в снабдении оным (тобто деревиною) есть надобность всего государства"8,
за легкої руки імперії Запорожжя перебрало на себе державні функції по захисту
лісових багатств. А це - одне з підтверджень часто проголошуваної останнім
часом тези про Запорозьку Січ як хранительницю державності України. І Кіш з
поставленою проблемою досить успішно справлявся. Свідченням цього є архівні
документи. Це - звернення приватних та офіційних осіб до Кошу з метою отримання
дозволу на вирубку лісу, доречі такі заходи козацька старшина ввела в дію чи не
найпершими. Дозвіл на вирубку лісу давав Кіш або кошовий отаман. Вирубка
повинна була проводитися лише за присутності представників хазайнуючої тут
паланки, заборонялося для опалення рубати мокре дерево("…за
неупотреблением в надобность спортить сирое дерево на дрова…"), брати лише
сухе ("…употребляли б на то (опалення) леж9). Були передбачені і покарення
за порушення норм природокористування і недотримання наказів Коша:
"…которих в лесах сищут, арестовав ввесь скот и что при них будет,
представлять к вам(в паланку) при своїх всего заарестованого регистрах. А ви в
Кош обязательно доносите…"10.
Одним з нововведень XVIIІ ст. було
формування з козків спеціальних команд "для избережения от опустошений
сторонними лесних и протчих войскових угодий"11. Одну з таких команд
очолював полковий стар-шина Данило Малиновський ("… к опустошению
напрасному леса портить не допускать и в сем прилежное надсмотрение поручено от
Коша товарышу куреня Донского Данилу Мали-новскому. А всем жиючим около реки
Днепра запорожским козакам крепко прказуется излышне лесу не пустошыть і чинить
ему (Даниле Малиновскому) всякое допоможение"12)
Велика кількість наказів стосується
попереджень жителів навколишніх до паланок сіл про раціональне використання
лісів, ордери про передачу окремих лісових ділянок козацьким зимівникам, та
запорожцям-власникам.
Як відомо, на території козацьких
Вольностей протікало чимало річок, в основному, приток Дніпра. Отже і
рибальство було одним з провідних занять в цьому регіоні як для козаків, так і
для селян. Під екологічну протекцію Коша Нової Січі попадали і водні угіддя.
Так, було заборонено без відома Коша або місцевої старшини ловити рибу в річці
Самарі("никому без ведома Коша риби в Самаре ловить не
допускать…"13).
Було розроблено низку заходів і відносно
мисливців. Їм було заборонено полювати без дозволу козацтва. А в 1773році був
прийнятий закон Російської імперії про полювання, згідно якого з 1 березня по
29 червня заборонялось добувати дичину14.
Козацтво теж ввело окрім
загальноросійських і власні санкції, дії яких мали позитивні результати.
Наприклад, у червні 1761 року полковник Бугогардівської паланки Корній Шустовал
надав кошовому отаману Григорію Федорову рапорт про затримання мисливців -
жителів сусідніх слобід, які без дозволу Коша полювали на лисиць15.
Отже, запорозькі козаки приділяли велику
увагу охороні і раціональному використанню природних багатств на території
Вольностей, шляхом встановлення чітких правил природо-користування різного роду
угіддями.
Питання охорони природи знаходило
відображення і в діяльності козацтва після 1775 року. Так, за наказом отамана
Азовського козацького війська генерал-майора К.Решетілова від 12 серпня 1859
року станичні управи повинні були "…принять самые деятельные меры к
разводу лесоводства вообще полезного с тем, чтобы каждое общество разводило лес
всякого рода, найболее способного к растению в этом крае"16.
На поданих вище прикладах можна
переконатися, що українське козацтво, відоме насамперед своєю славною
військовою діяльністю, проводило різноманітну внутрішню політику. Однією з ланок
цієї політики є природоохоронна діяльність, яка проводилася на державницькому
рівні. В кінці XVIII ст. проявляється чітка владна ієрархія в природоохоронній
діяльності козацтва, чого не можна казати про російські землі. Так, саме козаки
почали створювати загони по охороні навколишнього середовища - своєрідний
український, ймовірно перший в Російській імперії Green peace.
