РЕФЕРАТ (КУРСОВА РОБОТА) - Захворювання серцево-судинної системи



РЕФЕРАТ (КУРСОВА РОБОТА)
Захворювання серцево-судинної системи
Частина ІІ



ЗМІСТ
  1. Деякі відомості про будову і функції система кровообігу
  2. Ревматичні пороки серця
  3. Недостатність двостулкового (мітрального) клапана
  4. Звуження (стеноз) лівого передсердно-шлуночкового отвору
  5. Недостатність клапанів аорти
  6. Лікування хворих з пороками серця та недостатністю крово­обігу
  7. Гіпертонічна хвороба
  8. Перебіг гіпертонічної хвороби
  9. Профілактика й лікування
  10. Атеросклероз
  11. Причини виникнення та механізм розвитку захворювання
  12. Клінічна картина захворювання
  13. Профілактика й лікування
  14. Інфаркт міокарда
  15. Клінічна картина  
  16. Профілактика й лікування 
  17. Дистрофія міокарда              
  18. Клінічна картина      
  19. Профілактика й лікування            
  20. За повною версією роботи зверніться сюди - ipoit2013@gmail.com або 
    Вартість – 180 грн. 

      
2.      Ревматичні пороки серця


Порок серця — це захворювання, що виникає у зв’яз­ку з органічним ураженням клапанного апарата серця. Переважна більшість пороків є наслідком ендокардиту —- запалення внутрішньої оболонки серця. Рідше причиною цього захворювання буває прогресуючий атеросклероз устя аорти. Іноді трапляються пороки (в основному клапанів аорти) сифілітичної природи.
Сказане стосується набутих пороків, тобто таких, які виникли у людини вже після народження.
Крім набутих, існують природжені пороки серця, які найчастіше бувають результатом ненормального розвит­ку серцево-судинної системи плода.
У переважній більшості випадків набуті пороки спри­чиняє ревматизм. Недарма Лассег у книзі «Етюди з ме­дицини'» писав: «Ревматизм лиже суглоби, лиже плевру і навіть мозкові оболонки, але він кусає серце».

За даними Б. А. Чорногубова, серед пороків серця пороки ревматичного походження у дорослих людей бу­вають у 89,3% випадків.
"Ревматизм — одне з найпоширеніших захворювань на ьемній кулі. При ньому запальний процес уражає серце­во-судинну систему, великі й малі суглоби верхніх і ниж­ніх кінцівок, іноді плевру, очеревину, клітини головного мозку.
За останні два десятиріччя перебіг ревматизму поміт­но змінився; він став «підступнішим», отже, і небезпеч­нішим.
До 1941 р. найчастіше траплялась так звана суглобо­ва форма ревматизму, коли опухали й червоніли сугло­би, що супроводжувалося різким болем, підвищенням температури. Все це примушувало хворого терміново звертатися до лікаря, який легко ставив діагноз і вчасно призначав відповідне лікування, щоб запобігти розвит­кові пороку серця.
Під час війни та в післявоєнні роки ураження сугло­бів гіри даній хворобі виявляється значно рідше. Був час, коли помилково думали, що захворювань на ревматизм стало менше. Насправді ж зросла кількість хворих з пер­винним ревматичним ураженням серця, так званим рев­мокардитом, при якому часто не буває болів у суглобах. Початок його малопомітний, немає характерних ознак, через що ревматизм часто сплутують з іншими хвороба­ми: хронічним тонзилітом, тиреотоксикозом, туберкульо­зом та ін. Це призводить до того, що антиревматичне лікування іноді призначають-Тоді, коли зміни в клапан­ному апараті серця стають вираженими і необоротними.
Ми навмисне затримуємо увагу читачів на цьойу фак­ті, бо й досі багато хто вважає, що коли немає ураження суглобів, то нема й ревматизму.


Основною передумовою для виникнення ревматичного процесу є наявність в організмі стрептококової інфекції. Стрептококи найчастіше гніздяться в мигдаликах, зіпсо­ваних зубах, жовчному міхурі. Ці мікроби в процесі сво­єї життєдіяльності виробляють токсини (отруту), частина яких при ослабленні організму періодично проникає в кров. З кожним новим надходженням токсинів чутли­вість організму до них все більше й більше зростає. Та­кий стан називається сенсибілізацією. Найчутливішими є серцево-судинна й нервова системи, сполучна тканина.
В решті-решт сенсибілізація організму досягає такого ступеня, коли нова порція токсину, що проривається у кров під час чергового спалаху інфекції (ангіна, грип) нагадує запалений сірник, піднесений до пального. Спа­лахує запальна реакція з типовою класичною картиною ревматизму. Такій дії токсину сприяють усі фактори, які знижують опір організму: переохолодження, сильні уда­ри, перевтома тощо.
Хворіють частіше діти та люди молодого віку, рід­ше— особи середніх років. У літніх людей ревматизм трапляється рідко.
Ревматичний процес уражує звичайно всі три оболон­ки серця (зовнішню менше), але пороки розвиваються лише при запаленнях ендокарду. Запалення внутрішньої оболонки серця — ендокардит — охоплює в переважній більшості випадків ендокард, що вистелює клапани.
Процес у стулкових клапанах починається на поверх­ні, поверненій до передсердь, а в півмісяцевих клапа-пах — на поверхні, поверненій до порожнини шлуночків. Однією з характерних ознак запалення є виникнення гудзикуватих або бородавчастих утворень, які містяться в основному там, де краї серцевих клапанів стулюються між собою. Бородавчасті нашарування нерідко вкрива­ють сухожильні нитки — хорди, які підтримують стулко­ві клапани. Запальний процес починається одночасно і в сполучнотканинній основі клапанів. Якщо при першому спалахові ревматизму своєчасно почати лікування, то запальний процес в ендокарді іноді може припинитися, * не викликавши грубих змін 'у клапанах серця. У більшо­сті випадків, а при рецидивах (повернення) захворюван­ня, як правило, вказані вище запальні явища прогресу­ють, проходять ряд циклів у своєму розвитку, поки не закінчуються стадією рубцювання. В процесі рубцюван­ня клапани зморщуються, деформуються. Можливе й рубцювате звуження отворів між передсердям і шлуноч­ками. Ревматизм найчастіше уражає двостулковий кла­пан, рідше — аортальні та інші клапани.


Недостатність двостулкового (мітрального) клапана
Під впливом рубцевих змін площа стулок клапана зменшується, і він при систолі шлуночків нещільно за­криває передсердно-шлуночковий отвір, внаслідок чого частина крові з лівого шлуночка повертається назад у передсердя. Зворотний рух крові створює шум, що нази­вається систолічним. Його можна почути, приклавши вухо до грудної клітки в ділянці серцевого поштовху.
