РЕФЕРАТ - Теорія Аристотеля та її значення для подальшого розвитку психології в Середньовіччі та епоху Відродження




РЕФЕРАТ
Теорія Аристотеля та її значення для подальшого розвитку психології в Середньовіччі та епоху Відродження




ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. Вчення Арістотеля про душу
РОЗДІЛ 2. Значення теорій та вчення Арістотеля для подальшого розвитку психології в Середньовіччі та епоху Відродження
 2.1 Відродження ідей Аристотеля на Сході і досвідчений підхід у психологічних поглядах Авіценни і Аверроеса
2.2 Богословська обробка ідей Аристотеля в ідеалістичній системі Ф.Аквінського
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



За повною версією роботи зверніться сюди - ipoit2013@gmail.com 
Вартість – 50 грн. 


ВСТУП
 За словами Гегеля, «найкраще, що ми маємо в психології аж до новітніх часів, це те, що ми отримали від Арістотеля». Арістотель є основоположником власне наукової філософії, і насправді зробив найсильніше в порівнянні зі своїми попередниками вплив на розвиток людської думки. [3]
 Арістотель Страгіріт народився у 384 р. до в Страгіре. Його батько Нікомах був придворним лікарем македонського царя Амінта. Після смерті батьків виховувався у Проксена з Атарнея. На вісімнадцятому році життя майбутній філософ прибув до Афін і вступив до Академії Платона, де пробув протягом 20 років як слухач, викладач і рівноправний член співтовариства філософів платоніки. Після смерті Платона в 335г. Арістотель організував свій навчальний заклад. Навчання відбувалося під час прогулянок, завдяки чому отримало назву «Періпата». Після смерті Олександра Македонського (за деякими даними виною загибелі тирана став сам Арістотель) Арістотеля переслідували за промакедонською орієнтацію, він вирушив у своє володіння в Халкида, де незабаром помер від шлункової хвороби. «Його характер, - пише про нього Едуард Целлер, - який вже давно намагалися очорнити його політичні та наукові супротивники, позначається в його творах як, безумовно, благородний і немає жодного достовірного факту, який давав би нам підставу не довіряти цьому враженню. Його наукове значення стоїть поза всякими сумнівами; поєднання в ньому надзвичайно різнобічних знань з самостійністю суджень, глибокою проникливістю, широким умоглядом і методичним дослідженням створює з нього явище таке виняткове ... » [1]
 Вивчаючи практично всі проблеми розвитку природи і суспільства, Арістотель ввів термінологію, яка не втратила свого значення і понині. Його можна назвати основоположником більшості наук, у тому числі й психології, де йому належить перша цілісна система психічних явищ.  Він створив вчення про процеси пізнання (про відчуття, процеси пам'яті, про уяву й мислення), про почуття (описує почуття задоволення і невдоволення, детально розглядає афекти, ідея катарзіса - очищення афектів). Також Арістотель надавав великого значення проблемі волі і створив широко відоме вчення про характер (в трактаті «Характеристики» він виділив 30 характерів). Однак найбільш почесне місце в спадщині Арістотеля займає перше в світі систематичне дослідження з проблеми душі - фундаментальний трактат «Про Душу». [2]
 Вчення Арістотеля про душу є вершиною античної думки. Воно засноване на аналізі величезного емпіричного матеріалу. Це вчення подолало обмеженість демокрітовського трактування душі як просторової величини. Арістотель є по суті основоположником психології як науки про душу. [3]



РОЗДІЛ 1. Вчення Арістотеля про душу
 Арістотель, як уже було сказано вище, вважається, по суті, основоположником психології як науки про душу. У трактаті «Про Душу» він систематизував існуючі погляди на природу психічного, вивівши на їх основі власну теорію.
Арістотель відкидає і матеріалістичні вчення про душу (душа як різновид матерії) і ідеалістичні (душа-безтілесна сутність).
  



 РОЗДІЛ 2. Значення теорій та вчення Арістотеля для подальшого розвитку психології в Середньовіччі та епоху Відродження

2.1 Відродження ідей Аристотеля на Сході і досвідчений підхід у психологічних поглядах Авіценни і Аверроеса
З подальшим занепадом рабовласницького ладу і встановленням феодально-кріпосних відносин в філософській думці остаточно відбувається крутий поворот у світ містики, релігійної фантастики і надприродних сил. Дослідне і емпіричне пізнання світу було замінено вірою. У психології на зміну природничо-наукових уявлень про душу, розвинених матеріалістами античної епохи, були поставлені релігійно-містичні побудови про душу як особливу ​​самостійну, богоподібну сутність. Область душевних, психічних явищ відривається від матеріального світу і пов'язується із надприродною силою - богом. Природа божественного начала розкривалася у вченні про три його іпостасі: бог-отець, Бог-син і бог-дух святий. З точки зору цього вчення зв'язок індивідуальної душі з богом відбувається через дух-святий. Заснований на вірі і одкровенні пошук в собі святого духа і зв'язку душі через нього з богом, а також підготовка людини до повернення в надприродний, примарний, загробний світ проголошувалися змістом психічного життя людини. [7]




