РЕФЕРАТ
Основні напрями грошово-кредитної політики
ПЛАН
Вступ
1. Грошово-кредитна політика – теоретичні засади та практичні аспекти її
функціонування в Україні
2. Поняття грошово-кредитної політики та її правових основ
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Розширення міжнародної
торгівлі товарами та
послугами перетворює кордони різних країн в умовні лінії на
географічній карті. Однак валюта
в більшості з
них все ж
залишається самостійною та невід’ємною
складовою частиною економіки.
В економічних системах, валюта яких вільно конвертується, рівень її обмінного курсу є
вирішальним фактором успіху
національних експортних галузей та
рівня цін на
товари та послуги,
що імпортуються з інших країн.
Саме проведення
державної монетарної політики
регулювання грошово-кредитних відносин в
Україні повинно забезпечити максимальну ефективність функціонування економічної системи нашої країни в цілому.
Актуальність теми полягає в тому, що з одного боку,
держава займає визначальну роль в системі кредитно-фінансових відносин, а з іншого – з розвитком монетарних відносин, як зазначалося раніше, стираються кордони між різними країнами, взаємовідносини між ними вже неможливо уявити без грошових розрахунків.
Метою роботи
є визначення головних
понять та суб’єктів монетарної політики і дослідження монетарної політики в Україні на сучасному етапі.
В якості
об’єкта дослідження виступає сукупність
грошово- кредитних відносин, регулятором
яких є держава в особі державних контролюючих органів.
Отже, головним завданням роботи
є визначення основних проблем, недоліків і переваг
існуючої системи грошово-кредитних розрахунків, грошова система монетарної політики в
Україні та визначення ролі держави в цій системі.
Висновки
Грошово-кредитна політика — це комплекс взаємозв’язаних, скоординованих
на досягнення заздалегідь визначених соціально-економічних цілей, заходів щодо
регулювання грошового ринку, які здійснює держава через центральний банк
країни. У такому визначенні сутність грошово-кредитної політики пов’язується з
певними суспільними цілями, з певним монетарним механізмом їх досягнення
(регулювання грошового ринку), із конкретною інституційною структурою,
відповідальною за її проведення. Кожний із цих атрибутів конкретизується в
законодавчих та нормативних актах держави.
Пов’язування грошово-кредитної політики з регулюванням грошового ринку
означає визнання впливу її не тільки на пропозицію грошей, як це часто
допускається в літературі, а й на попит на гроші. І хоча механізм регулятивного
впливу на грошовий попит недостатньо розвинутий і досліджений, це не може бути
підставою для виключення його зі сфери впливу грошово-кредитної політики.
Особливо це важливо для країн із перехідною економікою, де попит на гроші є
слабо розвинутим і потребує регулятивної підтримки.
У літературі застосовуються й інші підходи до визначення сутності
грошово-кредитної політики. Представники одного з них трактують монетарну
політику надто вузько — як урядову політику впливу на кількість грошей в
обороті[1]. Представники іншого підходу визначають її надто розширено — як один
із секторів економічної політики вищих органів державної влади[2]. У першому
випадку механізм монетарної політики обмежується лише впливом на кількість
грошей і явно збіднюються його результативні можливості, у другому — не визначено
специфічного характеру монетарної політики, її відмінностей від інших секторів
економічної політики, її особливого механізму впливу на економічні процеси.
Найбільш прийнятним є наведене вище визначення, яке відносить до
грошово-кредитної політики ті заходи та дії регулятивного характеру, які
здійснюються безпосередньо центральним банком чи за його участі та реалізуються
через грошовий ринок у всіх його складових та різновидах, включаючи валютний
ринок. За такого підходу грошово-кредитна політика набуває чітких, економічно
обумовлених обрисів, внутрішньо єдиної інституційної основи, яка охоплює
грошовий ринок і банківську систему. У такому трактуванні грошово-кредитна
політика являє собою комплексний, організаційно оформлений регулятивний
механізм зі своїми специфічними цілями, інструментами та роллю в економічній
системі. Саме в цьому розумінні ми використовуватимемо в подальшому поняття
грошово-кредитної політики.
Сама назва цієї політики як грошово-кредитної зумовлена двома чинниками,
які традиційно використовувалися в регулятивній практиці центральних банків:
спрямуванням її на регулювання грошової маси (пропозиції грошей) через
емісійний механізм;
забезпеченням регулювання пропозиції грошей через кредитний механізм.