Крім звичайної порції крові, що надходить з легень, - ліве передсердя одержує додаткову кількість крові із шлуночків і тиск у ньому зростає. Підвищений тиск спри­чиняє поступове розтягнення передсердя і передається на всю систему малого кола кровообігу (див. будову серцево-судинної системи). Правий шлуночок повинен напружуватися, щоб, виштовхуючи чергову порцію крові в легеневу артерію, подолати підвищений тиск у ній (частина малого кровообігу). Стінка правого шлуночка стовщується. Внаслідок сильнішого наповнення лівого передсердя в лівий шлуночок під час діастоли надходить більше крові, ніж до пороку. Витримуючи підвищений тиск, він піддається так званому первинпому розширенню.
Існує такий фізіологічний закон: чим сильніше розтя­гуються волокна серцевого м’яза, тим енергійніше вони скорочуються (звичайно, до певних меж). Отже, розтяг­нення лівого шлуночка приводить до сильніших його ско­рочень, в результаті чого м’язові волокна стінок стов­щуються. Хоча до шлуночка надходить підвищена кіль­кість крові, в аорту її виштовхується приблизно стіль­ки ж, як і до захворювання (стадія компенсації). Це від­бувається тому, що під час систоли шлуночка ще до від­криття клапанів аорти частина крові через нещільно закритий двостулковий клапан повертається в передсер­дя. З таким пороком люди можуть жити до похилого віку.
Звуження (стеноз) лівого передсердно-шлуночкозого отвору
При звуженні лівого передсердно-шлуночкового отво­ру кров з лівого передсердя до лівого шлуночка надхо­дить з великим зусиллям. За час діастоли шлуночка передсердя не встигає повністю спорожнитися, частина крові в ньому затримується. Це спричиняє підвищення внутрішньопередсердного тиску, бо відразу ж сюди над­ходить нова порція крові з легеневих вен. Передсердя розтягується, а стінки лівого передсердя згодом трохи стовщуються. Це зумовлено тим, що передсердя повинно проштовхнути до шлуночка збільшену (внаслідок за­стою) кількість крові і подолати перешкоду, викликану звуженням атріовентрикулярного отвору. Тиск підвищує­ться, але він більш високий у системі малого кола кро­вообігу, через що стінки правого шлуночка стовщуються. Лівий шлуночок, одержуючи мало крові, працює з мен­шим навантаженням, що іноді призводить навіть до де­якого зменшення його об’єму. Цей вид пороку загрозли­віший, ніж недостатність мітрального клапана, бо основ­не навантаження лягає на ліве передсердя, мускулатура якого ослаблена, а надалі й на правий шлуночок, м’яз котрого також стає слабкішим, ніж лівого шлуночка.
Ізольована недостатність мітрального клапана і чи­стий стеноз лівого передсердно-шлуночкового отвору бу вають відносно рідко. Частіше ці два пороки поєднують­ся у так званий складний порок мітрального клапана,
Клінічна картина і тяжкість захворювання залежать від того, який вид ураження переважає — недостатність чи стеноз.
Недостатність клапанів аорти
При недостатності клапанів аорти кров повертається з аорти через півмісяцеві клапани, що не закриваються, до лівого шлуночка, утворюючи характерний діастоліч­ний шум. До розслабленого лівого шлуночка одночасно надходить також кров з двостулкового клапана. Тиск збільшується, стінки шлуночка розтягуються, а це підви­щує силу його скорочень (див. вище) і м’язи шлуночка стовщуються. Цей пристосувальний механізм називаєть­ся компенсацією. Тепер шлуночок повинен працювати так, щоб компенсувати недостачу крові за рахунок ви­штовхування більшої кількості її в аорту.
Інші відділи серця при цьому пороці довго залишаю­ться без змін. Порушення кровообігу настає через ба­гато років після виникнення пороку, тому що наванта­ження припадає на шлуночок, який має найпотужнішу м’язову стінку. У таких хворих кров швидко й сильно виштовхується в аорту, через що іноді добре видно пуль­сацію артерій, розміщених близько від поверхні шкіри.
Систолічний (максимальний) тиск, як правило, дещо підвищений, діастолічний (мінімальний) — різко зни­жений..
Недостатність клапанів аорти буває звичайно при рев­матизмі з частими повторними проявами хвороби і майже завжди комбінується з мітральним пороком, що вже є у хворого.
Компенсаторні механізми, що розвиваються в серці при пороках, забезпечують майже повноцінний рівень кровообігу, і багато хворих продовжують виконувати звичайну роботу, займаються спортом тощо. Проте рано чи пізно у більшості хворих виникає стан, який назива­ють декомпенсацією, або недостатністю кровообігу.
Декомпенсацію найчастіше прискорюють повторні прояви ревматизму: щораз більше деформується клапан­ний апарат і ослаблюється внаслідок запальних явищ серцевий м’яз. Чималу роль відіграють і супровідні захво­рювання (атеросклероз, гіпертонічна хвороба, ряд інфек­ційних захворювань, алкоголізм), надмірні фізичні навантаження, часті нервові збудження. Суть декомпен­сації полягає в ослабленні перевантаженого серцевого м’яза. Потужність систолічного скорочення і діастолічне наповнення порожнин серця зменшується. В аорту ви­штовхується менша порція крові, а це в свою чергу впли­ває на артеріальний тиск — він знижується. У венах, навпаки, тиск підвищується, а весь кровообіг сповіль­нюється.
Внаслідок підвищення тиску в венах і застою крові в них з’являються набряки — спочатку на ногах, а якщо декомпенсація прогресує, то й на всьому тулубі. Печінка від застою крові збільшується, а коли цей процес затя­гується надовго, то крізь стінки набряклих кровоносних судин просочується рідка частина крові, яка скупчується в черевній порожнині. Розвивається водянка живота (асцит). Іноді рідина скупчується в порожнині плеври та перикарда (серцевої сорочки).
Виникненню набряків сприяє й те, що при декомпен­сації порушується сольовий обмін. У тканинах тіла хво­рого скупчуються іони натрію, котрі мають властивість не тільки утримувати рідину в організмі (згадайте, як жадібно вбирає воду кухонна сіль, до молекули якої входить іон натрію), але й частково виводити її з крові, де вміст натрію у цьому стані часто нижчий, ніж у тка­нинах. Тому у хворих різко зменшується кількість добо­вої сечі.
Кров, що застоюється у легенях, гірше насичується киснем. Починається кисневе голодування тканин, яке підсилюється ще й сповільненим кровообігом. Через це в крові збільшується вміст вуглекислоти і продуктів непов­ного обміну речовин — молочної та інших органічних кислот.
Венозна кров стає ще темнішою, з’являється синюха (ціаноз) на слизових оболонках, кінчиках пальців, носі. Синюха іноді захоплює все обличчя, верхню частину грудей.
Підвищений вміст вуглекислоти в крові викликає по­дразнення дихального центра, у зв’язку з чим у хворих розвивається задишка.
Кисневе голодування негативно впливає на діяльність клітин головного мозку, від чого у хворих з декомпенса­цією часто бувають головні болі, безсоння, дратівливість, іноді психічні розлади.
Першими ознаками декомпенсації, що починається, є задишка при фізичному навантаженні, підвищена втом­люваність, серцебиття, неприємні відчуття в ділянці серця.
