Образовательный блог - Рефераты, курсовые, дипломные: КОНТРОЛЬНА РОБОТА - Філософія політики як теорія політичного пізнання

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Філософія політики як теорія політичного пізнання

ЗМІСТ

1. Теоретико-пізнавальний ракурс філософського розгляду політики

2. Політична гносеологія та політична епістемологія

3. Закономірності політичного буття людей як предмет теорії політичного пізнання

4. Закон як уособлення історичної необхідності та людські пристрасті

5. Свідоме та стихійне у політичних законах

6. Марксистське та веберівське трактування суспільно-політичних законів: порівняльний аналіз

7. Механізм використання законів суспільно-політичної життєдіяльності: основні складові

8. Використання об'єктивних законів суспільно-політичного життя: можливості та межі

Використана література

Обсяг – 22 сторінки.

За повною версією роботи зверніться сюди - ipoit2013@gmail.com або
Вартість – 150 грн.

Використана література:

1. Панарин A.C. Политология: Учебное пособие. - М.: Гардарики, 2000. - С. 9-24.

2. Політологія: Навч. посібник для вузів / Упоряд. та ред. М. Сазонова. - Харків: Фоліо, 1998.-С. 362-382.

3. Ашин ПК., Лозанский Э.Д., Кравченко С.А. Социология политики. Сравнительный анализ российских и американских политических реалий: Учебное пособие для вузов. - М.: Экзамен, 2001. - С. 192-226.

4. Бойченко I.B. Філософія історії: Підручник. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. -С. 130-166.

5. Сучасна політична філософія: Антологія / Пер. з англ. - Упорядник Я. Кіш. - К.: Основи, 1998. - С. 9-113; 137-190.

6. Макаренко В.П. Аналитическая политическая философия: Очерки политической концептологии. - М.: Праксис, 2002. - С. 229-279.

7. Политология для юристов: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и A.B. Малько. - М.: Юристъ, 2002. - С. 434-347.

8. 81 Поппер Карл. Злиденність історицизму. — К., 1994. — С.134

9. 82 Платон. Законы // Платон. Собрание сочинений: В 4-т. - М., 1994. - T.4. - С. 92.

10. 8Бойченко О.І. Проблема співвідношення природного та людського в ранньому даосизмі // Київський університет імені Тараса Шевченка. Вісник: Філософія. Політологія. — Вип. 27. — К., 1998. -С. 8-10.

11. Гегель Г.В.Ц. Лекции по философии истории. - СПб., 1993. — С. 75.

12. Гегель Г.В.Ц. Философия права.- М., 1990. - С. 57.

13. Гегель Г. Энциклопедия философских наук. Наука логики. — М., 1974. — Т.1. — С. 397-398.

14. Вебер Макс. О некоторых категориях понимающей социологии // Вебер Макс. Избранные произведения. — М., 1990. — С.532-542; Вебер Макс. Основные социологические понятия // Там само. — С.625-633.

15. Вебер Макс. О некоторых категориях понимающей социологии. — С. 542.

16. Веб ер Макс. Основные социологические понятия. — С.620.

17. Вебер Макс. Основные социологические понятия. — С.620.

18. Вебер Макс. О некоторых категориях понимающей социологии. - С. 510; Вебер Макс. Основные социологические понятия. — С. 624.

19. Вебер Макс. Основные социологические понятия. — С.628.

20. Бойченко І.В. Закони життєдіяльності суспільства і людини // Людина в сфері гуманітарного пізнання. - K., 1998. - С. 114-139.

ЗМІСТ:

1. Теоретико-пізнавальний ракурс філософського розгляду політики

2. Політична гносеологія та політична епістемологія

3. Закономірності політичного буття людей як предмет теорії політичного пізнання

4. Закон як уособлення історичної необхідності та людські пристрасті

5. Свідоме та стихійне у політичних законах

6. Марксистське та веберівське трактування суспільно-політичних законів: порівняльний аналіз

7. Механізм використання законів суспільно-політичної життєдіяльності: основні складові

8. Використання об'єктивних законів суспільно-політичного життя: можливості та межі

Використана література:

1. Теоретико-пізнавальний ракурс філософського розгляду політики

Будь-який з різновидів спеціальнонаукового політологічного знання — від вузькогалузевої аж до загальнополітологічної спеціальнонаукової теорії — постає саме і тільки теорією самої політичної реальності, розглянутої у межах відповідної локалізації. Істотна відмінність філософії від спеціальнонаукових галузей політичного знання полягає у тому, що вона може поставати не тільки у вигляді всезагальної теорії політичної реальності, політичної онтології, тобто філософського вчення про царину політичного буття, а й відігравати роль теорії політичного пізнання.

Інакше кажучи, предметом філософії може бути не лише сама політична реальність, а й найрізноманітніші, як позанаукові, так і наукові (зокрема — спеціальнонаукові теорії політичної реальності) форми політологічного пізнання.

Однак філософія політики у своїй теоретико-пізнавальній іпостасі чітко відрізняється і від тих спеціальних галузей знання, котрі таким же об'єктним чином, як і спеціальні теорії політичної реальності, вивчають іншу сторону процесу політичного пізнання — суб'єкта який містить і пізнає, чи навіть політичну думку, політичне мислення або політичне пізнання, взяті окремо від суб'єкта, що робить, наприклад, політична психологія.

Тому не менш важливою умовою з'ясування своєрідності філософського осмислення особливостей пізнання політичних явищ є також розмежування психологічного та філософського підходів до пізнання царини політичного буття.

Адже психологія, як і філософія, теж робить своїм предметом політичну та політологічну думку. Однак, на відміну від філософії, психологія не розглядає співвідношення між політичною думкою та політичною дійсністю, як її об'єктом, а вивчає саму по собі цю думку як щось відокремлене від об'єкта, тобто теж об'єктним чином, як специфічний різновид явища. Для філософії ж, що досліджує політичну думку саме і тільки в її зв'язку з політичною реальністю, остання цікава так само, як і думка.

Простежуючи цю розбіжність між філософією та психологією на процесі трактування кожною з них думки політичної, політичного пізнання, ми якраз і отримуємо можливість чіткіше окреслити предмет філософії політики, взятої у її теоретико-пізнавальному ракурсі.