Польський
історик італійського походження XVII
ст. Олександр Гваньїні в 1611 р. у Кракові видав об’ємну працю "Хроніка
Європейської Сарматії" [11]. У ній він так описує кордони Сарматії:
"У цій... частині світу (Європі) розташована Сарматія,... країна досить
велика й славна, яка містить багато народів та королівств. Справа в тому, що
існує дві Сарматії: одна татарська, або азіатська, розташована на дальньому,
тобто східному, березі ріки Дон і Волзі, на котрих живуть заволзькі татари і їх
орди... Іменем другої, європейської Сарматії, називають нашу Сарматію, у якій
живуть поляки, русь, литва, мазури, пруси, поморяни, інфляндці, московити,
готи, алани, волохи й татари, котрі живуть на цьому березі північної ріки Дон
неподалік Чорного моря. Цю Сарматію зі сходу відділяють від Азії ріка Танаїс,
тобто Дон, і Меотійське озеро, із заходу – Вісла, або ж, як хочуть деякі, ріка
Одер. На півдні – Угорські гори, які нині прозвані Бескидами, а на півночі їхня
власна країна відділена від інших морем Німецьким, або Сарматським
(Балтійським)". Карта Європейської
Сарматії. Ксилографована Себастьяном Мюнстером в 1540 р. для
"Географії" Птолемея, перевидана в 1571 р. Внизу карти показано
спотворену берегову лінію Чорного та Азовського морів
На території України відомий також древній
козацький топонім: "Самара". Вся підконтрольна запорізьким козакам
територія ділилася на паланки, найбільшою та найзаселенішою з яких була
Самарська паланка з центром у містечку Самарь, розташованому на березі ріки
Самари, лівої притоки Дніпра, біля теперішнього міста Новомосковськ. Самара
була багата на рибу, мед, віск, дичину й будівельний ліс і за це багатство
звалася козаками святою рікою; околиці Самари запорізькі козаки звали
обітованою Палестиною, раєм божим на землі, а всю землю біля ріки – "дуже
гарною, кветнучею й изобилующею", саме місто Самарь – "истинно новым
и богатым Іерусалимом" [13].
По обох
берегах ріки Самари росли самарські ліси; це головна заповідна діброва
запорізьких низових козаків. Самарські ліси розлягалися на 182 версти при 20
верстах найбільшої ширини й по справедливості вважалися "знатними",
"несходимими" й "невиданими" лісами, своєрідними
"муромськими хащами". "Ріка Самара, – писав 1637 року Ґійом де Боплан
(*10), – знаменита надзвичайним лісовим багатством, отож навряд чи якесь інше
місце може зрівнятися в цьому з околицями Самари".
У польському
історичному атласі "Руські землі Речі Посполитої", який був виданий у
1904 р., на північний схід від сучасного Дніпропетровська, серед Диких Полів,
показано цілу область "Самара". Область
Самара (SAMARA) за
Єкатеринославом (сучасний Дніпропетровськ) в атласі Руських земель Речі
Посполитої, 1904 р.
Саме у Самарі була розташована головна святиня
запорожців – Самарський Пустинно‐Миколаївський монастир. Тут були побудовані
перші на козацькому Низу церква та монастирська школа. Звідси вийшли багато
відомих священиків, довгий час зберігалися козацькі реліквії, могили
подвижників та борців за православну віру. Церковний історик Катеринославскої
єпархії, єпископ Феодосій Макаревський пише, що Самарську обитель запорізькі
козаки називали "козацькою Палестиною".
Очевидно,
недаремно після знищення Запоріжської Січі та зруйнування козацької
"столиці" – Самарі – практично на тому ж місці за царським наказом
було засноване нове місто, яке відбивало назву вже нової, імперської столиці, –
Новомосковськ.