Своєчасне лікування, як правило, усуває або значно зменшує ці явища і надовго віддаляє розвиток декомпен­сації. Можна навести чимало прикладів, коли правиль­ний режим дня і вчасне лікування давали можливість хворим на порок серця дожити до глибокої старості.
Як можна запобігти розвиткові пороку серця і що треба знати людині, у якої є це захворювання?
Уже згадувалося, що основна причина пороків сер­ця — ревматизм, а його виникнення у свою чергу знач­ною мірою залежить від наявності в організмі стрепто­кокової інфекції. Тому до методів боротьби з пороками серця відносяться видалення й лікуванчя хворих зубів, видалення мигдаликів при їх хронічному запаленні, енер­гійне і своєчасне лікування катарів верхніх дихальних шляхів, грипу, ангіни.
Дуже важливо з дитинства загартовувати організм, широко використовувати для цієї мети природні фактори (купання, душ, повітряні та сонячні ванни), фізкультуру, спорт, що підвищує стійкість організму до охолодження та різних інфекцій.
Коли людина захворіє на ревматизм, величезне зна­чення для запобігання порокові серця має якомога раннє призначення протиревматичних засобів, застосовувати які треба тривалий час.
Відомо, що для виникнення клапанного ураження серця особливо небезпечні рецидиви (повернення) ревма­тизму. Шоб не допустити їх, кожний хворий, який пере­ніс ревматичну атаку, повинен протягом 3—4 років на­провесні та пізньої осені (найбільша вірогідність просту­ди) пройти курс протирецидивнрго лікування. Таким хворим призначають щоденно аспірин, пірамідон або бутадіон і' раз на 6 днів вводять препарати пеніцилі­ну (біцилін-1, біцилін-2, біцилін-3). Курс лікування — 6 тижнів.
За даними Науково-дослідного інституту ревматизму Академії медичних наук СРСР, серед хворих, які про­йшли такий курс лікування, повторні ревматичні атаки були у 2—4 рази рідше, ніж у тих, хто не лікувався.
Не менш цікаві цифри наводить відомий український ревматолог М. О. Ясиновський. У 87% осіб, за якими вели спостереження, після проведеного протирецидивно- го лікування загострень ревматизму не було.
В останні два роки почали застосовувати біциліно-ас- піринову профілактику рецидивів ревматизму, розрахо­вану на цілий рік. Проведення такої профілактики стало можливим завдяки одержанню радянськими вченими у 1963 р. біциліну-5, який має більш подовжену дію, ніж вказані вище біциліни — 1, 2, 3.
Біцилін-5 вводять 1 раз у 4 тижні протягом року з двомісячною перервою влітку. Одночасно напровесні і пізньої осені хворі протягом місяця одержують аспірин.
Перші результати такої профілактики свідчать про її перевагу над сезонними курсами, особливо у хворих із затяжним і безперервно рецидивуючим ревматичним процесом.     і
Для хворих на ревматизм велике значення має загар­тування організму. Звичайно, водні процедури, повітряні ванни, фізичні вправи потрібно призначати обережно, дуже , повільно збільшуючи • навантаження та їх трива­лість. Процедури слід проводити під постійним контро­лем лікаря і в період, коли немає загострення ревма­тизму.
Грубу помилку роблять ті хворі, які перетворюються в «людей у футлярі». При найменшому зниженні темпе­ратури повітря вони кутаються в теплий одяг, забувають дорогу до річки або моря навіть у найжаркіші місяці, коли вода досягає температури 23—25°, з жахом при­слухаються до свого серця, якщо їм доводиться зробити кілька дещо швидших кроків. Внаслідок цього опір їх­нього організму до температурних коливань та інфекції зменшується, вони часто простуджуються, а тому у них частіше бувають повторні прояви ревматизму. У незагар- тованих людей серцевий м’яз ослаблений і кожен пов­торний прояв ревматизму викликає в ньому і клапанах серця значно більші порушення, ніж у тренованому сер­ці, створюючи всі передумови як для розвитку або даль­шого прогресування пороку серця, так і для виникнення недостатності кровообігу (декомпенсації).
До методів профілактики пороків серця слід віднести й питання працевлаштування хворих на ревматизм, про­фесія яких пов’язана із значним охолодженням або пе­регріванням тіла, великим фізичним навантаженням, ро­ботою в нічну зміну. Лікування хворих з пороком серця та недостатністю кровообігу
Чи можна лікувати набутий порок серця? Чи можли­во при’сучасному стані медичної науки повернути до норми ушкоджений мітральний і аортальний клапани або ліквідувати звуження передсердно-шлуночкового отвору?
І так, і ні. Майже немає людини, яка б не читала про блискучі операції на серці, проведені вітчизняними і за­рубіжними хірургами. Відомо й те, що багато хворих, життя яких було під загрозою, після таких операцій цілком одужали. Але майже у всіх них був природжений порок серця, при певних видах якого рука хірурга дійсно творить чудеса. Тим часом при набутих пороках наші можливості більш скромні. При звуженні атріовентрику- лярного отвору застосовують так звану комісуротомію, суть якої полягає в тому, що хірург пальцем або спеці­альним інструментом руйнує рубці, що звужують отвір. Фактично стеноз ліквідується, але створюється інший порок (більш сприятливий для кровообігу) — недостат­ність мітрального клапана. Ця операція набагато про­довжує життя хворого, робить його працездатним, -та повного видужання не дає.
При недостатності мітрального клапана оперативне втручання складніше. Раніше за допомогою шва стягува­ли отвір так, що деформований клапан цілком його закривав. Таким чином штучно створювали стеноз атріо- вентрикулярного отвору. Останнім часом почали засто­совувати метод вживлення штучного клапана, який скла­дається з каучукової кульки, вміщеної в металеве кільце. Цей протез вставляють у сполучнотканинне фіброзне кільце, що оточує атріовентрикулярний отвір. У перед­сердя кулька проникнути не може, бо її діаметр більший від отвору металевого кільця. А потрапити у шлуночок їй заважає укріплена на кінці металева сіточка з велики­ми поздовжніми отворами. Будова цього клапана нага­дує клапан у гумовому балончику апарата для вимірю­вання кров’яного тиску.
Створено також протез аортальних клапанів.
Режим хворого. Особи з компенсованим пороком сер­ця не потребують лікування й помітного обмеження зви­чайної фізичної роботи. Показником допустимого фізич­ного навантаження може бути самопочуття хворого. Якщо з’являється задишка, серцебиття, неприємні відчуття в ділянці серця, то це свідчить про перенапруження.
Хворим з пороком серця не рекомендується праця, по­в’язана із сильним фізичним навантаженням, психічними напруженнями і значними, коливаннями температури навколишнього середовища. Таким хворим забороняється і зловживати алкоголем. Вони повинні регулярно (під наглядом лікаря) займатися фізкультурою, бо фізичні вправи підтримують працездатність всієї серцево-судин­ної системи.
