Піонер наукового вивчення
історії Запорозької Січі
Аполлон Скальковський
(1808–1898 рр.)
12 січня 2008 р. виповнюється 200
років від дня народження історика, етнографа, статистика і публіциста Аполлона
Олександровича Скальковського, чия творчість майже повністю пов’язана з
історією нашого краю, хоча він жив і працював в Одесі. Це він був одним із
піонерів дослідження історії заселення і господарського освоєння Півдня України
та, зокрема, історії Запорозької Січі останнього періоду її існування, але першим
з істориків запорозького козацтва, котрий романтичні розповіді про
лицарів-козаків поставив повністю на документальну основу, а до того ще знайшов
і зберіг частину документів „Архіву Коша Нової Запорозької Січі”.
А. О. Скальковський народився в
сім’ї українського дрібномаєтного поміщика у м. Житомирі тодішньої Київської
губернії. Освіту здобув спочатку в Житомирській гімназії, по закінченні її у
1823 р. вступив до Віленського університету на медичне відділення. Невідомо з
яких мотивів і за яких обставин через два роки він перевівся на юридичний
факультет Московського університету. Будучи студентом, відвідував салон княгині
З. Волконської і був у дружніх відносинах з великим польським поетом Адамом
Міцкевичем, який тоді проживав у Москві. До цього ж часу відноситься і поява в
московських часописах його перших літературних творів.
У 1828 р. Аполлон Скальковський
став на державну службу в Управлінні новоросійського і бессарабського
генерал-губернатора графа М. С. Воронцова, відомого своїм захопленням історією,
археологією, літературою, а також власника великої колекції манускриптів,
документів та рідкісних книг. Природно, що молодий, освічений і талановитий
чиновник, схильний до літературних занять і наукової творчості, не міг не
захопитися дослідженням історії Новоросійського краю. У 1834 р. він написав
своєму начальнику М. С. Воронцову „Записку”, яка збереглася в Одеському
обласному архіві. У ній мова йде про його бажання серйозно взятися за написання
історії краю: „Часто, дуже часто пера
мандрівників або торговців вигадували байки: сатиру або похвали краю, багатому
великими подіями, незліченними прикладами самовідданості і великодушності, не
говорячи про блискуче, безсумнівно блискуче його майбутнє, коли Провидінню
бажано буде! Але подібні описання не складають історію... Як смиренний
літописець вдаюсь під покровительство освіченого начальника і прошу дозволити
мені стати письменником побуту Південноросійського краю.” З цією метою він
просив відрядити його для обстеження місцевих архівів і складання на їх основі
історії Півдня України. Дозвіл і гроші на поїздку, право на обстеження архівів
та розпорядження місцевим чиновникам всіляко сприяти досліднику у його заняттях
були одержані.
14 травня 1835 р. А. О.
Скальковський виїхав з Одеси. Його шлях пролягав через міста і фортеці,
збудовані в процесі руху російської держави до чорноморсько-азовського
узбережжя, через давні козацькі зимівники, в тому числі через запорозькі села
Романкове і Сухачівка, через Катеринослав, Новомосковськ, Павлоград. У
катеринославських губернських архівах він знайшов документи Новоросійської і
Азовської губерній, Катеринославського намісництва, другої Новоросійської, а з
1802 р. – Катеринославської губернії. Там же він знайшов архіви
генерал-губернаторських канцелярій. Скрізь – від Новоархангельська до Криму –
він відшукував документи до історії Південної України, збирав пісні і перекази
про запорозьке козацтво, викупляв у приватних осіб цінні документи до історії
Запорозької Січі.
Наслідком першої археографічної
подорожі А. О. Скальковського були опубліковані ним окремими книгами праці:
„Хронологическое обозрение истории Новороссийского края” в 2-х частинах (Одеса,
1836 і 1838 рр.), що охоплює період з 1730 по 1823 рік; „Первое тридцатилетие
истории города Одессы. 1793–1823” (Одеса, 1837); „О торговых и промышленных
силах Одессы” (Одеса, 1838). Ці дослідження не втратили наукової вартості до
наших днів.
Друга археографічна експедиція А.
Скальковського у 1839 р. була успішною через те, що в Катеринославі він знайшов
залишки Архіву Коша Нової Запорозької Січі з документами за 1730–1775 рр.
Наступного року вони були перевезені до Одеси, де їх і вивчав А. Скальковський.