Для психолога політичне мислення постає як самодостатній предмет аналізу. Він розглядає політичне пізнання, політичне мислення як своєрідні психічні процеси, перебіг яких здійснюється в головах політологів -представників спеціальних галузей політології, а не як різновид думок, спрямованих на такий специфічний об'єкт, що ним є політичне буття суспільства та людини.

Психолог фокусує свої зусилля винятково на суб'єктивній стороні в початковому суб'єкт-об'єктному співвідношенні. Він обмежується в своєму дослідженні думкою політолога-галузевика, залишаючи поза увагою об'єкт цієї думки — політичну реальність. З іншого боку, для спеціалізованого політолога таким же самодостатнім предметом є саме по собі політичне суще.

Отже, для філософа тим фактом, що вимагає уваги, постає не політична дійсність сама по собі, як для політолога-галузевика, ані сама по собі думка такого політолога про цю дійсність, як для психолога, а обидві ці речі в їх взаємозв'язку. А думка про політику у її відношенні до останньої як до свого об'єкта вже є не просто думкою про політику, а політичним чи політологічним знанням; отже, чим для психології є теорія чистої думки, психічних подій, абстрагованих від будь-якого об'єкта, тим для філософії є теорія знання.

Однак це не означає, звісно, що філософія політики може бути саме і тільки теорією політичного пізнання. Правильніше розглядати, як уже зазначалося вище, теретико-пізнавальну, світоглядну та методологічну діяльність філософів на терені політики як відносно самостійні ділянки філософської праці. Сучасна філософія, внаслідок дедалі більше прогресуючої спеціалізації, вже не може не розділяти на окремішності аналіз методів політичного пізнання, вивчення самого політичного пізнання й, нарешті, дослідження того, що пізнається.

Наведене останнім міркування може бути підтверджене за кількома підставами. Наприклад, виходячи з того, що не можна не враховувати: політика — об'єкт особливий, який в самому собі містить суб'єкт — об'єктне співвідношення і вже хоча б тому може бути предметом не лише філософської теорії політичного пізнання, а й філософської теорії політичної реальності.

Отже, філософія політики посідає в розгалуженій системі форм осягнення політичної дійсності особливе місце вже тому, що виконує роль теорії пізнання політичних процесів і явищ. Однак намагатися звести філософію політики тільки до теорії політичного пізнання означало б значно і невиправдано звузити, збіднити реальний предметний обшир філософії політики та багатство її граней як неодномірної, внутрішньо розчленованої галузі знань.

2. Політична гносеологія та політична епістемологія

Філософія політики як теорія політичного пізнання в широкому сенсі слова в свою чергу може поділятися на політичну гносеологію та на політичну епістемологію. Предметом першої є процес політичного пізнання і взаємодія гносеологічних суб'єкта і об'єкта у цьому процесі. Предметом же політичної епістемології — результат цього процесу, тобто політичне знання, його співвідношення з політичною реальністю.

У чому ж полягає відмінність теорії політичного пізнання від, з одного боку, філософської політичної онтології; з іншого — від філософської методології політики?

Вище вже було показано, що філософська онтологія політики вивчає, крізь призму суб'єкт-об'єктного співвідношення, саму реальну політичну дійсність. Реалізуючи цю, онтологічну функцію, філософія шукає відповіді на питання типу: «Що таке політична дійсність — єдиний процес чи множинність відносно замкнених утворень?»; «Чи можна говорити про спрямованість соціально-політичного процесу, його мету і сенс, чи ні?»; «Чим відрізняються політичні процеси та явища від економічних, соціальних, правових, моральних тощо?»; «Чи можливий поступ у сфері політичного життя людей?» тощо.

В якості ж теорії політичного пізнання філософія відповідає вже на зовсім інші питання: «Що і як вивчають науковці, розглядаючи

політичну дійсність як цілісний універсум?»; «У чому особливість пізнання політики як множинності соціокультурних утворень?»; «Чим пізнання політичних явищ відрізняється від пізнання інших суспільних, та й природних явищ і в чому подібність між цими різновидами пізнання?» тощо. Інакше кажучи, в даному разі предметом розгляду стає вже пізнавальна діяльність дослідників по вивченню політичної реальності, а не сама вона.

Досить чітко проходить межа й між теоретико-пізнавальним та методологічним вимірами філософії політики.

В якості методології філософію політики цікавить вже не сам по собі політичний процес і навіть не хід пізнання політичних реалій, а ще вищий «поверх» — принципи, підходи, прийоми, процедури, форми, способи та методи цього пізнання.

Тематику теорії політичного пізнання визначають дослідження характеру взаємозв'язку матеріального та ідеального в ході пізнання політичної дійсності, співвідношення реальних фактів політичного життя та фактів політичної епістемології тощо.

3. Закономірності політичного буття людей як предмет теорії політичного пізнання

З'ясовуючи це питання, потрібно насамперед розрізняти закономірності реальної політичної дійсності (або об'єктивні закони), з одного боку; закони тієї чи іншої політичної науки — з іншого.

Адже часто-густо саме нерозуміння відмінності між політичними законами в їх онтологічному вимірі, тобто тенденціями, та закономірностями, що мають місце в самому реальному ході політичного процесу та законами як елементами теоретичної системи тієї чи іншої спеціально-наукової галузі політичного пізнання, призводить до заперечення закономірної природи політичного буття загалом.

Так, можна погодитися з твердженням видатного австро-британського мислителя сучасної епохи Карла Поппера (1902 — 1994), за яким, зокрема, надія на те, що одного прекрасного дня ми можемо відкрити «закони руху суспільства», так само, як всесвітньовідомий фізик і математик Ісаак Ньютон (1643 — 1727) відкрив закон руху фізичних тіл, є нічим іншим, як наслідком... непорозумінь.

Оскільки не існує ніякого руху суспільства, що в якомусь розумінні був би схожий або аналогічний до руху фізичних тіл, не може бути й таких законів81.

То більше. Строго кажучи, навіть закон Ньютона був ним, власне, не відкритий, а взагалі сформульований. Адже цей закон не існує в природі у тому вигляді, в якому був виражений у теорії І. Ньютона. Всі закони науки — не що інше, як ідеалізації, які лише в силу об'єктивної спрямованості людського пізнання проектуються на довкілля, витлумачуючись як складові самої реальності.