При перших ознаках порушення кровообігу хворому необхідний спокій. Іноді буває достатньо 5—7-денного перебування в ліжку, щоб явища недостатності кровообі­гу зникли навіть без будь-яких лікувальних заходів. У випадках, коли праця хворого не вимагає великих фі­зичних напружень, помітного успіху можна досягти, збільшивши час відпочинку після повернення з роботи (до 13—14 год. на добу, включаючи нічний сон).
При більш виявленій декомпенсації (наявність задиш­ки при незначному фізичному напруженні, набряки то­що) хворому потрібно створити такі умови, котрі б за­безпечили йому повний фізичний та психічний спокій, призначити постільний режим.
Правда, рухливі особи і ті, які звикли до постійної фізичної праці, важко переносять такий режим. Вони часто порушують його при найменшому поліпшенні само­почуття і тим самим завдають собі великої шкоди.
Чим же корисний постільний режим? У лежачому по­ложенні частота скорочень серця стає меншою, внаслі­док чого серцевий м’яз більше відпочиває. При цьому зменшується також потреба організму в кисні, недостат­ність якого спостерігається у хворих з декомпенсацією. Артеріальний тиск, як правило, знижується (якщо він був підвищений), що зменшує навантаження на лівий шлуночок. Під час перебування в ліжку рівномірно обі­грівається тіло, а це сприяє розширенню капілярів шкіри. Таким чином, створюється додаткове русло для крово­обігу, а також поліпшується кровопостачання нирок, через що збільшується кількість сечі.
Необхідно пам’ятати, що деякі хворі з пороком серця, особливо з ослабленим лівим шлуночком, почувають себе краще у сидячому положенні, бо частина крові, застоюючись у нижній половині тулуба, виключається з кровообігу і таким чином розвантажується серце.
Навіть при дуже виявленій недостатності кровообігу постільний режим потрібно поєднувати із спеціальною лікувальною фізкультурою, обсяг якої залежить від сту­пеня декомпенсації. Це не тільки зміцнює серце, а й за­побігає надмірному сповільненню кровообігу, особливо у венах.
При безсонні призначають бром і снотворне. В кімна­ті хворого повинна бутич тиша і чисте, свіже повітря. Крім того, йому слід давати кисень.
Успіх лікування великою мірою залежить від пра­вильного режиму харчування. їсти треба невеликими порціями, зате часто (6—7 разів на день). Чого цим до­сягають? Навіть у здорової людини, яка добре поїла, іноді з’являється задишка, неприємні відчуття в ділянці серця, а то й серцебиття. Це буває тому, що переповне­ний шлунок піднімає лівий купол діафрагми (м’язово- сухожильна перегородка, що відділяє грудну порожнину від черевної), на якому лежить серце. Нормальне поло­ження серця порушується. При надходженні їжі до шлун­ково-кишкового тракту, кількість крові, яку серце повин­но подати в його судини для здійснення процесів трав­лення, різко зростає (у 5—10 разів), залежно від вмісту їжі в шлунку. Внаслідок цього серце працює з підвище­ним навантаженням. Малі , ж порції їжі не змінюють положення серця і не викликають значного припливу крові до шлунково-кишкового тракту.
Часті приймання їжі забезпечують ту кількість кало­рій, яка потрібна людині для поповнення її енергетичних ресурсів. Крім того, у хворих з декомпенсацією внаслідок порушення нормального кровообігу в стінці шлунка і ки­шечника зменшується виділення соку, необхідного для травлення їжі. Звичайно, невеликі її порції перетрав­люються краще й повніше.
У меню повинні входити головним чином молоко, масло, сметана, сир, яйця, несвіжий хліб, риба в невели­кій кількості (прісноводна, в якій міститься мало солі), несмажене м’ясо. Слід пам’ятати, що страви з борошна, манна каша сприяють розвиткові запорів; деякі овочі (наприклад, капуста) зумовлюють здуття кишечника, а це негативно відбивається на діяльності серця. Вжи­вання вказаних продуктів слід обмежувати. Консерви 1 ковбасні вироби, в яких досить багато кухонної солі, дозволяється їсти в мінімальних кількостях лише хворим з початковими формами декомпенсації.
При порушенні кровообігу 1—2 рази на тиждень роблять так звані розвантажувальні дні.
Найпоширеніша цукрова дієта: 150 г цукру, 3 склянки чаю та 2 сухарі. Добрі наслідки дає також сирково-яб­лучна дієта: 1 кг яблук, 600 г сиру і 100 г цукру з’їда­ють за 5—6 прийомів. Замість яблук можна вживати картоплю в лушпинні, зварену в несоленій воді. Тоді цукор з раціону виключають.
Застосовують також дієту Кареля, видозмінену М. І. Певзнером: 600 г молока і 200 г розчину глюкози випивають за 4 прийоми.
Ці дієти бідні на натрій і багаті на калій, завдяки чому збільшується сечовиділення, а отже, зменшуються набряки і знижується артеріальний тиск.
При складанні харчового раціону слід пам’ятати про достатнє забезпечення, хворого вітамінами, особливо В, та С.
Вітамін Ві бере участь у регуляції найрізноманітні­ших функцій організму. Без задовільної кількості цього вітаміну неможливий нормальний вуглеводний обмін, без якого серцевий м’яз не може добре працювати. Най- багатші на вітамін Ві зернові продукти — горох, боби та рис. Дуже багато його у пивних дріжджах.
Велике значення для людського організму має також вітамін С (аскорбінова кислота). Він відіграє велику роль в обміні речовин, виробленні в організмі захисту проти різних отрут та інфекцій, в утворенні в наднирко­вих залозах гормонів, які впливають на перебіг ревма­тичного процесу, підвищує стійкість стінок кровоносних судин тощо.
Найбагатша на вітамін С шипшина, в плодах якої його у 25 разів більше, ніж в( апельсинах та лимонах. Друге місце після шипшини щодо вмісту вітаміну С за­ймає смородина. Багато його в солодкому перці, кропі, капусті (особливо у верхніх листках)., хріні, зеленій цибулі.
Як уже згадувалося, іони натрію сприяють утворен­ню набряків при захворюваннях серця. Оскільки натрій входить до складу кухонної солі, то хворим з декомпен­сацією слід обмежити її вживання. Здорова людина спо-Живає в середньому на добу 14—16 г Кухонної солі, причому основна її кількість (13—14 г) вводиться з їжею як смакова приправа.    
Особам з початковими проявами декомпенсації до­зволяється споживати 5—6 г солі на добу, а при серед­ній та тяжкій формі декомпенсації на деякий час її зов­сім виключають з дієти. В даному разі мається на увазі не тільки сіль, котру вживають для готування страв, але й ту, що міститься в хлібі, консервах, ковбасах (особли­во делікатесних), твердих сирах і навіть питній воді, не кажучи вже про мінеральну, до складу якої входять іони натрію.
Нормальному скороченню серця сприяють іони калію. Крім того, вони мають і сечогінні властивості. Отже, хворим з декомпенсацією рекомендуються продукти, ба­гаті на солі калію. До них належать курага (сушені аб­рикоси), печена картопля (особливо в лушпинні), сир, свіже молоко тощо. Проте не можна вдаватися в іншу крайність. Справа в тому, що кухонна сіль має велике значення для життєдіяльності клітин, нормального об­міну деяких речовин та інших найважливіших функцій організму. Тому час,' на який обмежується чи зовсім виключається сіль, повинен встановлювати лікар.