Але в сучасних умовах у практиці регулювання пропозиції грошей з’явився
ще один (і досить могутній) чинник впливу на масу грошей — валютний механізм,
що реалізується через валютну, в тому числі курсову, політику. Тому традиційна
назва регулятивного механізму (грошово-кредитна політика) не відображає всієї
різноманітності процесів, які там відбуваються. Зокрема, поза межами цієї назви
залишаються процеси впливу на пропозицію грошей через валютний ринок і курсову
політику. На цьому тлі видається більш логічною назва «монетарна політика», яка
широко застосовується в зарубіжній літературі. У межах такої назви можуть
вільно співіснувати всі три складові регулятивного механізму: емісійно-грошова,
кредитна і валютна[3]. Більше того, така назва краще виражає внутрішню єдність
цього (регулятивного) механізму, його моноспрямованість на підтримання
пропозиції грошей на рівні, адекватному попиту на гроші[4].
Ключовим суб’єктом монетарної політики є держава, яка відповідає за
створення в країні найсприятливіших для економічного і соціального розвитку
монетарних умов. Цю місію держави виконують через уповноважені органи —
центральні банки, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим
обігом, інституції страхування банківських депозитів тощо. Певна роль надається
також загальним органам державного управління — урядам, їх окремим структурам:
міністерствам фінансів, економіки, казначействам тощо. Проте провідна роль у
розробленні та реалізації монетарної політики належить центральним банкам.
В Україні головною уповноваженою державою інституцією, яка відповідає за
розроблення і реалізацію монетарної політики, є Національний банк України. Як
передбачено Конституцією України (Ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє і
затверджує Основні засади грошово-кредитної політики на кожний рік та здійснює
контроль за її проведенням. Реалізує ж завдання грошово-кредитної політики
безпосередньо апарат НБУ в процесі своєї повсякденної діяльності.
Об’єкти монетарної політики можна розділяти на віддалені (кінцеві) та
наближені (безпосередні). Віддаленими є реальний сектор економіки та соціальна
сфера, адже саме задля забезпечення їх належного розвитку здійснюється
грошово-кредитне регулювання. Безпосередніми об’єктами виступають ті змінні
грошового ринку, через які монетарні імпульси здійснюють вплив на віддалені
об’єкти. Це, зокрема, маса грошей, ціна грошей, валютний курс[5]. На масу
грошей вплив здійснюється через зміну пропозиції грошей, на ціну грошей та
валютний курс — через зміну попиту і пропозиції грошей.
Успішне грошово-кредитне регулювання ринкової економіки можливе за
наявності в країні відповідної інституційної основи. Ключовими складовими її є
банківська система і грошовий ринок.
Формування монетарної політики як дуже важливого і складного механізму
економічного регулювання ставить ряд вимог до банківської системи щодо рівня
розвитку її інфраструктури та якості функціонування.
Основними з таких вимог є:
дворівнева побудова банківської системи, за якої одному з банків
надається статус центрального з монопольним правом емісії грошей. На
центральний банк покладається функція вироблення та реалізації монетарної
політики;
законодавче та фактичне забезпечення незалежності центрального банку від
державних органів виконавчої та законодавчої влади, достатньої для проведення
ним самостійної монетарної політики;
законодавче закріплення за центральним банком статусу резервної структури
банківської системи в цілому з наданням йому права регулювати резервні фонди
всіх банків другого рівня;
законодавче надання центральному банку статусу кредитора останньої
інстанції для банків другого рівня та статусу фінансового агента уряду;
широкий розвиток мережі банків другого рівня, достатньої для повного
забезпечення попиту економічних суб’єктів на позичкові кошти;
створення системи державного регулювання та нагляду за роботою банків
другого рівня, що гарантує функціональну поведінку останніх у межах, визначених
монетарною політикою центрального банку;
забезпечення високого рівня довіри до банківської системи загалом через
досягнення стабільності кожного окремого банку.
Розбудова банківської системи відповідно до цих вимог розпочалася в
Україні в 1991 р. із прийняттям закону «Про банки і банківську діяльність». За
минулий час досягнуті певні успіхи в розв’язанні цього надзвичайно складного
завдання, що дало можливість Національному банку України формувати свою
монетарну політику, першим і найвідчутнішим результатом якої стало приборкання
гіперінфляції, зниження інфляції до прийнятного рівня.