У такому розумінні не існує не тільки законів суспільного (у тому числі й політичного) руху, а й будь-яких інших законів взагалі, так само, як у навколишній реальності не існує, скажімо, понять. А от певні об'єктивні аналоги, які традиційно називають об'єктивними законами, тенденціями, закономірностями тощо, на основі яких і формулюються закони науки як певна ідеалізація, абстракція, існують в самій реальності, зокрема політичній. Тому існування законів політичної науки можна визнати лише в якості ідеалізацій. Оскільки ж ці ідеалізації у принципі вірно відображають політичні реалії, то у низці певних практичних чи пізнавальних ситуацій їх ототожнення з об'єктивними законами, тобто тенденціями та закономірностями самого політичного буття людей, постає як не лише прийнятне, а і як корисне чи навіть необхідне.

4. Закон як уособлення історичної необхідності та людські пристрасті

Отже з стародавніх часів з'ясування особливостей закономірностей життєдіяльності людей здійснювалося через співвіднесення двох моментів цієї життєдіяльності. З одного боку — тих, що є вираженням, хай і в неадекватній, перетвореній формі, свободи як визначальної, субстанційної характеристики людини. Тобто — вируючих на поверхні океану історичних явищ суб'єктивних, часткових, випадкових і швидкоплинних бажань, пристрастей, насолод, прикрощів, страждань, сподівань, страхів тощо. З іншого ж — глибинних, загальних, необхідних і тривалих характеристик цієї ж життєдіяльності. При цьому закон вельми тривалий час розглядався як вираження саме і тільки останніх характеристик. Показовими в цьому плані є, наприклад, міркування одного з «вічних супутників» людства, видатного давньогрецького філософа Платона (427 — 347 до н. е.). Кожна людина, зазначав він, будучи єдиним цілим, має водночас двох протилежних і нерозумних порадників: задоволення й страждання. «До них приєднуються ще гадки стосовно майбутнього, загальне ім'я котрим «надія». Зокрема, очікування скорботи називається страхом, очікування задоволення — відвагою. Над усім цим стоїть розум, який вирішує, що з них краще, що гірше; якраз він, ставши загальним установленням держави, отримує назву закону.»82 Важливо, що в якості закону розум постає не у вигляді індивідуально-суб'єктивної властивості окремої людини. А по-перше, як відповідність людини природі; по-друге ж — як відповідність людини вже своєму власному, внутрішньому єству — згадаємо хоча б «даймоній» Сократа (470 — 399 до н. е.), учителя Платона.

Почуття ж, пристрасті, насолоди, страждання тощо розглядаються в даному разі як те, що перешкоджає дії та усвідомленню законів як начала розумного, яка набуває своє осмислення через розум людини — своєрідне уособлення об'єктивного «розуму», Логосу, тобто системи об'єктивних закономірностей. В давньогрецькій філософії така традиція розгляду законів людського світу, тобто законів суспільнополітичного характеру, простує від Сократа через кініків, Платона, Аристотеля, стоїків та платонізм до християнського розуміння цих законів, про яке мова йтиме далі. В ракурсі природовідповідності закони людської, історичної життєдіяльності осмислюються і в інших стародавніх цивілізаціях, зокрема, давньокитайській (більшою мірою — в даосизмі, меншою — в конфуціанстві та моїзмі)83.

Тлумачення пристрастей, почуттів, потреб, інтересів, мотивів, цілей та інших характеристик людини як істоти, що діє вільно, з одного боку, об'єктивних законів — з іншого (як двох важливих, неодмінних і взаємопов'язаних складових історичного процесу) було наскрізною, лейтмотивною особливістю й у розвитку західноєвропейської філософсько-історичної думки. При цьому й тут вельми тривалий час характеристики людської свободи — почуття, воля, пристрасті, інтереси, мотиви, ідеали тощо інтерпретувалися як опозиційна щодо законів складова історії, яка протистоїть їх дії чи принаймні не сприяє їй. Лише на досить пізньому етапі поступу західноєвропейського суспільства, десь починаючи з французького філософа-просвітника Жан-Жака Руссо (1712 — 1778), воля вже починає розглядатися як внутрішня складова механізму здійснення історичних законів, а сама дія цих законів починає тлумачитися через співвідношення індивідуальної та всезагальної волі.

Однак, по суті, лише Г. Гегель вперше послідовно й у систематичній формі проаналізував чинники та вияви людської свободи — потреби, пристрасті, інтереси, мотиви, цілі тощо — не як зовнішню чи, тим більше, опозиційну щодо законів характеристику історичної життєдіяльності людей, а як внутрішню складову дії цих законів. «Принцип, а також і правило, закон, — відзначав Г. Гегель, — є чимось внутрішнім, котре як таке, хоч би не було воно істинним в собі, не зовсім дійсне. Цілі, правила тощо містяться в наших думках, лише в наших сокровенних намірах, але ще не в дійсності. Те, що є в собі, є можливість, здатність, але воно ще не вийшло зі свого внутрішнього стану, ще не стало існуючим. Для того, щоб воно стало дійсним, має приєднатися другий момент, а саме виявлення в дії, здійснення, а його принципом є воля, діяльність людини взагалі. Лише завдяки цій діяльності реалізуються, здійснюються як вищезгадане поняття, так і в собі сущі визначення, оскільки вони мають силу не безпосередньо завдяки їм самим. Та діяльність, котра здійснює їх і дає їм наявне буття, є потреба, прагнення, схильність і пристрасть людини»84.