Описані випадки, коли хворі, налякані набряками, самостійно, без лікарської консультації, надовго позбав­ляли себе кухонної солі і вмирали не від захворювання серця, а від особливого стану, спричиненого недостат­ністю солі в організмі.
Хворі з декомпенсацією можуть додавати до їжі такі приправи, як оцет, часник, небагато хріну, гірчицю без солі. Яку кількість рідини на добу може вводити в свій організм людина з порушеним кровообігом? Щоб запобігти набрякам, її іноді вживають лише 250—300 мл на добу. Однак таке різке обмеження рідини, крім пору­шення діяльності Шлунково-кишкового тракту (запори) сприяє підсиленому виділенню в кров так званого анти- діуретичного (протисечогінного) гормона, що є захисним фізіологічним актом. Таким чином, сечовиділення змен­шується, а набряки іноді не тільки не зникають, а й збільшуються.
При безсольовій дієті рідина, що потрапляє в орга­нізм, не затримується, і тому навіть хворим з вираженою декомпенсацією можна давати її не менш як 800— 1000 мл.
Немає потреби повторювати, що курити і вживати алкогольні напої категорично забороняється.
Медикаментозне лікування, мабуть, ні при яких інших захворюваннях не відіграє такої ролі, як при недостат­ності кровообігу. Правильний режим праці і відпочинку, вміле раціональне харчування допомагають позбутися декомпенсації лише при початкових її проявах. У біль­шості ж випадків треба вдаватися до лікувальних засо­бів, яких зараз дуже багато.
Найефективнішим серцевим засобом є наперстянка (дигіталіс), яку з успіхом застосовують понад 150 років. У нас використовують свіжозібране листя наперстянки пурпурової, великоквіткової та шерстистої, в яких є три речовини з лікувальними властивостями: гіталін, дигіта- лін та дигітоксин. Наперстянка підсилює систолу і по­довжує діастолу шлуночків, зменшує кількість пульсових ударів. А це сприяє відпочинкові серцевого м’яза і силь­нішому його скороченню. Вона розширює ниркові суди­ни і поліпшує виділення сечі.
З препаратів наперстянки найбільш відомі дигітоксин, кордигіт, дигіпурен, лантозид, дигален-нео тощо.
Надзвичайно сильним серцевим засобом є строфан­тин. Його одержують з насіння строфанта, тропічної багаторічної рослини. Останнім часом встановлено, що строфантин міститься в кендирі переломниколистому і кендирі конопляному та в горицвіті золотистому.
Строфантин, який застосовують переважно як настой­ку, близький до дигіталісу, .але діє швидше. Його не можна приймати під час і протягом 2—3 днів після вжи­вання дигіталісу.
При захворюваннях серця добрим лікувальним засо­бом є горицвіт (адоніс), багаторічна трав’яниста росли­на. За своїми властивостями він нагадує дигіталіс, але діє дещо слабше. Має більш виражену сечогінну дію. Під час приймання іноді з’являються нудота й блювання. У таких випадках вживання ліків треба припинити.
При набряках, крім серцевих засобів, хворим призна­чають сечогінні — або всередину, або у вигляді ін’єкції. До рослин, що мають сечогінну дію, належать польовий хвощ, мучниця (листя), береза (бруньки), брусниця (листя) та ін. Щоб збільшити виділення сечі, застосову­ють також новурит, гіпотіазид, фонурит, діакарб, діуре­тин, теофілін, теобромін, еуфілін, лазикс. Якщо серцева недостатність поєднується із судинною, показані такі препарати, як камфора, кардіазол, кордіамін, кофеїн. Вони підвищують тонус судин, поліпшують обмінні про­цеси у серцевому м’язі та ін.
Читач, мабуть, звернув увагу на те, що ми не подаємо дозувань препаратів. Це було зроблено свідомо, і такого принципу будемо дотримуватися в наступних розділах, бо прийом .ліків без призначення лікаря, крім шкоди, нічого не дає.
Санаторно-курортне лікування рекомендується далеко не всім хворим з пороками серця. Після повторного про­яву ревматизму поїздка на курорт протипоказана протя­гом року, бо ванни, грязі, підвищена сонячна радіація часто призводять.до загострення захворювання. Не мож­на їхати на курорт з вираженими явищами порушення кровообігу (набряки, збільшення печінки тощо).
Широко застосовується також фізіотерапевтичне лі­кування (вуглекислі, сірководневі, радонові ванни).
Вуглекислі ванни викликають появу в крові особли­вих речовин, що впливають на тонус судин. Вони стиму­люють діяльність дихального центра, внаслідок чого по­глиблюється дихання, кров краще припливає до серця і т. д.
Під впливом сірководневих ванн серцеві скорочення стають сильнішими, поліпшується периферичний крово­обіг, обмінні процеси та ін.
Радонові ванни підвищують тонус симпатичної нер­вової системи, підсилюють скорочувальну спроможність серцевого м’яза, позитивно впливають на рівень артері­ального тиску, серцевий ритм тощо.
У більшості випадків при лікуванні ваннами призна­чають лікувальну фізкультуру: дозовану ходьбу (спочат­ку по рівній, а згодом по підвищеній місцевості), вправи на гімнастичній стінці, легкі спортивні ігри. Дуже корис­ні повітряні ванни поблизу моря, в саду, в парку.

4.      Гіпертонічна хвороба
Основною ознакою гіпертонічної хвороби є підвище­ний артеріальний тиск, який часто називають кров’яним тиском, що не зовсім вірно, бо останнє поняття включає в себе й тиск крові у венах.
Слід розрізняти гіпертонічну хворобу і гіпертонічний стан. Артеріальний тиск збільшується при багатьох за­хворюваннях нирок і надниркових залоз, при поширено­му атеросклерозі, деяких пухлинах і запальних процесах у ділянках головного мозку, де закладено центри, котрі регулюють тонус судин та ін. У зв’язку з тим, що при даних захворюваннях підвищення артеріального тиску є лише одним з численних симптомів (ознак), такі гіпер­тонії називають симптоматичними.
При гіпертонічній же хворобі, як довів відомий ра­дянський кардіолог Г. Ф. Ланг, підвищення артеріально­го тиску — явище первинне. Воно пов’язане з перепод- разненням вищих відділів центральної нервової системи психічними травмами, постійним нервовим напруженням, порушеннями режиму праці й відпочинку тощо. Під дією наведених факторів ослаблюється гальмуючий вплив ко­ри головного мозку на підкірку, де закладені центри, що регулюють тонус судин. Ритм їх діяльності розлад­нується, що призводить до виникнення спазму артеріол, спочатку періодичного, а згодом стійкого. У розвитку гіпертонічної хвороби ця ланка є головною, але не єдиною.