Грошовий ринок як другий елемент інституційної основи монетарної політики
створює те середовище, в якому формуються і реалізуються методи та інструменти
монетарної політики. Чим це середовище сприятливіше, тим ефективнішою буде дія
останніх. Навіть здатність банків здійснювати грошово-кредитне регулювання
значною мірою залежить від розвитку грошового ринку, оскільки вони є головними
посередниками на ньому.
Проведення ефективної монетарної політики ставить перед грошовим ринком
такі вимоги:
досягнення високого рівня його структуризації, за якого успішно
функціонують усі складові цього ринку — кредитний ринок із сегментами ринку
грошей та ринку капіталу, міжбанківський ринок, ринки державних і корпоративних
цінних паперів, валютний ринок;
достатній рівень лібералізації всіх секторів грошового ринку для
забезпечення вільного переміщення грошей, вільного доступу на ринки всіх
економічних суб’єктів, формування реального співвідношення попиту і пропозиції
в кожному із секторів та забезпечення реального зв’язку між відповідними
ціновими індикаторами — ставкою банківського процента, доходу з цінних паперів,
обмінного курсу валют;
вільний доступ усіх комерційних банків на будь-який сектор грошового
ринку;
наявність широких зовнішньоекономічних зв’язків, забезпечення конвертації
національної валюти, проведення реальної курсової політики.
За таких умов центральний банк одержує широкі можливості для проведення
монетарної політики на ринкових засадах, забезпечення переважно економічного
впливу на суб’єктів ринку та максимально високої ефективності монетарних
заходів. Зокрема, лише за достатнього розвитку ринку державних цінних паперів
центральний банк може широко здійснювати операції на відкритому ринку з метою
регулювання маси грошей в обігу. З іншого боку, широкий розвиток кредитної
функції комерційних банків, міжбанківського кредитування та кредитування
центральним банком комерційних створюють достатню базу для проведення реальної
облікової політики. Адже якщо комерційні банки мають можливості купувати кошти
на міжбанківському чи міжнародному ринках за доступною ціною, вони не
погодяться одержувати позички в центральному банку за завищеною ціною, і
навпаки.
Список
використаних джерел:
1. Адамик Б. П. Національний банк і грошово-кредитна політика: Навчальний
посібник. — Тернопіль: Карт-блаш, 2002. - 278 с.
2. Алисов Е. А. Деньги и правовой обычай // Проблеми законності: Респ.
міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. - Харків: Нац. юрид. акад.
України, 2000. - Вип.45. - С. 154.
3. Алисов Е. А. Финансовое право Украины. Учебное пособие. – Х: фирма
"Эспада", 2000. – 288 с.
4. Антология экономической классики: В 2-х т. -М.: МП "Эконов",
1991. -Т. 1.
5. Антонова О. В. Середовище вироблення державної політики
(теоретико-методологічні аспекти). – Автореферат дисертації на здобуття
наукового ступеня кандидата наук з державного управління. Спеціальність
25.00.01 – теорія та історія державного управління. Дніпропетровськ. – 2005. –
20 с.
6. Бабич А. М., Павлова Л. Н. Государственные и муниципальные финансы:
Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ, 2002. – 687 с.
7. Банківське право: українське та європейське / За ред. П. Д. Біленчука.
Навчальний посібник. - К.: Атіка, 1999. - 400 с.
8. Банківський менеджмент: навч. Посібник для вищ. навч. закладів //
Кириченко О. А., Гіленко І.В., Роголь С. Л. та інші. За ред. Кириченка О. 3-є
вид., перероб. і доповн. – К.: Знання - Прес, 2002. – 438 с.
9. Банківське право України: Навч. посібник / За заг. ред. А. О.
Селіванова. - К.: Видави. Дім "Ін Юре", 2000.
10. Банковское дело / Под ред. О.И. Лаврушина. - М.: Банки и биржи. НКЦ,
1992. - 428 с.
11. Братко А. Г. Банковское право. Теория и практика. Учебное пособие. –
М.: изд-во «ПРИОР», 2000. – 320 с.
12. Братко А. Г. Центральный банк в банковской системе России. М.: Спарк,
2001.
13. Ващенко Ю. В. Банківське право: Навч. Посібник. – К.: Центр
навчальної літератури, 2006. – 344 с.
14. Воронова Л. К., Кучерявенко Н. П. Финансовое право: Учебное пособие
для студентов юридических вузов и факультетов. – Харьков: Легас, 2003. – 360 с.
15. Воронова Л. К. Банковско - финансово - правовой словарь - справочник.
- К.: А.С.К., 1998. – 288 с.
Комментариев нет:
Отправить комментарий