Нині цей безцінний комплекс джерел з історії Запорозької Січі зберігається в
Центральному державному історичному архіві України в м. Києві, а частина
документів Архіву Коша у складі збірки А. Скальковського – в Архіві
Санкт-Петербурзького філіалу Інституту російської історії Російської АН.
Статті одеського чиновника,
колезького радника А. О. Скальковського публікувалися в столичних і місцевих
часописах і газетах, завдяки чому його ім’я стало відомим в офіційних і
освічених колах Російської імперії. У 1843 році його було призначено редактором
Головного статистичного комітету Новоросійського краю, а незабаром він став
директором цього комітету та отримав чин статського радника.
Поступово в наукових заняттях
Аполлона Скальковського домінуюче місце зайняла історія Запорозької Січі. Вже у
1841 р. на основі вивчення залишків Архіву Коша Нової Запорозької Січі та інших
джерел він опублікував книгу „История Новой Сечи, или последнего Коша
Запорожского”. Загалом праця була сприйнята читацькими колами досить позитивно.
Та через кілька років його чергова історична розвідка стала об’єктом критики і
навіть гніву з боку видатного українського поета Т. Г. Шевченка. Це було
пов’язане з обстеженням істориком родинних архівів Подільської і Київської
губерній, в яких були документи про гайдамацькі напади на маєтки – скарги,
описи спаленого чи забраного гайдамаками майна тощо. Коли ж він опублікував працю
„Наезды гайдамаков на западную Украину в XVIII ст., 1733–1768”, у якій
гайдамаки були зображені ним негативно, з погляду на них польських шляхтичів,
власників маєтків, вийшло однобічне, тобто, негативне зображення учасників
гайдамацького руху.
Як відомо, у 1841 р. Тарас
Шевченко на основі пісень, переказів і легенд у поемі „Гайдамаки” показав
героїку боротьби народних мас проти соціального і національно-релігійного гніту
на Правобережній Україні. Тому після виходу в світ вказаної праці А.
Скальковського поет у вірші „Холодний Яр” (1845 р.) написав такі рядки:
„Гайдамаки не воины, –
Разбойники, воры.
Пятно в нашей истории…”
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане...
Між іншим, ця ситуація є цікавим
прикладом того, що не можна в зображенні історичних подій користуватися лише
частиною джерел, аби запобігти необ’єктивному висвітленню події чи діяльності
особи. Адже Скальковський у своїх висновках про гайдамаччину пішов за
документами потерпілої сторони, що, природно, не могло дати об’єктивної оцінки
подій. Пізніше історик визнав свою помилку, про що відверто писав у передмові
до видання книги про запорозьких козаків.
У 1846 р. вийшло друге,
доповнене, видання великої праці А. Скальковського „Історія Нової Січі...” З
передмови автора до цього видання видно, що він вже був повністю захоплений
героїчною історією Запорожжя. Використані ним документи у тексті книги та
додатки до неї створювали яскравий образ Запорозької республіки. Сам автор писав: „Для тих, хто не вірить, або не знайомий з
історією Запорожжя, радимо прочитати нашу розповідь і звернути увагу на додані
до цього розділу документи, достойні істинного подиву читачів. В них можна
знайти багато пояснень до нашої розповіді про внутрішній і політичний побут
Запорожжя і багато згадок про його стан в Кошах, які передували заснуванню
Нової Січі на річці Підпільній. З них, нарешті, можна переконатися, як ця, так
би мовити, незлагоджена громада, мала зрілі і ясні поняття про внутрішній
устрій і громадянськість, розуміла свою користь і потрібність”.
У 1885–1886 рр. побачило світ
третє, також виправлене і доповнене, видання основної і найвідомішої сьогодні
праці А. О. Скальковського. Зауважимо, що трьох видань у ХІХ ст. не удостоїлася
жодна історична розвідка іншого автора.
А. О. Скальковський був
надзвичайно працьовитою людиною. Директор і одночасно редактор Головного
статистичного комітету знаходив час для постійних подорожей по Півдню України з
метою збирання історичних документів та статистичних даних, а також написання й
публікації своїх досліджень, яких загалом у нього набралося близько 300. При
черговому поданні його до урядової відзнаки „за бездоганну службу” в його
послужному списку записано: „Поза службою й у відпустках не був”. У 1856 р. він
одержав чин дійсного статського радника. Як свідчать документи, його історичні
студії не давали йому доходу, а лише вимагали від нього значних матеріальних
затрат.