Спазм судин може виникнути і в нирках, внаслідок чого погіршується постачання їх кров’ю. При поганому кровопостачанні в нирках виробляються речовини, котрі поєднуються з альфа-2-глобуліном (складова частина крові) й утворюють так званий гіпертензин, який сприяє дальшому підвищенню тонусу судин.
Певну роль у розвитку даної хвороби відіграє й те, що залози внутрішньої секреції виділяють в кров велику кількість речовин, що мають властивість звужувати су­дини (вазопресин, адреналін, норадреналін, артеренол).
Дальший розвиток захворювання призводить до орга­нічних змін у спазмованих артеріолах: внутрішня обо­лонка артеріол стовщується, в стінках відкладається особлива білкова речовина — гіалін. Тривале перена­пруження стінок судин порушує їх живлення, підвищує проникність, зокрема для циркулюючих у крові ліпоїдів, внаслідок чого розвивається артеріосклероз.
Прохідність артеріол погіршується, вони стають лам­кими, що призводить іноді* до серйозних ускладнень у внутрішніх органах і центральній нервовій системі (скле­роз серцевого м’яза, інфаркт міокарда, тромбоз судин головного мозку, крововилив у мозок тощо).
Гіпертонічна хвороба найчастіше буває в людей після ЗО років, хоч нерідко трапляються випадки захворювання і в молодшому віці.
До 40-річного віку хворіють, як правило, чоловіки, а після 40 — жінки, котрі легше переносять хворобу. Найчастіше це особи розумової праці, мешканці міст, що, безперечно, пов’язане з частими нервовими напру­женнями, травмуванням психіки і тим, що вони майже зовсім не роблять фізичних вправ.
При нервовому збудженні в крові з’являються речо­вини (адреналін та ін.), які призводять до підвищення артеріального тиску. Для швидкого, видалення їх необ­хідна м’язова розрядка. Коли людина нервується, вона починає ходити і це її заспокоює. Однакові за силою не­гативні емоції по-різному впливають на людей. Напри­клад, у того, хто сидить, вони можуть спричинити три­вале підвищення артеріального тиску (на кілька годин), а в людини, яка працює в полі,— короткочасне або вза­галі його не викликати. Крім того, при фізичній роботі різко збільшується кількість капілярів, що функціонують. Це також сприяє деякому зниженню артеріального тиску.
У розвитку гіпертонічної хвороби має значення й фак­тор спадкової схильності. Вченими інституту кардіології ім. О. Л. Мясникова доведено, що серед родичів хворих на гіпертонію підвищення артеріального тиску буває втричі частіше, ніж у контрольних групах. Описана сім’я, декілька поколінь якої хворіли на гіпертонію. Од­нак це не означає, що якщо нею хворіють батьки, то та­ка доля обов’язково чекає їхніх дітей.
Схильність до виникнення гіпертонічної хвороби реа­лізується лише при тривалому впливі негативних факто­рів (див. вище, а також розділ «Профілактика і лікуван­ня»), про що треба пам’ятати людям з спадковою схиль­ністю до цього захворювання.
Ми вже вказували, що однією з важливих ланок у розвитку гіпертонічної хвороби є порушення кровопостачання нирок. У зв’язку з тим, що останнє може виникну­ти і при хронічних запаленнях нирок (нефрит, пієлонеф­рит), природженому звуженні ниркових артерій та ін. і бути причиною підвищення артеріального тиску (так звана симптоматична гіпертонія), необхідно в кожному конкретному випадку ретельно дослідити стан нирок, бо вказані захворювання можуть протікати непомітно для людини.         
Це в першу чергу стосується молодих, у яких справж­ня гіпертонічна хвороба буває рідше, ніж у людей серед­нього й старшого віку.
Слід також пам’ятати, що підвищення артеріального тиску (симптоматична гіпертонія) буває й при ураженні надниркових залоз, деяких відділів головного мозку й ряді інших захворювань.
Перебіг гіпертонічної хвороби
Спочатку перебіг гіпертонічної хвороби може бути не­помітний, артеріальний тиск зростає лише при перена­пруженні й хвилюванні, та згодом стає стійко підвище­ним. Але іноді ще задовго до цього у хворого з’являю­ться ознаки неврозу.
Якщо при гіпертонічній хворобі запобігти дальшому розвиткові неврозу, людина може швидко одужати. Ко­ли ж хворий систематично порушує режим і нехтує ліку- вально-профілактичними заходами, то хвороба поступо­во прогресує.
Гіпертонічна хвороба може мати повільний або при­скорений перебіг. При визначенні стадії захворювання беруть до уваги цілий ряд показників: висоту артеріаль­ного тиску, його коливання, стан серця, нервової систе­ми, нирок, очного дна, деякі додаткові дані лаборатор­них та інструментальних досліджень. Розглядають три стадії захворювання.
Стадія І — підвищення артеріального тиску настає тимчасово у зв’язку з хвилюванням або перевтомою. В цей період з’являється надмірна втомлюваність, нер­вовість, періодично виникають головні болі або відчуття важкості в голові, запаморочення, серцебиття, безсоння, шум у вухах тощо. У внутрішніх органах, як правило, не буває відхилень від норми.
Стадія ІІ — підвищення артеріальноі'й тиску стай більш постійним. Тиск іноді знижується, як і в І стадії, навіть без лікування, проте нормального рівня він уже не досягає. Ознаки захворювання підсилюються. Мож­ливі порушення мозкового кровообігу (сильний головний біль, різке запаморочення, хитка хода, минущі розлади рухів у кінцівках — так звані гіпертонічні кризи), іноді виникають сильні болі в ділянці серця внаслідок спазму вінцевих судин, задишка при фізичному напруженні, що свідчить про деяке ослаблення серцевого м’яза.
Своєчасно розпочате лікування не тільки в І, але на­віть і на початку II стадії дає добрі наслідки. Слід па­м’ятати, що лікування іноді триває багато місяців і бу­ває успішним лише при виконанні всіх приписів лікаря.
Стадія III — стійке і значне підвищення артеріально­го тиску, особливо діастолічного. - Помітного зниження тиску не буває. Цю стадію ще називають склеротичною, бо вона характеризується склеротичними змінами в орга­нах і тканинах;
На початку цієї стадії функція органів порушується не різко, працездатність зберігається. Надалі на перший план виступають симптоми, пов’язані не тільки з очевид­ними склеротичними змінами судин головного мозку, серця, нирок, але й ще з більшою схильністю цих судин до спазмів, що властиво склерозованим артеріям.
Неврологічні явища, що характеризують II стадію, підсилюються. Стає поганим сон. Ранками непокоять різкі головні болі через застій крові у судинах мозку. Можливі закупорення мозкових артерій або розрив їх, внаслідок чого розвиваються паралічі.