2.2 Богословська обробка ідей Аристотеля в ідеалістичній системі Ф.Аквінського
На початку XIII століття ідеї арабських мислителів починають проникати в Європу. На Сході ж в звязку з посиленням церкви досвідчена і природничонаукова розробка проблем психології оновлюється. Через арабську психологію Європа знайомиться з вченням Аристотеля. Оскільки в чистому вигляді принципи арістотелівської психології та філософії в корені підривали всі релігійні побудови, то спочатку вчення Арістотеля було відкинуто і заборонено стовпами церкви. І тільки пізніше богослови починають приймати на озброєння ідеї Аристотеля, надаючи їм теологічне звучання. Першим, хто спробував і найбільш тонко зумів впровадити в богословську догматику вчення Арістотеля, був Фома (Томос) Аквінський (1225-1274). Теологічне вчення, висунуте Ф. Аквінським і назване згодом його ім'ям - томізму, отримало в релігійних колах широке визнання і поширення. Воно оцінювалося як найбільш істинне вчення, яке відповідає запитам католицької церкви. Сам же Ф. Аквінський в 1323г. був зарахований до лику святих. [1]




ВИСНОВКИ
Арістотель, як уже було сказано вище, вважається, по суті, основоположником психології як науки про душу. У трактаті «Про Душе» він систематизував існуючі погляди на природу психічного, вивівши на їх основі власну теорію.
Душа для Арістотеля - не особлива сутність, а спосіб організації живого тіла, що представляє собою систему, душа проходить різні етапи в розвитку і здатна не тільки відображати те, що діє на тіло в даний момент, але й узгоджуватися з майбутньою метою.
Відома картина Рафаеля "Афінська школа" зображує Платона вказує рукою на небо. Арістотеля - на землю. У цих образах відбите відмінність в орієнтації двох великих мислителів. За Арістотелем, ідейне багатство світу приховано в чуттєво сприймаються земних речах і розкривається для прямого спілкування з ними.
Арістотель перетворив ключові пояснювальні принципи психології: системності (організації), розвитку, причинності (детермінізму).
Вчення Арістотеля про душу і закономірності пізнавальних і афективно-вольових процесів аж до 17 століття було основою для тих, хто вивчав проблеми душі, і було асимільоване наступними науковими дослідженнями психіки.
 Багато досягнень сучасної психології (поняття, методологія) сягають корінням у арістотелівські уявлення про душу і психіку.
 За Арістотелем ідейне багатство світу приховано в чуттєвє сприймання земних речей, спирається на досвід, спілкування з ними. За своїм предметом психологія (у фізичній її частини) збігається з біологією (хоча на відміну від неї вивчає не матеріальні, а цільові, рушійні причини живого). Таким чином, тут можливе спостереження, опис і аналіз конкретних життєвих проявів і у тварин і у людини, що складає досвідчений об'єктивний метод вивчення. Однак разом з тим Арістотель зауважує, що домогтися чогось достовірного у вивченні душі (особливо нематеріальній її частини) дуже складно, на багато питань відповісти майже неможливо. Досліджувати природу можна шляхом спостереження і дослідів, які призводять до узагальнення знання. Тому психологічне вчення Арістотеля будується на узагальненні біологічних фактів.
Арістотель вперше вніс в теорію психічного принцип розвитку - вищі здатності виникають із нижчих і на їх основі; в людині само представлені попередні рівні розвитку життя і психіки. Опції душі стають рівнями її розвитку.






 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
 1. Арістотель, твори в 4-х томах, під редакцією В.Ф. Асмуса, т1, М., Думка, 1976.
2. Аксьонов Г.П.,Арістотель http://www.chronos.msu.ru/RREPORTS/aksyonov_aristotel.htm
 3. Бичко А. К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії: Підручник. - К.: Либідь, 2001.
 4. Ждан А. Н. Історія психології: від Античності до наших деней. - М.: Академічний проект, 2004.
 5. Коротка філософська єнціклопедія, М., 1994.
 6. Лосев А.Ф., Тахо-Годи А.А. Платон. Арістотель. М., 1994. http://orel.rsl.ru/nettext/russian/losev/aristotl.htm
 7. Шаповалов В.Ф. Основи філософії від класики до сучасності. Навчальний посібник для вузів, М., 1999.
8. Якунин В.А.История психологии: Учеб. пособие. - СПб.: Изд-во МихайловаВ.А., 1998.-37бс.

Комментариев нет:

Отправить комментарий