Розглядаючи закономірності історії як такі, що реалізуються через вмотивовану й свідому людську діяльність, Г. Гегель водночас фактично не відрізняє їх від законів природи, взятих у широкому значенні цього слова. Адже до тлумачених таким чином, тобто в найширшому сенсі, законів природи філософ включав усе розмаїття законів, крім юридичних законів. «Існують, — писав він, — закони подвійного роду: закони природи і закони права. Закони природи абсолютні й мають силу такими, якими вони є: вони не дозволяють обмеження, хоч у деяких випадках можуть бути й порушені. Щоб знати, в чому полягає закон природи, ми повинні осягнути природу, бо ці закони вірні, хибними можуть бути лише наші уявлення про них»85. Слід, щоправда, застерегти — термін «природа» Гегель вживає в даному разі у тому значенні, яке було загальноприйнятим у Стародавній Греції й ґрунтовно призабулося європейцями. Інакше кажучи, німецький мислитель розумів природу й не як об'єктивну реальність в цілому, і не як частину означеної реальності, тобто природу в сенсі кореляту суспільства. Природа в рамках наведеного вище міркування трактується зовсім інакше — як природа речей, тобто сутність, якість, а не той чи інший обшир реальності. Відповідно закони природи — це в даному випадку закони сутності, сутнісні закони самої дійсності, на відміну від правових законів як нормативних законів-приписів. Нежива, неорганічна реальність має одну природу і, отже, закони своєї природи; світ живого — іншої природи, її й виражають закони природи живого. Нарешті, неповторну, самобутню природу, тобто, інакше формулюючи, свій характер має й історія. Тому, дещо парадоксально висловлюючись, можна говорити про закони природи й щодо історії, як це і робить Г. Гегель, характеризуючи закони самої історичної реальності.

Реалізуються ж такого штибу історичні закони, на переконання філософа, через так звану хитрість розуму, становлячи собою об'єктивно-сутнісну («природну»), часто-густо несподівану й далеко не завжди бажану результанту багатьох різноспрямованих індивідуальних людськихдій. Цей

специфічний (об'єктивний і надіндивідуальний, а не звичайний розум як інтелектуальна здатність окремої людської особистості) «розум» і постає, власне, як уособлення «законів природи», що характеризують історію. І водночас — як своєрідний об'єктивний Логос (він же Бог), для котрого історичний процес є формою й шляхом самопізнання. Цей «розум, — вважав Г. Гегель, — настільки ж хитрий, наскільки могутній. Хитрість полягає загалом в опосередковуючій діяльності, що, дозволяючи об'єктам (котрими в даному разі виступають у Г. Гегеля справдешні суб'єкти, люди — І. Б.) діяти один на одного і виснажувати себе в цьому впливі, не втручаючись водночас безпосередньо в цей процес, все ж здійснює лише свою власну мету... Бог дає людям діяти, як їм завгодно, не обмежує гру їхніх пристрастей й інтересів, а виходить з цього здійснення його цілей, які відмінні від цілей, що керували тими, котрими він користується»86. Отже, реалізуючись через пристрасті, потреби, інтереси, мотиви, схильності та інші спонуки цілком вільної діяльності людей, історичні закони постають, однак, за Г. Гегелем, як результати, котрих самі люди не передбачали й не прагнули. Водночас не варто перебільшувати ті реальні увагу та значущість, яких він надає закономірностям і як об'єктивним формам вияву історичної необхідності. Мислитель розглядає їх у значенні лише одного з елементів розлогої й розмаїтої мережі історичних співвідношень і залежностей.

5. Свідоме та стихійне у політичних законах

В подальшому розглянутий підхід до вивчення означених законів знайшов своє переосмислення та конкретизацію. І передусім — крізь призму з'ясування діалектики свідомого та стихійного начал у дії об'єктивних суспільно-політичних законів. Тобто — у дії відповідних закономірностей, тенденцій та інших необхідних, всезагальних, істотних і повторюваних взаємозв'язках і взаємозалежностях процесів та явищ самої соціально-політичної дійсності. Це знайшло свій вияв, зокрема, у тому, що в рамках пізніших традицій, як і в Г. Гегеля, пристрасті, потреби, інтереси, мотиви, цілі тощо аж ніяк не протиставляються при поясненні своєрідності соціокультурної реальності, дії суспільно-політичних законів. Навпаки, вони розглядаються як неодмінні та важливі іманентні, внутрішні складові загального механізму дії цих законів як закономірностей і тенденцій, що характеризують перебіг суспільних, у тому числі й політичних, процесів і явищ. При цьому у контексті, скажімо, марксистської традиції усі ланки механізму здійснення суспільно-політичних закономірностей поділяються на дві групи. До першої зараховуються передусім такі: об'єктивна основа дії історичних законів (необхідність, потреба, інтерес). Другу ж складає власне дія даних закономірностей, яка неможлива без свідомої та цілеспрямовано перетворюючої соціокультурну реальність діяльності суб'єкта.

У цьому зв'язку низкою сучасних мислителів, зокрема тих, що представляють марксистську традицію та різні напрями неомарксистської орієнтації, цілком слушно наголошується, що дія законів життєдіяльності великих людських мас чи й усього суспільства, на відміну від законів природи, не вичерпується впливом самих тільки об'єктивних чинників і взаємодією лише сліпих, стихійних сил. Щоправда, цю обставину добре розуміли вже такі представники німецької класичної філософії, як Ф. Шеллінг (1775 - 1854) і Г. Гегель.

Якщо ж йдеться про засновників марксизму, то з них особливу увагу цій проблемі приділяв Ф. Енгельс.

Він наголошував, що суспільство об'єктивне так само, як і природа. Переосмислюючи, вже з матеріалістичних позицій, гегелівське тлумачення специфіки соціальних законів «великих чисел», тобто законів, які є за своєю масштабністю політичними. Ф. Енгельс доречно зауважував при цьому, що, будучи об'єктивною, соціокультурна дійсність в одному пункті все ж істотно відрізняється від природної.

Адже суспільна реальність, на відміну від природної, де неподільно панують стихійні, сліпі сили, виявляється через життєдіяльність людей — з притаманними тільки їм пристрастями, волею та свідомістю. Історичний процес створюють люди, діяльність яких має цілеспрямований характер, скеровується їхньою свідомістю, бажаннями, волею тощо.

Тому дія соціальних законів, які є за своєю природою суспільно-політичними тією мірою, якою вони постають як закони діяльності великих мас людей, вже не визначається тільки сліпими стихійними силами, а включає обов'язково і свідому складову, й інші, властиві суб'єктові характеристики.

Втім, попри це, закони діяльності великих мас людей, тобто суспільно-політичні закони, від цього аж ніяк не стають чимось суб'єктивним. Вони мають такий же об'єктивний характер, як і закони природи. І зумовлене це, на думку Ф. Енгельса, передусім тим самим незбігом мети і результату людської діяльності, про яке вже йшлося у Г. Гегеля.