Аполлон Олександрович
Скальковський був одним з головних засновників історичного архіву в Одесі. В
квітні 1885 р. він склав „Записку про створення історичного архіву
Новоросійського краю в Одесі”, в якій детально описав історію заснування архіву
від першого проекту 40-х років до його реалізації на початку 80-х років. У
результаті генерал-губернаторський архів поклав початок Одеському історичному
архіву, проект Статуту якого також написав А. О. Скальковський.
Відомості про останні поїздки А.
Скальковського з науковою метою по різних місцевостях Південної України
відносяться до 1886 р., коли йому було вже 78 років. Помер А. О. Скальковський
28 грудня 1898 р. (за ст. стилем), не доживши 3-х днів до виповнення йому 91
року. Похований в Одесі, де він прожив 70 років.
Заслуги А. О. Скальковського
перед історичною наукою великі. Він перший поставив дослідження історії Запорозької Січі на
наукову основу.
Чиновник А. О. Скальковський
своєю працею посіяв недовіру до офіційного зображення запорожців як розбишак і
злочинців. У передмові до 3-го видання „Історії Нової Січі, або останнього Коша
Запорозького” він пише: „Одні вважали їх
гайдамаками, малоросійськими козаками-втікачами; інші – людьми хоробрими в бою
проти ворогів, одначе варварами жорстокими, майже дикими, невірними в слові,
безграмотними невігласами; треті, нарешті, мали їх за нащадків хазар, черкесів,
татар тощо. Тепер, коли віднайдено мною запорозькі документи подають нам
дипломатичне, церковне, військове, судове, торговельне, адміністративне і
навіть приватне листування запорожців, думка про них має змінитися”. А в
іншому місці своєї головної праці про запорожців він пише: „Народна пам’ять в піснях, думах і переказах записала славні діла їхні
й імена... Якою цікавою, якою привабливою може бути історія Запорожжя в XVI і
XVII століттях!” Тобто, якщо раніше офіційному трактуванню козацтва як
явища протистояла народна пам’ять, то з появою „Історії Нової Січі...” на
документальній основі розкривалась сутність та історична роль Запорозької Січі.
А. О. Скальковський ввів до
наукового обігу значну кількість архівних джерел, в тому числі матеріали
кошової канцелярії. Крім опублікованих і архівних документів він широко
використовував у своїх дослідженнях пам’ятки усної народної творчості та
перекази старожилів. Великого значення він надавав „Усній оповіді колишнього
запорожця... Микити Леонтійовича Коржа”, записаній катеринославським
архієпископом Гавриїлом (Розановим) під час його бесід зі 100-літнім М. Л.
Коржем. Один зі списків „Усної оповіді...”, добутий ним у Катеринославі влітку
1835 р. А. Скальковський опублікував у Журналі Міністерства Народної освіти за
1838 і 1939 рр.
Дещо перебільшена критика праць
А. О. Скальковського з боку тодішньої української історіографії, однак, не
перешкодила пізнішим дослідникам історії запорозького краю часто посилатися на
його праці. Досить часто зустрічаються посилання на праці А.
О. Скальковського у творах визначного козакознавця Д. І. Яворницького та відомої дослідниці
Південної України Н. Д. Полонської-Василенко.
У 1994 р. в дніпропетровському видавництві „Січ” головна праця А. О. Скальковського „Історія Нової Січі,
або останнього Коша Запорозького” була перевидана українською мовою.
Ганна Швидько
Література:
Боровой С. Я. А. А. Скальковский
и его работы по истории Южной Украины // Записки Одесского археологического
общества.– Одесса, 1960.– Вып. 1.– С. 175–186.
Хмарський В. М. З історії
розвитку археографії на Півдні України: Аполлон Скальковський.– Одеса, 1998.
(Записки історичного факультету Одеського університету ім. І. І. Мечникова.–
Вип. 6).
Швидько Г. К. А. О. Скальковський
та його „Історія Нової Січі” // Скальковський А. О. Історія Нової Січі, або
останнього Коша Запорозького /
Передмова та коментарі Г. К. Швидько; Пер. з рос. Т. С. Завгородньої.–
Дніпропетровськ, 1994.– С. 3–16.
* *
*
Аполлон Александрович Скальковский
// Киев. старина.– 1898.– Январь.– С. 150–159.
Комментариев нет:
Отправить комментарий