На ріці
Самарі є також інші схожі топоніми: село Самарське та Новосамарське, міста
Самарське та Верхня Самара, острів Самарський.
У Росії також
є ріка Самара, притока Волги, біля гирла якої розташоване давнє місто Самара.
Офіційна дата народження міста – 1586 рік, коли за наказом царя Федора
Івановича спочатку збудовано дерев’яну фортецю на Волзі, названу Самарским
містечком, для прикриття від нападів з півдня і забезпечення водного шляху від
Казані до Астрахані. У 1688 році фортеця Самара була перейменована в місто,
ставши не лише військовим форпостом, але й значним торговим центром. Через
Самару здійснювалася вигідна торгівля зі Сходом.
Як свідчать
фахівці з топоніміки, назва рік "Самара" хоч і дуже древня, але
неслов'янського походження. Кожна назва має своє географічне положення,
обумовлене її топонімічною адресою, зміст якої склався в конкретних умовах
природи й людської діяльності. Так, від української ріки із сучасною назвою
"Самара" на схід до Каспійського моря йдуть величезні степи, що
переходять далі в безводні закаспійські пустелі Азії.
Корінь назви
ріки Самари варто шукати в розвитку мов як місцевих народів, що здавна населяли
степову зону, так і в мовах східної групи. Основою слугує слово-основа
"Сам" ("Шам"), що зустрічається не лише в назвах
географічних об'єктів або власних імен – ті ж Самарканд, Самар, Самара й
Самарія, але й у кліматичних явищах, характерних для цих місць. Так, в арабів
сухий жаркий вітер пустель – самум, у єгиптян шамсином (хамсином) також
називається жаркий вітер, у Сирії словом "шам" позначають пустелю, в
угорців прикметники "пустельний", "посушливий" мають корінь
"семар", а степові чабани значаться як "самодо"; і навіть у
китайській мові пустелі позначаються ієрогліфами, які вимовляються як "
ша-мо". Таким чином, корінь "сам", або "шам", є
складовою частиною слів і топонімічних назв, зміст яких відбиває
кліматично-природні явища в житті людей посушливих степів, пасовищ і пустель.
Наприклад, у північно-західній частині Казахстану існує цілий ареал
географічних імен з таким коренем: місто Сам, піски Сам, озеро Сам, місто
Самеке, урочище Сам, селище Шамак, Очерет-Самарські озера, ріка Очерет-Самара
(притока Уралу), а також казахська ріка Самара. До цього ареалу закономірно
тяжіє й Самара з басейну Волги, і українська Самара з басейну Дніпра.
У наведених
прикладах можна помітити незмінну наявність кореня "сам" у тих
географічних областях, де мало рік і опадів, але сонячно та посушливо. Тому
українською мовою значення топоніма "сам" можна однозначно передати
словами "спекотній, посушливий степ". Друга частина топоніму Самара –
корінь "ар" – також входить у словник народів Сходу, Середньої Азії і
Європи зі значенням "ріка". Зокрема, в угорців, чиї предки до IX століття кочували за
Волгою, слово "ар" і зараз означає "потік",
"ріка". Зрошувальний канал в Середній Азії та Закавказзі називають
"арик". Із усього цього видно,
що семантика топоніма Самар (Самарь), або в пізнішому варіанті Самара, означає
"степова ріка".
Якщо така
ідентифікація вірна, то назва "Самарія" означає землі навколо
степових рік, проте це назва тюркська. А предки слов’ян для позначення рік
використовували корінь "дон". Цікаво, що саме на місці середньовічної
Сарматії, у якій є річка Самара та було давнє козацьке місто Самарь,
розташований Донецький край, Донбас, назва якого дійсно означає
"річковість", як і назва "Самарія".
Разом з
назвою "Сарматія" часто (особливо греками) використовувалась назва
"Савроматія". Враховуючи можливі взаємозаміни губних звуків
"в" та "м", отримаємо назву, близьку до біблійної:
Савро-матія - Самро-матія.
Комментариев нет:
Отправить комментарий