Кожна індивідуальна дія, сукупність яких утворює історичний процес, має характер цілком цілеспрямованої, свідомої. Однак внаслідок розбіжності (а подекуди, хоч це і видається парадоксальним, саме внаслідок збігу) індивідуальних прагнень, бажань, особливостей свідомості різних людей, їхні індивідуальні дії є різними, а то й протилежними за своєю спрямованістю. І на перший погляд вони, розглянуті у своїй масі, нагадують хаотичний, броунівський рух молекул.

Але це — тільки на перший погляд. При глибшому вивченні виявляється, що усі ці поодинокі вектори індивідуальних ЛЮДСЬКИХ дій дають у підсумку певну результанту, загальну тенденцію, сумарний вектор. Або ж, іншими словами — певну суспільно-політичну закономірність.

Розглядаючи дію таких закономірностей як органічну єдність свідомого і стихійного начал, засновники марксизму та їхні наступники вважали загальною тенденцією процесу соціокультурної життєдіяльності поступове, але зрештою неухильне зростання ролі свідомої компоненти та її перетворення, на певному етапі історичного розвитку, на домінуючу. Це перетворення пов'язувалося з переходом від сучасного їм техногенного, індустріального суспільства до суспільства якісно нового типу, позбавленого буцімто істотних соціальних недоліків.

Проте реальний хід суспільного процесу довів некоректність подібної недооцінки значення стихійної та переоцінки ролі свідомої складової здійснення суспільно-політичних закономірностей. Відповідно й намагання розглядати і використовувати об'єктивні суспільно-політичні закони як чинник, цілком підвладний діяльності суб'єкта, в дійсності обернулося з необхідністю глухим кутом, в який зайшли СРСР і країни соціалістичної співдружності. Цей, здавалося б негативний, історичний досвід є теж безумовно цінним. Він теж є переконливим свідченням об'єктивності суспільно-політичних законів, неможливості використовувати їх на зразок безвідмовних маніпуляторів людських дій.

Будучи вираженням стійких, сутнісних і загальних характеристик багатогранного процесу поступу соціуму, об'єктивні суспільно-політичні закони (а отже, — і закони різних галузей політології, котрі є їх відображенням) теж відзначаються чималим розмаїттям. Тому їх погрупування не тільки можна, а й потрібно здійснювати за різними критеріями.

Наприклад, за масштабом їх можна поділяти на всезагальні закони; закони, дія яких обмежена кількома історичними типами суспільств, культур, цивілізацій тощо; закони, діючі в рамках лише якогось одного масштабного соціально-політичного організму чи навіть лише однієї стадії існування такого організму. Можна також розрізняти суспільно-політичні закони, що характеризують історичний процес або ж певне суспільство як певну цілісність і так звані часткові закони.

За своїм характером суспільно-політичні закони можуть поділятися на закони розвитку, закони побудови і закони функціонування як людського суспільства загалом, так і тих соціокультурних формувань, множинність яких і утворює це суспільство.

6. Марксистське та веберівське трактування суспільно-політичних законів: порівняльний аналіз

Згідно з класичною марксистською інтерпретацією, ці закони реалізуються через діалектичну єдність, взаємодію суб'єктивного і об'єктивного, свідомого та стихійного, діяльності і суспільних відносин. Або, під іншим кутом зору — через потреби, інтереси і цілі людей, — з одного боку, незалежні від цих людей обставини — з іншого. За М. Вебером же, суспільно-політичні закони реалізуються через взаємозв'язок соціальної дії з соціальними відносинами, інтересами, мотивами і цілераціональним впорядкуванням людських дій87. Паралель очевидна.

Співпадають також деякі істотні риси того, що в марксизмі характеризується як соціально-творча діяльність на основі пізнання і використання онтологічно тлумачених суспільно-політичних законів, а у Макса Вебера — як цілераціональна дія.

В обох випадках це дії: а) спрямовані на досягнення цілей, чітко усвідомлюваних діючим суб'єктом; б) такі, що використовують у ході реалізації зазначених цілей засоби, які самим суб'єктом дій визначаються адекватні; в) в яких розуміння сенсу дії і самого діючого суб'єкта співпадають: зрозуміти сенс дії — означає зрозуміти і самого діючого суб'єкта. Саме тому ця діяльність і постає як свідомо законотворча і законовідповідна.

Нарешті, варто відзначити й те, що і Макс Вебер, і класичний марксизм не дуже розходяться в оцінці зміни питомої ваги і ролі цієї діяльності в ході історичного процесу. Марксизм, як відомо, виходить з того, що суспільно-політичні закономірності реалізуються не тільки через дію стихійних, сліпих сил, .як закономірності природи, а через взаємодію стихійного і свідомого начал. Причому — з посиленням значення свідомої компоненти в процесі розвитку суспільства. А також перетворенням, на певному історичному етапі, даної компоненти з підпорядкованої у домінуючу.

У дечому подібного висновку доходить і М. Вебер, вважаючи загальною закономірністю переходу від «традиційного» суспільства до сучасного переакцентування провідної ролі із спільнісно орієнтованої дії на суспільно орієнтовану дію.

Особливістю подібного переакцентування є, за М. Вебером, формальна раціоналізація заснованих раніше на неформальній згоді законів спілок, товариств і перехід до свідомо, цілеспрямовано організованої мережі соціальних інститутів, до системи формальної раціональності. Тобто — перетворення свідомої складової дії суспільних законів у домінанту. «В цілому в рамках приступного нашому огляду історичного розвитку, — зазначає він, — можна констатувати якщо не однозначну «заміну» дій на основні згоди об'єднання в суспільство, то, принаймні, дедалі ширше впорядкування дій на основі згоди шляхом формалізованих законів і дедалі більше перетворення спілок в цілераціонально впорядковані інститути»88.

Як бачимо, точки дотику наявні і в цьому випадку. Однак, попри всі «дотичні» у розумінні законів історії як законів діяльності людей, між класичним марксизмом і Максом Вебером є й серйозні розбіжності у тлумаченні проблематики суспільно-політичних законів.