Постійне навантаження на серцевий м’яз, порушення його живлення призводять до небажаних змін кровообі­гу. Задишка виникає при найменшому фізичному напру­женні. Розладнується ритм серцевої діяльності, можуть з’явитися набряки. Іноді, найчастіше вночі, бувають при­ступи задухи, які супроводяться серцебиттям (серцева астма). Це свідчить про різке ослаблення м’яза лівого шлуночка. Часті спазми склеротично змінених вінцевих артерій зумовлюють приступи стенокардії (грудної жаби) та інфаркту міокарда. Склероз судин нирок, що швидко прогресує, спричиняє їх запустіння і створення рубцюва­тої тканини у цих органах. Нирки зморщуються, спро­можність виводити отруйні продукти обміну речовинпорушується. Розвивається тяжке ускладнення гіперто­нічної хвороби — уремія (сечокрів’я).
У наш час значного поширення набула класифікація гіпертонічної хвороби, запропонована О. Л. Мясниковим. Він поділяє перебіг гіпертонії на три стадії і кожну ста­дію на дві фази (А і Б), що зручніше для точної харак­теристики стану хворого.
Більшість хворих визначають тяжкість свого захворю­вання за висотою тиску. Це груба помилка. Артеріаль­ний тиск може бути високим навіть у І стадії після пе­ревтоми, нервового напруження тощо. А в III стадії після перенесеного інфаркту міокарда, закупорки мозко­вих судин він іноді стає нормальним.
Якщо хворому поставлено діагноз: гіпертонічна хво­роба III стадії, він не повинен впадати у відчай. Тривале й енергійне лікування, відповідний режим дають добрі наслідки. В ряді випадків хворі навіть не залишають своєї роботи. Немало людей, які перенесли інфаркт міо­карда (що, безумовно, свідчить про наявність у них III стадії гіпертонічної хвороби), працюють, продовжу­ють рибалити, полювати, ходити на лижах, тобто жити повноцінним життям.
Гіпертонічна хвороба, що швидко прогресує, трапляє­ться рідко, а тому ми не будемо її описувати.
Профілактика й лікування
Щоб запобігти розвиткові гіпертонічної хвороби, не­обхідно усунути причини, які спричиняють підвищення артеріального тиску. При цьому велике значення мають правильна організація праці й відпочинку, спокій, систе­матичні заняття фізичною культурою.
Дехто вважає, що відпочинок полягає в тому, щоб, повернувшись з роботи, лягти на диван з книжкою або газетою, а потім сісти в крісло перед телевізором і так закінчити день. Це, безперечно, помилкова думка. Для осіб розумової праці основою здоров’я є активний відпо­чинок: робота в саду, ходьба, легкі види спорту, рибо­ловля, полювання і т. д.
А як же повинні відпочивати люди фізичної праці? У зв’язку з масовим переходом навіть на селі від ручної до машинної праці різко зросла кількість «сидячих» професій, які вимагають тим часом особливої уваги і великої відповідальності. Це викликає не фізичну, а за­гальну втому — зниження працездатності мозку. Тому активний відпочинок, пропонований особам розумової праці, цілком підходить і для них.
У нашому житті складно переплітаються взаємовід­носини людей на виробництві, вдома, у сфері побутового обслуговування тощо. Через це дуже важливо вміти стримувати себе, не втрачати самовладання, терпіння, витримки.
Має рацію професор Г. Косицький, який рекомендує «розряджати» емоції м’язовими зусиллями, працею. Лю­дині з «напруженими нервами», говорить він, корисно, наприклад, вибігти сходами на другий поверх, піти на роботу пішки або приїхати велосипедом. Якби всі дотри­мувалися цієї поради, набагато менше було б непотріб­них сварок, прикростей, тобто тих негативних емоцій, які прокладають дорогу до гіпертонічної хвороби.
Величезної шкоди здоров’ю завдає зловживання ал­коголем та курінням. ЦІ шкідливі звички сприяють зни­женню загальної опірності організму, виникненню ряду захворювань, серед яких чільне місце займають гіперто­нічна хвороба, захворювання шлунка та дванадцятипа­лої кишки. Систематичне вживання алкоголю зменшує функціональну спроможність кори головного мозку, що призводить до судинного неврозу. Куріння може супро­воджуватися судинними спазмами, особливо вінцевих артерій серця, мозкових судин, стінки шлунка тощо. В осіб, які зловживають алкоголем, уражується печінка і шлунково-кишковий тракт, у зв’язку з чим порушується ліпоїдний (жировий) обмін. Внаслідок цього розвиваєть­ся гіпертонічна хвороба і атеросклероз.
Велике значення має профілактика дальшого розвит­ку гіпертонічної хвороби. Чим швидше розпочати ліку­вання, тим краще. Тому важливо якомога раніше вияв­ляти хворих шляхом масового і систематичного обсте­ження різних контингентів населення.
Особливу увагу слід звертати на осіб, професія яких пов’язана з нервовим напруженням (робітники прокат­них станів, мартенівських і доменних цехів, шофери так­сі, машиністи тощо). Хворих з початковими формами гі­пертонічної хвороби направляють на курорти, в нічні профілакторії, переводять на денну зміну. Такі заходи разом з правильно організованим домашнім режимом запобігають дальшому розвиткові захворювання і надалі при застосуванні медикаментозного лікування іноді до­помагають добитися повного одужання. При гіпертоніч­ній хворобі І стадії немає потреби змінювати професію, бо перехід з улюбленої роботи на іншу, навіть набагато легшу, завдає більше шкоди, ніж користі. У початковому періоді II стадії гіпертонічної хвороби питання про пере­ведення на іншу роботу слід розв’язувати індивідуально. Якщо нормалізація артеріального тиску буває коротко­часною, хворий швидко втомлюється, через силу виконує звичайну роботу, то йому потрібно негайно перейти на іншу посильну для нього працю.
Для осіб з гіпертонічною хворобою дуже корисний активний відпочинок. Звичайно, повинні бути певні об­меження, які залежать від стадії захворювання і тих чи інших ускладнень. Якщо при І стадії гіпертонічної хво­роби дозволяється пограти у волейбол або 'проїхатись па велосипеді, то хворому з III стадією цього робити не слід. Він може погуляти по рівній місцевості, покататися на моторному човні тощо.
Хворі на гіпертонію повинні спати не менше як 8 год. уночі і відпочивати після роботи.
На жаль, у декого з них сон буває уривчастим, з різ­ними сновидіннями, а іноді взагалі настає безсоння. Щоб уникнути цього, треба послідовно дотримувати деяких правил. Лягати спати необхідно завжди в один і той же час, що виробляє певний ритм діяльності нервової систе­ми і забезпечує засинання. На ніч не рекомендується пити міцну каву або чай, читати книжки і дивитись те­левізійні передачі, зміст яких може викликати збуджен­ня нервової системи. їсти треба не пізніше ніж за 2,5— З год. до сну, бо переповнений шлунок утруднює роботу серця і погіршує сон. Щоб не відчувати голоду, можна випити перед сном склянку кефіру з сухарем.