Марксизм, принаймні в його радянському варіанті, виходив у розгляді діяльності, в якій знаходять свій вияв суспільно-політичні закони, з соціального цілого, індивід же виступає своєрідною похідною, функцією цього цілого. Умовно такий підхід можна означити як методологію соціального функціоналізму. М. Вебер же, навпаки, йде в характеристиці соціальної дії від окремої людини.

Втім, при цьому Макс Вебер виходить не з індивіда як біологічної особини роду гомо сапієнс, а з представника певного соціального типу, або, як він пише, «функціонера», тобто індивіда соціалізованого, людської особи. Тому сам мислитель розглядав свою методологічну позицію не як альтернативу методології соціального функціоналізму, а як її конкретизацію і доповнення. «Дослідження основних проблем емпіричної соціології, — зазначає він у цьому зв'язку, — завжди розпочинається з питання: які мотиви спонукали і спонукають окремих «функціонерів» і членів даного «товариства» поводитися таким чином, щоб подібне «товариство» виникло і продовжувало існувати? Будь-яке функціональне (таке, що йде від «цілого») утворення понять слугує тут лише попередньою стадією, користь і необхідність якої не викликають ніякого сумніву, якщо воно здійснене правильно»89. Тому не випадково, характеризуючи «індивідуалістичний метод», слово «індивідуалістичний» М. Вебер бере в лапки, тобто вживає його не зовсім, а, можливо, й зовсім не в буквальному розумінні. Відповідно й закони соціальної дії лише дуже умовно можна позначити як закони дії

індивіда. Сам М. Вебер висловлюється з цього приводу так: «Закони», як звичайно називають деякі положення розуміючої соціології... становлять підтверджену спостеріганням типову ймовірність того, що за певних умовах соціальна поведінка набуде такого характеру, який дозволить зрозуміти його, виходячи з типових мотивів і типового суб'єктивного смислу, що ним керується ДІЮЧИЙ ІНДИВІД».

Очевидно, найефективніший шлях розробки першого напряму справді пролягає через збалансоване й органічне поєднання позицій соціального функціоналізму, з одного боку, і поміркованого, умовно кажучи, «соціалізованого», індивідуалізму — з іншого.

Між марксизмом і М. Вебером при спільності розуміння суспільно-політичних законів як законів свідомої (осмисленої) й цілеспрямованої (цілераціональної) діяльності (дії) є ще одне важливе розходження. На його з'ясуванні варто зупинитися докладніше.

Зазначена розбіжність пов'язана з трактуванням самої діяльності, виявом якої постають означені закони.

Марксизм в його класично-ортодоксальному варіанті виходив з того, що подібна діяльність постає не лише реальною субстанцією суспільно-політичних законів, а й — з переходом до соціалізму — їх свідомим суб'єктом. Інакше кажучи, життєдіяльність соціалістичного суспільства розглядається тут як свідоме, планомірне використання адекватно пізнаних суспільно-політичних законів.

У системі ж М. Вебера цілераціональна соціальна дія як вираження суспільно-політичного закону тлумачиться не як реальність, а як ідеальний тип. Причому — тип не історичний (емпіричне узагальнення, спрямоване на причинний аналіз індивідуальних дій), а соціологічний, тобто апріорна теоретична схема, або, як його ще називає автор — «утопія».

Подальший хід пізнання і реального суспільного розвитку довів, що обидва трактування є однобічними.

Класичний марксизм, претендуючи одноосібно на адекватне пізнання суспільних законів і їх ефективне використання в ході планомірного і, здавалося б, законовідповідного розвитку суспільства колишнього СРСР і країн колишньої соціалістичної співдружності, змушений був зрештою з середини 80-х років XX століття визнати, що цей розвиток відбувався не тільки не за об'єктивними суспільно-політичними законами, але з їх порушенням, а то й всупереч їм.

З одного боку, не підтвердилися претензії марксизму на монополію на адекватне пізнання і вільне й ефективне оперування суспільно-політичними законами в реальній управлінській та виконавській, предметно-перетворюючій діяльності.

З іншого боку, крайністю виявилося і веберівське трактування законотворчої і законовідповідної цілераціональної соціальної дії як ідеального типу. Звідси — непослідовність інтерпретації соціальної дії мислителем.

Прямо чи побіжно він і сам змушений час від часу відходити від трактування цієї дії лише як ідеального типу і розглядати її як момент самої об'єктивної соціальної дійсності:

а) як граничний випадок серед інших реальних дій людей91;

б) як один з різновидів реальних соціальних дій.

Макс Вебер зазначає, що в цьому плані «соціальна дія, подібно до будь якої іншої поведінки, може бути:

цілераціональною, якщо в її основі лежить очікування певної поведінки предметів зовнішнього світу і інших людей та використання цього очікування як «умов» чи «засобів» (для досягнення своєї раціонально поставленої і продуманої мети;

ціннісно-раціональною, заснованою на вірі в безумовну естетичну, релігійну чи іншу — самодостатню цінність певної поведінки як такої, незалежно від того, до чого вона приведе;

афективною, передусім емоційною, тобто зумовленою афектами або емоційним станом індивіда;

традиційною, тобто заснованою на тривалій звичці»92

Обидві позиції фіксують реальні особливості законів суспільно-політичного процесу і людської діяльності, виявом якої вони виступають. Але при співвіднесенні кожної з цих позицій з реальною дією цих законів в обох випадках утворюється своєрідний ірраціональний залишок, з котрим не може впоратися жодна з них. І в цьому немає нічого дивного, оскільки перед нами — типовий випадок прагнення осягнути дію нелінійної закономірності засобами «лінійної», класичної методології.

Розбіжність між веберівським і марксистським тлумаченням природи законотворчої цілераціональної діяльності зумовила й відповідні відмінності в розумінні способу здійснення законів у житті людей. М. Вебер розглядає перехід від неформальних спільностей до сучасного суспільства, яке грунтується на цілераціональних зв'язках, що утворюють інтегративну мережу формальної раціональності, як переважно стихійний, хоч і закономірний процес.

Класичний же марксизм розглядає перехід до раціональної, то більше — планомірної організації суспільного життя як процес свідомий, пов'язаний з втіленням у життя принципів наукової теорії суспільно-політичного розвитку в ході соціалістичної революції. Відповідно побудова й подальший розвиток соціалістичного суспільства трактувався тривалий час як загалом адекватне і продуктивне використання суспільно-політичних законів у процесі цілеспрямованих соціальних перетворень.

У ролі універсальної і єдино правильної теорії суспільно-політичних законів людської життєдіяльності обидва ці підходи виявилися некоректними. Розглянуті ж поза цими глобалістськими претензіями і з розумінням того, що вони становлять лише один з напрямів розробки тематики, вони виявляють себе як підходи: а) не тільки прийнятні, а й необхідні; б) не взаємовиключаючі, а доповнюючі один одного. Особливо варто наголосити, що тлумачення суспільно-політичних законів через цілера-ціональну діяльність — як одне з можливих — цілком правомірне. Справді, такі закони, взяті в тому їх вимірі, в якому вони постають як закони цілераціональної діяльності, мають реальний, досить місткий і значущий інтервал застосовності і виконують істотну роль у суспільстві.

7. Механізм використання законів суспільно-політичної життєдіяльності: основні складові

I передусім у цій своїй іпостасі вони й розглядаються у марксизмі (особливо так званого радянського зразка) — як у принципі дійові засоби політики і соціального управління. Проблема пізнання і використання законів соціально-політичної реальності в межах цього напряму зводиться до адекватного вираження і вмілого практичного застосування законів. Вважалося — якщо все робиться належним чином, ефект як пізнання, так і використання суспільних законів не повинен давати ніяких небажаних наслідків.

Інтегруючим є в даному випадку поняття механізму — незалежно від того, про що йдеться — дію, пізнання чи використання соціально-політичних законів. Основними складовими механізму дії означених законів постають при цьому об'єктивні суспільні потреби, інтереси, індивідуальні та колективні цілі, масово-індивідуальна діяльність з їх реалізації та отримані результати.

Коли ж велася мова не просто про дію, а про використання законів суспільно-політичного життя, то в цьому, другому випадку кількість ланок ставала більшою.

Зокрема, до механізму пізнання і, так би мовити, свідомого використання цих законів за радянських часів включалися: І) формулювання законів суспільно-політичної діяльності людей у системі науково-теоретичного знання на основі пізнання їхніх потреб та інтересів;

виявлення, шляхом співвіднесення цієї системи знань з суспільно-політичною практикою, невідповідностей між ними, тобто сукупності назрілих політичних проблем;

визначення системи соціальних цілей, програм, проектів, планів, спрямованих на розв'язання цих проблем;

організаційно-управлінська діяльність до мобілізації мас на практичну реалізацію зазначених цілей, програм, проектів, планів;

практична діяльність мас з виконання зазначених цілей і успішне досягнення розроблених на початку цілей, проектів, планів, програм тощо.

8. Використання об'єктивних законів суспільно-політичного життя: можливості та межі

Подібне розуміння специфіки, пізнання і дії, чи навіть використання соціально-політичних законів по суті панувало в нашому суспільстві понад 70 років. Зазначений механізм дії згаданих законів задумувався і розроблявся як безвідмовний.

Проте, попри всі намагання привести життєві реалії у відповідність з вимогами суспільно-політичних законів, зведених до законів-приписів, цей механізм ніколи не спрацьовував з очікуваною чіткістю. Завжди виявлялися небажані наслідки, розбіжності між заданою через цілі, проекти, програми і плани сукупністю вимог законів-приписів і реальними результатами практичної діяльності мас до втілення цих цілей, проектів, планів і програм.

Такий «ірраціональний залишок» при реалізації соціально-політичних законів був завжди. Проте установка на спрощене, просвітницьке трактування суспільно-політичних законів неминуче призводила до тлумачення небажаних наслідків, що суперечили законам, як чогось не тільки негативного, а й суто випадкового.

Причому сама ця випадковість позбавлялася статусу об'єктивної, тлумачилася як наслідок неправильних дій суб'єкта політичного управління чи незадовільних масових політично-практичних перетворень.

Внаслідок цього у центрі уваги вчених перебували не реальні умови, складові та вияви дії об'єктивного закону політичного життя, а нормативна модель цієї дії.

Але ж у реальному житті декларована законовідповідна планомірність дедалі частіше оберталася волюнтаризмом управлінських рішень, а бажана збалансованість господарського комплексу — реальністю тіньової економіки і процвітанням нетрудових доходів.

Наявна суперечність між однобічністю, абстрактністю закону, сформульованого політичною наукою, і розмаїттям реальних відхилень від нього залишалася на периферії уваги вчених. Вона тлумачилась як неістотна, як наслідок антисоціальних вчинків і пережитків.

Тому з'ясуванням причин розбіжності постульованого в політичних законах належного і реалій життя часто-густо займалася не наука, а правоохоронні органи і органи контролю.

Як наслідок — не посилення, а послаблення дії законів. І, навпаки, посилення стихійної компоненти в усіх сферах суспільного життя.

Нарешті, слід відзначити й те, що тлумачення законів політичного буття людей лише як законів-приписів, законів інструментальних, законів цілераціональної діяльності і утвердження формальної раціональності, панування інституціональних утворень небезвинне також і в соціально-політичному плані.

Воно, як переконливо показали, зокрема, найвизначніші представники так званої «Франкфуртської школи» філософії, політології та соціології — Теодор Адорно (1903 — 1969), Макс Горкхаймер (1895 — 1973), Юрген Габермас (нар. у 1929) — та американський філософ Пол Фейєра-бенд (1924 — 1996), внутрішньо пов'язане з тоталітарними деформаціями політичного ладу суспільства.

Не уникнувши крайнощів нігілістичного соціологізаторства, Теодор Адорно та Макс Горкхаймер, втім, досить доречно фіксують пізнавальну неспроможність і політичну шкідливість редукції закономірностей політичного процесу до законів цілераціональної соціальної дії. Адже це, за відповідних умов, неминуче призводить до перетворення їх в інструменти тоталітарного політиканства і етакратичного управління, в засоби жорсткого контролю над масово-індивідуальною свідомістю та маніпулювання нею.