У осіб з гіпертонічною хворобою, навіть на ранніх стадіях, буває кисневе голодування організму, чим іноді зумовлені головні болі та безсоння. Тому перед сном доб­ре робити 1,5—2-годинні прогулянки. Якщо стан здоро­в’я цього не дозволяє, то посидіти на ганку або на бал­коні. Кімнату, де спить хворий, обов’язково провітрювати, тримати кватирку відчиненою, незалежно від пори року. Коли вжиті заходи не поліпшують сну, то призначають ліки, що заспокоюють нервову систему. Снотворне, вжите зрідка, не створює звички, а, навпаки, дає можливість хворому виспатись, отже нервова система відпочиває, а це забезпечує надалі нормальний сон і без ліків. Треба пам’ятати, що снотворні, які ми застосовуємо, в основ­ному починають діяти через годину-півтори після при­ймання. Отже, якщо хворий вирішив заснути об 11-й год. вечора, то снотворне він має випити не пізніше 10-ї год.
При лікуванні гіпертонічної хвороби велике значення має дієтотерапія. Харчування повноцінне, але не надмір­не, переважно молочно-рослинне. М’яса і м’ясних продук­тів вживають до 150 г на добу.
Ми вже згадували, що розвиток атеросклерозу значно погіршує перебіг гіпертонічної хвороби. Тому харчових продуктів, які сприяють виникненню атеросклерозу, спо­живають небагато (див. «Атеросклероз»). Кухонну сіль обмежують до 7—8 г на добу, бо вона створює умови для затримки в організмі рідини. Крім того, іон натрію, який входить до молекули кухонної солі, підсилює функ­цію кори надниркових залоз, що призводить до підви­щення артеріального тиску.
Кількість рідини не повинна перевищувати 1—1,5 л на добу. Такою є дієта при І та II стадіях захворюван­ня. При III стадії обмеження мають бути суворішими і характер їх залежить від недостатності кровообігу, порушення роботи нирок тощо. Як правило, дієта не від­різняється від тієї, яку використовують при лікуванні хворих з декомпенсацією серця.
Велике значення як для профілактики, так і для ліку­вання гіпертонічної хвороби має лікувальна фізкультура. Систематична і правильно поставлена дихальна гімна­стика в поєднанні з нерізкими фізичними вправами дає чудові наслідки. Раціонально застосована, вона полег­шує роботу серця, сприяє виділенню вуглекислоти з кро­ві, поліпшує її насиченість киснем, знижує збудливість судинорухового центра, а також сприятливо впливає на артеріальний тиск. Щоб запобігти припливам крові до голови, слід уникати вправ, до комплексу яких входять сильні нахили тулуба.
Хворим з І і частково з II стадією гіпертонічної хво­роби показане курортне лікування. Найпоширенішим видом курортного лікування є бальнеотерапія, зокрема ванни, які позитивно діють на нервову систему, пери­феричний кровообіг та обмін речовин. При гіпертонії рекомендуються вуглекислі, сірководневі, радонові, хвой­ні, солоно-хвойні, морські, кисневі та прісні ванни. Ліку­вання ваннами ефективне і в позакурортній обстановці, але тільки з дозволу лікаря, який, враховуючи стадію гіпертонічної хвороби, стан кровообігу і наявність інших супровідних захворювань, встановлює тривалість про­цедури, температуру води тощо. Категорично заборонені гарячі гігієнічні ванни, надто гарячий душ.
На курорті дуже корисні повітряні ванни, які прийма­ють на спеціально обладнаних майданчиках, верандах. Сонячні ванни дозволяються лише вранці і недовго. Ку­патися можна при температурі води не нижчій +24°. Хворим з приступами стенокардії слід поступово входи­ти у воду, особливо у прохолодну. При швидкому зану­ренні раптово настає поширений спазм периферичних судин, що викликає значне підвищення артеріального тиску, а це може призвести до інфаркту міокарда, пору­шення кровообігу мозку та інших серйозних ускладнень.
Хворим з гіпертонічною хворобою III стадії поїздка на курорт протипоказана. Якщо немає помітних розла­дів у внутрішніх органах, можна відпустку провести на приміській дачі або в селі.
Лікувальні засоби, застосовувані при гіпертонічній хворобі, можна поділити на чотири групи.
До першої групи відносяться речовини, що впливають в основному на клітини головного мозку: бром, кофеїн, хлоралгідрат, люмінал, аміназин, частково сірчанокисла магнезія та ін. Вони знижують збудливість' кори головного мозку, відновлюють у ній гальмівні про­цеси, чим вирівнюють взаємодію між корою і підкіркою.
До другої групи належать засоби, що діють переважно на глибоко розташовані ділянки підкірки. Найпоширеніші з них препарати з коріння і листя рау­вольфії серпентини (зміїної), що росте на Цейлоні, Яві, в Індії. Це резерпін, який за кордоном випускається під різними назвами: серпазил, рауседил тощо. Крім того, використовують також сумарні препарати раувольфії: раунатин, гендон та ін. їх призначають у великих дозах, бо резерпіну в них небагато. Ліки, одержані з рауволь­фії зміїної,— дуже ефективний засіб лікування гіперто­нічної хвороби. Поширена думка, що при стенокардії не рекомендується резерпін, помилкова. У таких випадках слід лише поєднувати резерпін з еуфіліном, діуретином або іншими медикаментами, що мають властивість роз­ширювати вінцеві артерії серця.
До третьої групи входять речовини, що різко ослаблюють передачу подразнень, які йдуть з мозку до судин. їх називають гангліоблокаторами. Знімаючи спазм судин, вони різко знижують артеріальний тиск. Це бензогексоній (гексоній Б), пентамін, диколін, гангле- рон, пахікарпін і нещодавно синтезовані камфоній та пірилен. Усі вони показані при гіпертонічній хворобі, що не піддається лікуванню препаратами перших двох груп, при швидко прогресуючій формі захворювання, при поєд­нанні гіпертонічної хвороби з бронхіальною астмою, ви­разковою хворобою шлунка і дванадцятипалої кишки (пентамін, диколін). Лікування повинно проводитися під суворим контролем лікаря. • Після кожного приймання ліків слід полежати 1,5—2 год., бо у зв’язку з різким падінням артеріального тиску може настати запаморо­чення і непритомність.
До четвертої групи належать засоби, ,що та­кож впливають як блокуючі на закінчення симпатичних нервів, гальмуючи їх судинозвужувальну дію. Це окта- дин і подібні до нього зарубіжні препарати, які однак не завжди добре переносяться хворими. Тому при ліку­ванні потрібний пильний лікарський контроль за тим, як вони діють на організм, особливо в перші дні після при­значення.
Такі загальновідомі препарати, як папаверин, диба­зол, знижують напруження стінки судин. Гіпотіазид ви­кликає зниження артеріального тиску, що пояснюється його властивістю виводити з організму у великих кіль­костях кухонну сіль та воду. Гіпотіазид є однією з чо­тирьох складових частин, що входять до складу широко відомого препарата депресину, запропонованого Інститу­том терапії СРСР.

При лікуванні хворих на гіпертонію, зокрема із ста­більно високим артеріальним тиском, показане комплекс­не застосування медикаментів різних груп. Лікування обов’язково поєднувати з відповідним режимом дня, хар­чування, а також з лікувальною фізкультурою. Там, де цього не дотримують, навіть найсильніші лікувальні за­соби виявляються малоефективними.

Комментариев нет:

Отправить комментарий