І якщо однією з вузлових міфологем французького Просвітництва була людина-машина Ламетрі, то для сучасного соціального просвітництва таким же ідеалом, але за своєю природою вже не індивідуальним, а політичним, є, на думку Т. Адорно і М. Горкхаймера, повне й остаточне, без будь-яких побіжних наслідків, уречевлення політичних законів у соціальній дійсності як в автоматичному, самодіяльно перебігаючому процесі, що бере приклад з машини. Політичні закономірності розвитку суспільства й у Л. Мемфорда критично оцінюються як форми трансформації своєрідної соціально-політичної мегамашини — з усіма її антигу-манними рисами93.

Втім, подолання ілюзій щодо мало не безмежних можливостей використання суспільно-політичних законів зовсім не означає неминучості впадання у протилежну крайність на зразок вищенаведеної і заперечення перспективності самих спроб реалістичного і при цьому достатньо спроможного опертя на означені закони у процесі політичних, тобто цілеспрямованих, масових і масштабних, перетворень існуючої соціальної системи.

І для того, щоб подібні спроби стали продуктивнішими, ніж засновані на відпрацьованому за радянських часів механізмі використання суспільно-політичних законів, не варто і навіть неприпустимо зовсім відмовлятися від означеного механізму як взагалі неспроможного.

По-перше, не варто очікувати від проаналізованого вище механізму більшого, ніж те, на що він справді спроможний. Необхідно, не тішачись ілюзіями, тверезо визначати інтервал продуктивної застосовності і справжні можливості вже розробленого механізму використання суспільно-політичних законів (та межі зазначених можливостей), основні ланки дії котрого було вже розглянуто.

Визначення ж цього інтервалу передбачає конкретніше розуміння своєрідності саме даного типу законів щодо інших законів людської життєдіяльності. Зокрема, — розрізнення суспільно-політичних законів як «законів великих чисел», тобто законів ймовірнісних, статистичних, і тих соціальних законів, що мають синергетичну природу. Останні теж виявляються на макрорівні, але реалізуються через флуктуації (непрогно-зовані відхилення) та біфуркації (точки не детермінованого, а «спровокованого», вибору). Синергетичні закони постають як закони, котрі здійснюються вже не як динамічні (тобто жорстко детерміністські, однозначні) і навіть не як ймовірнісні, статистичні. А як такі закони суспільного життя, що здійснюються всупереч ймовірності, внаслідок унікального поєднання (синергії) великої кількості найрізноманітніших чинників. А також — врахування відмінності суспільно-політичних законів як таких, знання яких сприяє передусім перетворенню «зовнішньої», соціально-історичної дійсності, від законів внутрішнього, духовного життя людини — психологічних, моральних, естетичних ТОЩО94

І саме філософія політики спроможна й навіть покликана розкрити самобутність суспільно-політичних законів, їх статус і функції в загальній системі соціальних законів, можливості та межі їх плідного використання.

По-друге, дедалі очевиднішою стає обмеженість тлумачення цього механізму як своєрідного безпрограшного засобу, котрий гарантовано й автоматично дає вичерпне розв'язання будь-якої суспільно-політичної проблеми.

Методологічно некоректною була у даному разі вихідна установка на розв'язання тієї чи іншої такої проблеми як на одноактну дію і на оцінку означеної дії, якщо вона не завершується повним і остаточним розв'язанням відповідного політичного завдання, як неефективної.

Визначальною тут постала переорієнтація на розгляд роботи механізму використання суспільних законів у вирішенні політичних проблем як такої, що може і має відбуватися у діалоговому режимі. Тобто — як багатоцикліч-ний процес оптимізації розв'язання відповідної політичної проблеми95.

Дана переорієнтація була заснована на принциповому переосмисленні характеру співвідношення цілей і результатів у рамках механізму, про який ідеться. У якості «нормального» кінцевого продукту почав розглядатися частковий незбіг мети і результату, а не їх повний збіг, тобто повне та остаточне розв'язання відповідної проблеми. За такого підходу подібне розв'язання постає як досяжний лише зрештою, асимптотично, внаслідок багатощаблевого, а не одноактного, «діалогу», спрямованого на поступове, але прогресуюче зближення цілей і результатів.

Виходячи з такого, конкретнішого розуміння, стало можливим подати механізм пізнання та використання суспільно-політичних законів дещо інакше — додавши до його ланок у статусі останньої підсумкової лише ще одну. Тим самим у якості основних постали не п'ять, а шість ланок:

формулювання законів суспільно-політичної діяльності людей у системі науково-теоретичного знання на основі пізнання їхніх потреб та інтересів;

визначення системи соціальних цілей, програм, проектів, планів, спрямованих на розв'язання цих проблем;

організаційно-управлінська діяльність з мобілізації мас на практичну реалізацію зазначених цілей, програм, проектів, планів;

співвіднесення отриманих практично результатів з визначеними раніше цілями, виявлення невідповідностей між ними.

А це зумовлює необхідність все нового повторення такого циклу. Але щоразу — вже на якісно новому рівні, з урахуванням здобутого результату, що уможливлює дедалі чіткішу постановку проблеми і, відповідно, її дедалі конкретніше вирішення.

Але внаслідок цього, здавалося б, незначного доповнення згаданий механізм докорінно переосмислюється і постає саме як багатоциклічний.

Відповідно й частковий незбіг цілей і результатів, отриманих у процесі вирішення певної політичної проблеми, перестав поставати як відсутність позитивного результату взагалі, прикра випадковість тощо. Навпаки, означений незбіг виступає тут і у своїй позитивній іпостасі — як своєрідна спонукою подальшого поступу у пізнанні й використанні суспільно-політичних законів та запорука невичерпності зазначеного поступу.

Вищезазначена, пов'язана з пізнанням і функціонуванням політичних закономірностей, проблематика становить своєрідне осереддя предметного поля теорії політичного пізнання. Але, звісно, аж ніяк не вичерпує його.

Важливе значення має для теорії політичного пізнання також з'ясування особливостей співвідношення політичної емпірії та політичної теорії; політичної свідомості, політичної науки та практики політичних перетворень; науки, ідеології та суспільної психіки; діалектики відображення й творчості, істини та заблудження, правди та брехні, оцінки та опису, тлумачення, розуміння та пояснення в процесах політичного пізнання.